Усмішки, гуморески, фейлетони - Вишня Остап

Перший каже:

— Сьогодні дощ без кінця! Відповідь мала бути така:

— Ламца той дощ, ха цаца!

Скільки було реготу! І яких тільки фраз було за довгі часи нічної роботи з ентузіазмом не повигадувано. Час минав швидше.

Так щоночі й розважалися, доки було секретарка не вийде й не оголосить:

— Антон Іванович збирається додому!

Тільки-но "Побєда" Антона Івановича засигналить: "Їду", — співробітники, хто молодший, галопом, хто старший — потихеньку — рушали додому.

А взавтра, як той казав, "після ції та знов ції".

* * *

І от урядове розпорядження: працювати всім установам від дев'ятої до вісімнадцятої години з обов'язковою перервою від чотирнадцятої до п'ятнадцятої на обід.

Скільки радості у службовців!

Не треба тепер вигадувати якоїсь безглуздої гри, щоб чим-небудь заповнити нудні години нічної роботи.

Тепер є час і газету, і книгу почитати, є час у театрі побувати, є коли бути з дітьми, з родиною!

Ах, як чудесно!

Зрадів і Антон Іванович Рілло: є вільний час.

Перший день праці поновому обідав він удома, після вісімнадцятої години.

Пообідавши, прийшов до кабінету і… на диван.

Наталочка запитала його:

— Татку, ти спати? А що ж уночі ти робитимеш? Тепер же тобі не треба на ніч на роботу?

— Так. Не треба… А й справді, що я вночі робитиму? Правильно, Таточко, ти говориш: тепер можна і вночі мені виспатись. Ну, давай, доню, поговоримо!

— Ой, таточку, яка я рада! — підстрибнула Наталочка. — Давно, ой, як давно ми з тобою, таточку, не говорили!

— Все ніколи було, дочко. Все робота: і вдень робота, і вночі робота! Ну, як учишся, Татко! В який клас уже ти перейшла?

— Та схаменися, татку! Я вже на другім курсі університету! Хіба не пам'ятаєш: я ж тобі ще торік говорила, що десятилітку я закінчила з медаллю! Хіба забув?

— Так, так… Пригадую, пригадую… От тільки вже забувся, медаль чи за відвагу, чи за трудову доблесть… Так, так…

— Таточку! Не за відвагу медаль і не за трудову доблесть, а за успіхи в навчанні… Тепер же дають медалі відмінникам навчання! От і мені…

— Хіба? Дивись, якось це все повз мене пройшло… Все діла, все діла… І вдень діла, і вночі діла… Так ти, значить, уже студентка? А скільки тобі років?

— Двадцять перший, тату!

— Дивись ти, як швидко час іде! І незчуєшся… Ну, а Жора як? Ще в дитячому садку?

— Ти жартуєш, тату! — засміялася Наталочка. — Жора залишився на другий рік у сьомому класі. І поведінка у нього "чотири"… На Жору, тату, треба звернути увагу! Нехороший у нас Жора!

— Як на другий рік?! Як поведінка — "чотири"?! У сина Рілла "чотири" поведінка?! Син Рілла і на другий рік?! Та я йому шкуру спущу! Поклич мені Жоркумерзотника!

За кілька хвилин перед розлютованим батьком став Жора. Стрижений під бокс, з цигаркою в роті, він нахабнувато дивився на батька.

— Ти Жора?! Ти мій Жора?! — отетерів батько.

— А що, хіба не схожий? — прогугнявив Жора.

— Кинь цигарку, мерзотнику! Як ти з батьком розмовляєш? — затупотів ногами Антон Іванович. — Геть з моїх очей! Запорю!

— Три хаха! — зухвало посміхнувся Жора. — Ніж кричати та ногами тупотіти, ти, папахен, краще на пиво б підкинув! А щодо запорю, — кинь, старик, свої домострої! Час уже на радянського батька повертати! Адью!

Антон Іванович кинувся до Жори, але назустріч йому випурхнула Пистина Федорівна:

— Отак ти використовуєш вільний час?! Дивись, на дитину звіром накинувся! Краще б уже спав та працював, як і раніше! Як без тебе вдома тихо було… Виросла донька, росте синочок!

