Усмішки, гуморески, фейлетони - Вишня Остап

Хіба можна визнати нормальним, коли керівник не може навіть назвати ні одного колгоспу, ні одного передового бригадира. Правильно! Соромно було б мені, товариші, коли б я не знав, що в колгоспі "Перемога" високі врожаї.

— Найнижчі,— почулося з місця.

— Як найнижчі? — спалахнув керівний товариш. — Коли я, проїздивши полями колгоспу "Перемога", отам, над річкою, зайшов в урожай, так із головою в тому врожаї заховався, руку підніс — руки не видно!

— Так то ж очерет!

— А що з того, що очерет… Але ж високий!!! Прошу не перебивати! Я повинен знати, що в нас найпередовіші голови колгоспів Іван Отудихата, Петро Одімкникомора, Кузьма Перехилипляшка, Степан Недохиличарка, Олекса Перекусисало…

— Та їх уже давно нема! — залунало з задніх рядів.

— Як нема?

— А так — нема!

— Чому нема?

— Та якось так вийшло, — відповів завідуючий відділом сільського господарства, — що Іван Отудихата будував не свинарники, а собі хату; Петро Одімкникомора одмикав не свою власну, а колгоспну комору; Кузьма Перехилипляшка хронічно і не вгаваючи виправдував своє прізвище; Степан Недохиличарка насправді більше скидався на Степана Перехиличарку, а Олекса Перекусисало таки кусав, і добре кусав, тільки не своє, а колгоспне сало.

Керівний товариш розгнівався.

— Чому мені про це не доповіли своєчасно? Я мушу поставити питання про те, як завідуючий відділом сільського господарства інформує мене про те, що робиться в його хазяйстві! Безладдя якесь, а не керівництво!

— Та я ж доповідав вам, — боязко промовив завідуючий відділом, — а ви сказали, що…

— Я вам слова не давав! На Пленумі ЦК, — вів далі керівний товариш, — справедливо зауважували: хіба допустимо, щоб керівник не знав, як колгоспи провадять роботу по забезпеченню тваринництва кормами, які культури, наприклад, краще вирощувати на силос… Справедливе, товариші, зауваження. А невже, товариші, це так трудно засвоїти? Та кожний же з нас, за малим, може, винятком, в дитинстві пас корови і знає, чим його мама чи бабуся годували корову! Невже ми не знаємо, що коровам дають пійло? Невже ми не знаємо, що коровам дають дерть? Чому ми не можемо посіяти сотень п'ять гектарів пійла, сотень вісім гектарів дерті? Чому, я вас питаю?

Всі присутні на нараді уважно слухали, важко дихали, і ніхто не наважився сказати: справді,— чому?

А оратор промовляв далі:

— На Пленумі підкреслювали, що неприпустимо, щоб керівник не розбирався конкретно в перевагах передових методів праці у сільському господарстві… Передові методи… І саме, товариші, в тваринництві… Адже домоглися ми мати по два опороси на рік від свиноматки, домоглися по два і більше ділових поросят? Домоглися! А чому ми від корів цього не можемо домогтися? Ну, я не кажу, щоб по двадцять ділових телят од коровоматки, але по четверо-п'ятеро телят можна? Я гадаю, що, коли ви слухатимете моїх порад, не так трудно це буде зробити. Причім слід домагатися телят з ухилом не в бички, а в телички, щоб перекрити наявність відставання корів у нашому тваринництві. Правильно я говорю?

Всі мовчали…

— Потім, товариші, нам слід серйозно подумати про кількість дійок на вимені в корови. Коли ми кількість дійок замість чотирьох доведемо до восьми, молока, безперечно, подвоїться…

Завідуючий відділом сільського господарства підвівся, хотів щось сказати, але знепритомнів і з гуркотом упав під стіл.

Промовець кинувся до зава і… прокинувся.

— Слава богу… сон! Фу! Збожеволіти можна!

— А ти вчись! — сказала дружина, коли він розповів їй про цей страшенний сон.

