Усмішки, гуморески, фейлетони - Вишня Остап

На порядку денному було питання: "Підготовка до весняної посівної кампанії".

Перше слово голова дав агрономові колгоспу "Зоря" Іванові Федоровичу Морозу.

— Тільки ви, товаришу Мороз, доповідайте докладніше, передайте досвід іншим!

Іван Федорович підвівся й сказав:

— Тількино вчора ввечері я прибув до колгоспу "Зоря", ще не встиг і по колгоспу пройтися, — оце весь мій досвід"

— Так… Ну, тоді послухайте, інших, набирайтеся досвіду.

Чотири дні засідав Іван Федорович у районі. А Віра Іванівна в цей час працювала в МТС.

— От добре, що приїхали, — зустрів її головний зоотехнік МТС. — Ну, як там у вас у "Зорі" з коровами? Чи забезпечені ви плідникамибугаямн?

— Я тільки вчора приїхала до колгоспу, ще не встигла ознайомитись з господарством, але чула, що в колгоспі єсть якийсь дуже строгий бугай. Дід їздовий розповідав… Оце й усе, що я знаю про плідників "Зорі", — відповіла Віра Іванівна.

— Ну, гаразд! Директив тут та циркулярів різних зібралася ціла гора. Сідайте та під копірку переписуйте, треба по колгоспах порозсилати…

П'ять день Віра Іванівна перетісувала в МТС папери.

Коли вона поверталася додому, по дорозі зустрілася з Іваном Федоровичем, якого викликав в МТС головний агроном.

Зустрілися в дорозі, привіталися.

— Ти додому? — запитав Іван Федорович.

— Додому! — відповіла Віра Іванівна. — А ти?

— А я з дому! До МТС — викликає чогось головний агроном!

— Надовго?

— Не знаю!

— Ну, не затримуйся! Повертайся швидше! А як там у нас — на новому місці? — поцікавилася Віра Іванівна.

— Ну, що я тобі можу сказати? Учора пізно ввечері я повернувся з району, а сьогодні вранці оце вже їду в МТС… Спалося нічого.

Коли Іван Федорович повернувся за кілька день із МТС, він не застав Віри Іванівни вдома, в колгоспі "Зоря", — п викликали на нараду в район.

А як поверталася Віра Іванівна з району, вона по дорозі зустріла Івана Федоровича: він їхав у район на чергову нараду…

А як повернувся Іван Федорович у "Зорю", Віра Іванівна виїхала до МТС: знову всі колгоспні зоотехніки переписували чергову зливу директив та циркулярів…

Приїхала Віра Іванівна в "Зорю", а Іван Федорович виїхав до МТС, — по дорозі вони розминулися.

Увечері Віра Іванівна прийшла до правління й подзвонила по телефону, викликала Івана Федоровича.

— Я слухаю! — підійшов до телефону Іван Федорович.

— Це я говорю — Віра!

— Що трапилося, Вірочко?

— Ваню! Ти мене любиш? Скажи хоч по телефону, бо, очевидно, зустрітися нам не пощастить… Любиш, Ваню?

— Люблю, Вірусю, дуже люблю! Ще, мабуть, на тиждень директив переписувати! їйбогу, люблю!

Віра Іванівна прийшла смутна додому, сіла на ґанку та і. й заспівала:

Така її доля… О боже мій милий, За що ти караєш її, молоду?

— Чого такої сумної? — зупинився біля воріт дід їздо. вий. — Доброго вам вечора! Голова прохав переказати, що вас узавтра до району викликають! Я вас Новелою й одвезу… Сумуєте? А ви не журіться. Було й зі мною таке, замолоду. Побралися ми, а я в гулі кинувся… То на хутір, то на той куток… Дивилася моя Оришка, дивилася та за макогона: "Та й доки ж ото я на самоті зорюватиму?" Бить, сказать, не била, а разів тричі межи плечі добре штурхонула… Така потім любов пішла…

— Тоді, діду, циркулярів не було!

— Це правда — не було! Що не було, то не було! Циркулярами не замахувалась! Макогоном було, а циркулярами — ні! Що ні, то ні!