— А куди росте синочок, ти бачиш?

— Це моя справа, куди він росте! Антон Іванович махнув рукою і ліг спати.

Снилися йому якісь кошмари: у Жори ніби в роті аж три цигарки, Жора показує йому язика і цілиться в нього з рогатки! А потім ніби підходить до нього, підморгує й говорить: "Що, папахен, по сто грам не колдирньом?"

Антон Іванович прокинувся мокрий од холодного поту:

— Ху! Який кошмар! Це не те, що кросворди вгадувати! Треба щось робити! Тато! — покликав він дочку. — Ти не знаєш, у нас нема якоїсь книжки про виховання дітей?

— Пошукаю, тату! — відгукнулася Наталочка. Антон Іванович замислився.

З другої кімнати почулося бринькання на піаніно, і Жора фальшивим голосом наспівував:

С этим что-то делать надо,

Надо что-то предпринять!

ДУМАЛО

Один голова колгоспу ходив собі та все думав, усе думав та ще думав.

— Про віщо ж так ото, Олександре, думаєш? — допитувалася дружина.

— Еге! Так я тобі й сказав! Не перебаранчай! Думаю, — значить, треба думати! У мене укрупнений колгосп — є про що думати!

І знову думав.

Дружина почала з другого боку заходити:

— Олександре! В тебе діти малі!

— Ну то й що, що малі?! Не видумали ще такого, щоб діти одразу дорослими народжувалися! Тобі так хотілося б: сьогодні доньку народила, а взавтра вже й весільної:

Викотили, викотили бочку, Виманили, виманили дочку.

Так тобі б хотілося? Вигодувати та виховати спочатку треба, а тоді вже й про заміжжя думати…

— Так я про це ж і кажу! Я ж про дітей і турбуюсь, а ти все думаєш! — гнівалася дружина. — Дірку в лобі продумаєш, а тоді що? Кубанкою затулятимеш?

— Ет, одчепись ти від мене, а то… — гримав голова колгоспу.

І знову думав. Колгоспники хвилювалися.

— Як там Олександр Данилович? — дружину запитували.

— Думає!

— Та про віщо ж він так круто та довго думає?

— Не каже!

— Що ти будеш робити! Тут добрива треба на поле вивозити, а він усе думає, приступу до його нема! Таке буде, як і торік! Не вивезли добрива на буряки, ну й викопали тих буряків, як на десятичні дроби, нуль цілих трясцю десятих! Торік хоч не думав, а все обіцяв вивезти, всетаки якось легше було, а тепер думає… Хоч плач!

Нарешті одна ланкова, дуже бойова комсомолка, наважилася. Рішуче ввійшла до кабінету:

— Здорові були, Олександре Даниловичу!

— Здрастуй!

— Думаєте?

— Думаю!

— А добрива на буряки коли вивозити?

— Отож я й думаю!

— Що ж ви думаєте?

— Думаю, як би воно так видумати, щоб ті добрива на полі опинилися?

— Та що ж тут довго думати? Та занарядити підводи, машини, навантажити добрива, та на поле, та дружно, та з піснями! От і все!

— Е! Чого б дурна й плакала?! Так кожен може добрива на поле вивезти! Це — стара техніка! Треба тепер… за нове братися… От я й думаю, що б його таке ну хоч би з гранульованими добривами зробити, як би їх так чи яровизувати, чи гібридизувати, щоб у них лапки повиростали і вони в один день — дибі дибдиб! — і на буряковище. Кожна гранулка на ріллю прибігла б, в борозну лягла, ніженьки підібгала б, щоб не померзли, та й удобрювала б собі земельку. Оце — винахід! А ти мені — вантажити на підводи, на машини, вивозити… Фантазії у вас нема!

— Та в нас, Олександре Даниловичу, не тільки фантазії нема, у нас і цукру нема! Не удобрили торік буряків, от і п'ємо чай з приймаком!

— Тожбо то і є! — ствердив Данилович. — А виростуть лапки в гранульованого добрива, і чай буде солодший! О!

Ланкова довго дивилася на Олександра Даниловича, а потім і запитала:

— Ну, а далі що?