ДІЛОВ, ДІЛОВ…

Таточка влетіла до батькового кабінету весела, рожевощока, збуджена:

— Таточку! Дорогенький мій таточку, твоя донечка, твоя Таточка, закінчила десятилітку із медаллю!

Таточчин татко незадоволено скривився й сердито пробурчав:

— І вічно ти, Тато, невчасно із своїми радостями! Ти ж знаєш, що я по обіді відпочиваю! Ти повинна знати, що кожна хвилина відпочинку для мене дуже дорога і дуже необхідна, бо працюю я, як ти знаєш, цілими ночами!

— Таточку! Я ж десятилітку закінчила! Та ще й з медаллю, це ж буває один раз у житті! Невже ти не радий?

— Ну, як не радий, я дуже радий, і я тебе вітаю! А медаль яку тобі дали: за відвагу чи за трудову доблесть?

Таточка дивилася на свого татка широко розплющеними очима і не знала, що йому сказати.

— А Жора, — сонним голосом запитав татко, — теж із медаллю закінчив?

— Таточку, — здивувалася Таточка, — та Жора ж іще тільки в сьомий клас переходить! З алгебри в нього двійка. Йому переекзаменовка восени…

Але татко вже кріпко спав і на відповідь тільки губами плямкнув.

Таточка потихеньку вийшла з кабінету.

"Таточко, — думала вона, — очевидно, дуже на роботі стомився і сонний зі мною розмовляв. Усе в нього, бідного, переплуталося! Бідний таточко! Ночами працює. Приїздить о п'ятій, о шостій годині ранку! Відповідальний працівник. Мимоволі все переплутаєш. Бідний таточко!"

* * *

Антон Іванович Рілло керував трестом "Синтетична коломазь" главку "Возосаниголоблячерезсідельниксупоня", а як для телеграм — "Всагочерсуп" — Міністерства місцевої й паливної промисловості. За сумісництвом йому було доручено керувати ще й Держмузпрокатом, який теж підлягав Міністерству місцевої й паливної промисловості, на тій, очевидно, підставі, що і піаніно, і роялі робляться з сухого дерева і добре горять.

Антон Іванович Рілло походив із Полтавщини, з давнього козацького роду. Предки його, діди й прадіди, та й його батько прозивалися просто собі Рило, писалися на "и" і одно "л", і цілий куток на селі прозивався "Рили" — жили вони, як усі козаки, на Рилах.

Антонові Івановичу, а особливо його дружині Пистині Федорівні таке прізвище було просто огидне, отож Антон Іванович пом'якшив "и" на "і", додав ще одно "л" і переніс наголос на "о" і з "рила" вийшло "рілло".

Пистина Федорівна розповідала всім і всюди:

— Хоч ми походимо з французів, та, проте, ми роду простого, бо наш прапращур Поль Рілло був звичайним собі конюхом неаполітанського короля Иоахима, — він же наполеонівський маршал Мюрат, — і 1812 року прапращур Поль, скуштувавши вилтрійчаток од старостихи Василиси, добровільно перейшов на бік російської армії і потім викладав французьку мову у Москві в пансіоні для дітей аристократів маркиза деляВоша. Від Поля Рілло і пішов наш рід.

Родина Рілло дуже пильно оберігала своє французьке прізвище, і коли одного разу до Києва приїхав дід у других Антона Івановича і, подзвонивши в парадному, запитав:

— Чи сюди я потрапив, чи не сюди? Антон Іванович Рило тут живуть? Вони мені вроді як онуком доводяться, — Пистина Федорівна відхилила двері на цепку, тигром подивилася на діда й просичала:

— Ніякого Рила тут нема! Сам ти рило! — І грюкнула дверима.

— Переїхали, чи як? — запитав дід, але відповіді не почув, почухав потилицю і пішов на вокзал. — Видать, переїхали, — сам собі подумав. — Де я їх тепер шукатиму? — Та й поїхав додому.

…В Антона Івановича було двоє діток: старшенька Наталочка (Таточка) і молодший Юрко (Жора).