На ранок Віра Іванівна виїхала Новелою до району… А ввечері приїхав Іван Федорович. Сів на ґанку та й заспівав:

Ой я нещасний, Що ж маю діяти? Полюбив дівчину…

Чи зійдуться колись разом наші молодятка — Іван Федорович та Віра Іванівна? Поживемо, побачимо…

НАША МОСКВА

В енциклопедії пишеться:

"Клімат Москви помірноконтинентальний. Середня температура плюс 4°…" Як для кого?

Для нас, українців, — і це підтверджується за останній час багатьма прикладами, — клімат Москви теплий, лагідний, а температура в Москві для українців не плюс чотири градуси, а чи не в десять разів більша.

Під час Декади української літератури й мистецтва в Москві 1951 року температура так розпікалася, що декотрі не витримували.

1812 року, коли навіть Москва палала від наполеонівських сірничків, наполеонівському військові було не дуже тепло, було йому, навпаки, дуже холодно, і багато наполеонівських і маршалів, і генералів не могли одігрітися навіть від гарячого дихання народних месників.

І навпаки, гітлерівським посіпакам, коли вони були сунулися до Москви 1941 року, невважаючи на холодну осінь, — було їм дуже гаряче, не жарко, а шпарко…

Та це й зрозуміло: температура, вона змінюється в залежності від усяких там атмосферних і інших явищ… Одне слово — синоптика…

Автор цих рядків виріс на Україні, між соняшниками з одного боку і картоплею з другого, ріс він у той час, коли

Україна була ще Росією, а Росія була царською, і потрапив він уперше в Москву тоді, коли Росія була РРФСР, а Україна — УРСР. Було це року 1923-го.

Що найбільше вразило автора цих рядків, коли він уперше ступив на московську землю, вдихнув уперше московського повітря в свої полтавські груди?

Ну, розуміється, простори могутнього города, вир московського життя, старовинний Кремль — все це так…

А що всетаки найбільше здивувало й підкорило, простотаки зачарувало його?

Мова! Московська говірка!

Вигодуваний полтавськими галушками, пампушками, варениками, товчениками та січениками, автор учився в російській, звісно, сільській школі, бо українських шкіл за царату не було, але мова російська дуже тоді була йому трудна й незрозуміла, як і тому Васильченковому школяреві оті гемонські "перепеленята, бодай би вони були йому повиздихали"…

Російська мова для нього була тільки в книзі, та ще нею говорили солдати, що поверталися додому з війська, але з тої мови дуже кепкували дівчата, коли такий от кавалер починав на колодках закидати "поруському":

— Дєвушки, я вас, канєшно, не знаю!

Ніколи, отже, авторові не доводилося чути справжньої російської мови в буденному житті, так би мовити, в обіході. Він читав книжки, слухав лекції, прекрасною літературною російською мовою виголошені, але ніколи йому не випадало почути звичайної розмови хорошою, справжньою російською мовою. Та ще московською!

І от автор на Ленінських, тоді ще Воробйових горах.

Автор туди поїхав просто подивитися на Москву згори.

Тоді, наскільки пригадується, ще не було там висотного будинку Московського університету ім. М. В. Ломоносова, а були там такі собі простенькі одноповерхові будиночки з палісадниками, з квітами, з геранню на вікнах і з лавочками біля воріт.

Автор сів на одній із таких лавочок, а біля воріт бавилася ціла зграйка маленьких московитів, дошкільнят.

Було тепло, світило сонце над Москвою, над городом, сонце нап'яло легенький, прозорий серпанок, і звідтам, із Москви, докочувався безнастанний гук, як то буває у бджоляному вулику, як прикласти до нього вухо.

Дітки бігали, гралися в "класи", перестрибували через стрибалочки, порпалися в пісочку, ліпили з пісочку "пасочки", хати, фортеці…

І говорили, говорили, говорили, цвірінькаючи, мов ті гороб'ятка.

Автор прислухався і… отетерів.

Дітки говорять поросійськи! Та які Чисточистої Та з такою вимовою! Мов пісеньки якоїсь швидкомовної співають!

А треба вам знати, що авторові досі доводилося бачити й чути дітей, які говорили тільки поукраїнському, а як і вважалося, що діти говорять російською мовою, то такою, де одне слово російське, три слова українських, два шулявських, а одне напівросійське-напівкуренівське.

А тут чиста-чистісінька російська — та ще й московська! — мова!

Автор так і прикипів до лавочки, прислухаючись.

Потім він устряв в ігру, у розмову з дітьми, йому так хотілося наслухатися.