— А далі от що! То ми все мали справу з макроелементами в добривах, а тепер учені винайшли мікроелементи, такі, як мідь, марганець, цинк, бор, кобальт і т. д. їх для удобрення землі треба значно менше. Отоді заживемо! Треба, приміром, міді додати як добрива, набрав у кишеню мідних копійок, розкидав по копійці на ланку — і гуляй собі! А буряк росте! Чи бору треба піддати: узяв у торбинку борної кислоти і розкидай по чайній ложечці на чверть гектара! Отоді солодко житимемо!

Ланкова ще довше дивилася на Олександра Даниловича. Дивилася, дивилася та й каже:

— А може ж, воно не так буде з мікроелементами, як ви оце кажете?

Олександр Данилович розгнівався:

— Що ти мені торочиш? Що ти в цій справі розумієш? Я вже додумався! Ти гадаєш, що я ото ходжу та так собі думаю, без наслідків? Овва!

Почервоніла ланкова та й сказала з притиском:

— Коли вже вам, Олександре Даниловичу, так до вподоби думати, знаєте, про що я вам раджу думати?

— Ну?

— Думайте про те, як з мінеральними добривами, замість цукру, чай пити! І самі це випробуйте на практиці. У нас така думка, що на склянку чаю треба центнер суперфосфату. Бо ми бачимо, що з вашим думанням ми, як і торік, залишимося без цукру!

Вискочила ланкова з кабінету й дверима грюкнула. Олександр Данилович довго дивився на двері і сказав:

— Іч яка!

Та й почав знову думати.

НЕ ГОРИТЬ

I

Запитали якось голову Малинської райради депутатів трудящих (це на Житомирщині):

— У вас пожежне депо є?

— Розвалилось!

— А як пожежа?

— Де?

— Та ще, хвалити бога, нема! А як загориться?

— Що загориться — депо? Так його ж нема!

— Та не депо загориться, а взагалі щось загориться?

— Об'єкт?

— Ну, хай буде об'єкт!

— А ми будуємо!

— Що будуєте?

— Пожежне депо! За 1953 рік ми вже "освоїли" аж п'ятнадцять процентів асигнованих на будівництво сум!

— А скільки часу ви те депо будуватимете?

— Ми не маємо права поспішати!

— Чому?

— Не можна нам поперед батька в пекло!

— Якого батька?

— А Житомира! Житомир — область, у нього теж пождепо розвалилось, а він "освоїв" щось двадцять дві тисячі карбованців! Коли ми вискочимо вперед, він розгнівається.

— А як загориться?

— Так не горить!

— А спалахне?

— Та не спалахує ж!

ІІ

Між деякими областями проводиться своєрідне "змагання" — хто найгірше дбає про протипожежні засоби.

Кошти, що їх держава асигновує на придбання протипожежного майна, на будівництво водоймищ, пожежних сараїв, депо, вишок і т. д., лежать собі, і нікого ті кошти не турбують.

Хвастається Одеська область:

— Я тільки п'ять процентів зачепила з асигнованих коштів на протипожежні засоби!

Волинська область:

— І я тільки п'ять!

Київщина підсміюється:

— А я тільки один процент!

— А як пожежа?

— Де?

І т. д. і т. ін.

ІІІ

— Товаришу! Товаришу!

— Що таке?

— Підвезіть!

— Куди?

— На пожар!

— А ви хто?

— Пожежник!

— А де ваші машини?

— Акумуляторів нема!

— А коні?

— Фуражу не виділяють!

— А чим пожежу гаситимете?

— Губами!

Отакі картинки спостерігаємо там, де районне керівництво "дуже дбає" про протипожежні засоби.

Одна мудра людина справедливо говорила:

— Краще придбати помпу до пожежі, ніж після пожежі!

ТОВАРИШІ-ДРУЗІ

В одному районі по різних колгоспах та головували собі три товариші-друзі. Один товариш на прізвище був Обіцяйло, другий товариш на прізвище був Заливайло, а третій товариш на прізвище був Окозамилювайло.

Головують вони собі, та й головують, та й догодовувалися вони аж до того часу, коли кінчився старий, 1953 рік і надходив новий, 1954 рік.