Старшеньку Наталочку вигляділа покійна бубуня, мати Антона Івановича, дівчатко росло слухняне, ввічливе і добре вчилося, а молодший Юрко ріс уже без бабуні, батькові й матері було не до сина, батько то спить, то на роботі, а матері не вистачало часу на ательє — то замовляти, то приміряти, — Юрко гасав у дворі, на самокаті, бив з рогатки пташок та котів, і коли Наталочка було соромила його й закликала вчити уроки, він показував їй язика, кричав:

— Мені мама нічого не каже, а ти мені неї мама!

І коли, було, Наталочка насвариться: "Я маш скажу!" — Юрко її перекривляв і додавав: "Скажи, скажи! А я тобі таке слово скажу, що краще, ніж Петько на свою Яюдку говорить! Скажи тільки!"

Вчився Юрко погано. "Приїздив" додому або на трійках, або на двійках.

З цього приводу Пистина Федорівна говорила:

— Та він іще у нас маленький! Підросте, нажене. Іноді Наталочка говорила про такі його успіхи батькові.

Антон Іванович, засипаючи після обіду, сонно бурмотів:

— Хай мама з цим розбирається! Чи ж мені є час? У мене і "Синтетична коломазь", і Держмузпрокат! Досить мені й так мороки!

Юрко поціляв з рогатки без промаху.

* * *

Антонові Івановичу таки справді мороки було на роботі чимало. Особливо у вечірньонічні години.

Він ретельно сидів у своєму кабінеті до четвертої, до п'ятої, а іноді й до шостої години ранку, сидів, дивився на стелю, думав, чи скоро вже він буде заступником міністра, і чому й досі таким начальникам, як він, не дають ЗІ Мів?

Іноді він дзвонив і запитував секретарку:

— Пошти нема?

— Кілька листів є, Антоне Івановичу!

— Давайте!

Секретарка подавала пошту, Антон Іванович читав листи, думаючи про ЗІМ. Листи були і по лінії коломазі, і по лінії Держмузпрокату, і іноді якось воно так виходило, що на листі про видачу синтетичної коломазі з'являлася резолюція:

— "Відпустити на 6 місяців Шредера…"

А на прохання дати на прокат піаніно, він писав:

— "Більше, як дві тонни, дати не можемо!" Та воно й не дивно: ділов, ділові

Цілу ніч просидівши, і не таку резолюцію встругнути можна.

Сидів ночами Антон Іванович Рілло, бо сиділи ночами в тресті й у міністерстві ("А раптом подзвонять?!"), а сидів Антон Іванович ночами, сиділи ночами і співробітники "Синтетичної коломазі" і співробітники Держмузпрокату ("А раптом викличе?!").

Антонові Івановичу всетаки було легше, як співробітникам: краще забезпечений, вдома все було — і обід, і до обіду, по обіді міг тричотири години добре поспати, із роботи й на роботу машиною, хоч і не ЗІМом, так "Побєдою", а рядовим співробітникам доводилося гірше: декому в перерву і на базар збігати треба, і обіда зварити, — коли вже там за газету візьмешся чи у книжку зазирнеш? А про театр і думати не доводилося.

Та на роботі Антону Івановичу хоч і сумно було, та не так як співробітникам: окремий всетаки кабінет, можна й кросворда в "Огоньке" вгадувати, можна шахові задачі вирішувати…

А набридне це, можна нараду із співробітників скликати, поставити на нараді справу, ну, хоч, приміром, таку: "як правильніше називати установу, чи "Коломазь", чи "Коломасть"… Виступи, дебати, от час і минає.

Співробітники нарад не скликають, та й сидять вони не по окремих кабінетах, хочеш не хочеш, а удавай, що працюєш, та ще не просто собі працюєш, а з ентузіазмом.

Кріпко сумували співробітники, доки не придумали дуже дотепної між собою гри.

Гра та полягала ось у чому: которийсь із співробітників, який витягав жеребок з намальованим на ньому цапом, повинен був сказати якусь фразу, що кінчалася на "ца", — хто перший відповість: "Ламца… муму… ха цацаї", — той вигравав з усіх, крім того, що починав гру, пляшку пива… Тільки на місце отого "муму" треба було сказати слово, яке було у першій фразі.

Приміром.