Іноді, почувши з дитячих уст якесь слово, автор довго думав, що ж воно таке значить! Зразу не второпаєш…

От вискочила з двору білявенька кирпатенька дівчинка з криком:

— Їчкії їчкії їчкі!

Що ж воно таке, сам собі думає автор, за "їчкі"? А в дівчинки в руках різнокольорові дерев'яні яєчка, що вона їх винесла з хати. Виявляється, отже:

— Яїчкі! Яїчкії Яїчкі!

А дівчатко так швидкошвидкошвидко:

— Їчкі! їчкі! їчкі!

Автор сидів довго, все слухав, усе милувався з маленьких московитів, думаючи; "Дивись! Отакі маленькі, а як поросійськи говорять! А тут уже дожив до далеко післяпризовного віку, а й досі ніяк себе не нахилиш, щоб сказати, чисто поросійськи вимовляючи, приміром: "Я же вам г/к/аварил!"

Хоч убийся, а в тебе виходить: "Я же вам г/х/оворив!" І в Москві тобі відразу співбесідник говорить:

— Ви з Києва!

— А хіба в мене на лобі написано?

— На язиці! Каліграфічно виведено!

А в Москві, бачите, навіть маленькі дітки чудесно, — та як красивої — поросійськи говорять!

* * *

Матушка Москва.

Так, матушка… Для багатьох народів усіма сторонами Москва — матушка.

Навіть для Києва вона матушка, хоч Київ і сам, як відомо, мати городів руських.

Єдиний у світі, всіма сприйнятий випадок, коли мужчина, в даному разі Київ, вважається за матір.

І нікого це не здивує. Такгбо воно є! Історії не зміниш!

Ми, українці, любимо Москву, і любов наша дедалі гарячішає, бо ми переконалися, що з Москвою разом ми ніколи не будемо тією чайкою, "що вивела чаєняток та при битій дорозі…"

Але ми пересвідчилися, що Москва любить нас, українців.

Під час Декади української літератури й мистецтва в Москві наші жінки, оглядаючи визначні московські пам'ятки, не минули, розуміється, й гуму, і, нема де правди діти, гум їм таки дуже припав до серця…

Москвички теж полюбляють гум, і в деяких особливо інтересних місцях утворюються там навіть черги, щоб познайомитися з тим чи іншим гумівським експонатом.

Москвички, як ми пересвідчилися, дуже ретельно оберігають законність черги.

Наші жінки, стаючи в чергу, щоб і собі познайомитися з дуже популярним експонатом, говорили поукраїнському.

І можете уявити їхнє здивування: москвички, що стояли перед ними, повернулися до них, запитуючи:

— Українці?

— Так, українці! Москвички миттю поступалися:

— Просимо вас! Ви спереду, ми за вами!

І опинилися наші жінки прямо перед експонатами першими! …….

А коли вони повернулися до готелю, вимахуючи перед здивованими чоловіками гумівськими експонатами, чоловіки просто не повірили:

— Невже? Як?

Жінки, захлинаючись, одна поперед одною розповідали про таку люб'язність і любов до них чарівних москвичок.

— Так! Це таки справжня любов! Із самопожертвами! — погодилися чоловіки.

Москвичі люблять українську мову.

Коли автор цих рядків разом із поетом Платоном Вороньком виступав з читанням своїх творів в одному з московських парків культури й відпочинку, вони запитали слухачів, чи зрозуміло їм, чи не треба перекласти на російську мову?

— Що ви?! Що ви?! — залунало звідусіль. — Ми прекрасно розуміємо вашу чудесну мову! ^

Колись ми, українці, побоювалися так званої русифікації на Україні.

Тепер ми повинні констатувати, що русифікація нам і за вухом не свербить, а от українізація в Москві дедалі на очах поширюється.

Судіть самі.

Московські "дєвушки", та не тільки московські, а всі російські "дєвушки" вже, мабуть, приблизно процентів на сімдесят п'ять прибрали назви "дівчат".

Ім'я Остап було тільки в Гоголя в "Тарасі Бульбі" та в Остапа Бендера, а тепер часто воно почало появлятися і в прозових, і в драматичних творах російських белетристів та драматургів.

Російське ім'я "Николай" дедалі змінюється на українського "Миколу", поки що залишився "Николай Матвеевич Грибачев", та й той під загрозою.