Усмішки, гуморески, фейлетони - Вишня Остап

Так от, товариші! Відремонтував я достроково всі трактори, всі комбайни, весь інвентар… Та це ще не все! Запчастини всі в мене є! І це не все! Механізував усі ферми, покопав ставки…

— Ой годі! Ой помремо!

— Та дайте ж договорити!

— Годі! Ясно! Говори, Іване Івановичу, ти!

— У мене "пересічний надій на фуражну корову 11 849 літрів…

— З бугаями чи без бугаїв? Гогого! Хахаха!

Скільки того реготу було після кожного виступу! Захлиналися, хапалися за груди й за черева, аж сльози градом по обличчях котилися, — так реготалися.

Розповідь Петра Петровича про те, що він увесь гній вивіз на поле, так розсмішила, що мало не полускалися всі з реготу, бо всі знали, що він, щоб на гнойовищі в нього не було гною, наказав увесь гній повкидати назад до корів у станки та в загони…

А Сидір Сидорович підвівся та тільки всього й промовив:

— А в мене на фуражну корову надоєно по двісті п'ятнадцять літрів на рік!

— І все?

— Все!

— Так це ж правда!

— Ні, брехня! Та ще й яка брехня! Грандіозна!

— Яка ж це брехня?

— А от угадайте! Ніхто не вгадав…

— От яка це брехня! — переможно подивився на всіх Сидір Сидорович. — Я вам сказав, що в мене фуражні корови! А які вони фуражні, коли в мене для них ані сінинки, ані зернинки, ані бурячинки, ані силосинки, сама соломинка, та й та не січена.

— Нуну?! А як же вони на світі живуть?

— Я й сам дивуюся! Кріпка тваринка! Призвичаїлася, втяглася і живе. Та ще й доїться!

…Першу премію за понадгіперболізовану брехню голосуванням присуджено було Сидорові Сидоровичу.

— Ну, з нас тобі, Сидоре Сидоровичу, по півлітра кефіру. Візьми грошима! — кинули йому по полтинику друзі.— Пий на здоров'я! Перегіперболізував нас усіх!

— А ви ж куди?

— Куди? Додому!

Директор МТС моргнув Іванові Івановичу:

— Заскочиш до мене! Холодець у мене! З хроном! Без кефіру! Тільки не барись!

Іван Іванович зайшов на холодець до директора МТС. Сиділи, закусювали.

Закусювали, будькалися та ще й підсміювалися: он, мовляв, які ми! Як уміємо замилювати очі!

І здавалося, що червонів за них холодець та сердитішав хрін, думаючи: "А коли вас, брехунів, візьмуть за хвіст та на сонце?"

…Ми за думку холодцю з хроном!

СУСІДИ ЛИХІЇ, ВОРОГИ ТЯЖКІЇ

1

На дверях, на парадних дверях, котрі ведуть із сходів у комунальну квартиру, на окремих табличках понаписувано:

1. т. Передерієві — стукати 1 раз, тільки кріпко.

2. т. Недодерієві — стукати 2 рази, не дуже кріпко.

3. т. Перехилипляшці — стукати 2 рази: один раз — кріпко, другий — потихеньку.

4. т. Ластівочці (балерині) — стукати 3 рази ніжно.

5. т. Горобцеві — стукати 4 рази. Стукайте дуже, бо не почую.

6. т. Поведиоко — стукати 5 раз.

7. т. Довбні — стукати 6 раз.

8. т. Канделябровій — стукати 7 раз. Тільки точно.

Як бачите, в комунальній квартирі було вісім квартирантів. На всіх були одні вхідні двері, одна кухня, у кухні — сім газових плит, бо т. Канделяброва заявила:

— Я взагалі не годуюсь, і мені ваш газ не газ, а нерви!

Була одна ванна і таке інше теж одно.

У прихожій було п'ять окремих електричних щотчиків.

Чому?

Тому, що т. Передерій заявив, що світло йому шкодить, од світла набігають на очі сльози, і йому світло не потрібне.

Ластівочка пояснила, що вона приходить із театру дуже пізно, вже розвидняється, і зразу лягає спати.

— Навіщо ж мені світло? — сказала вона. Канделяброва заявила рішуче й грізно:

— Свічу очима!

— Як це? — запитали сусіди.

— А так: свічу, і вже! Мені видно!

— А лампочка у вас навіщо?

— Лампочка? — перепитала Канделяброва. Трохи подумавши, мов вистрілила: — Від такої чую! — та й грюкнула дверима.

Пробачте, забув сказати: на дверях у цю комунальну квартиру було повирізувано ножем різні написи. Серед них:

Проти прізвища Ластівочки викарбувано: "Стукутукустукушечки!"

Проти прізвища Горобця написано: "Глухий цвірінь!" Проти Довбні запитання: "А чим стукати, Довбнею?" А біля Канделябрової красувалося: "Я б тебе, гада, стукнув!"

Були ще різні на дверях написи, але всі вони були загального і не зовсім літературного змісту, тільки праворуч чорнильним олівцем дуже товсто хтось вивів:

"Хто кого? Чи Недодерій Передерія недодере, чи Передерій Недодерія передере? Дуже інтересуюсь!"

Під дверима була куча сміття, бо кожний із жильців говорив:

— Я ж учора прибирала! Чому все я та й я?!

2

Мені треба було завітати в особистій справі до товариша Довбні.

Я й постукала роздільно шість разів: стук, стук, стук, стук, стук, стук! Чекаю.

Чую: раптом рипнуло в квартирі двоє дверей і почувся сердитий жіночий голос:

— Стукнуло сім разів! Куди ви претесь?

— Стукнуло шість, а не сім разів! Куди ви претесь, а не я!

— А я кажу — сім!

— А я кажу — шість!

— Сім!

— Шість!

Суворий чоловічий голос погрозливо промовив:

— Я тебе як стукну оце, так будетаки сім! Але ти вже більше і сама не стукатимеш, і на стук не виходитимеш!

На відповідь жіночий гістеричний зойк:

— Сім! Сім! Сім! Сімсот тобі болячок у печінку! Сім!

Тоді вже я ризикнула й закричала зза дверей:

— Шість! Я стукнула шість разів! До товариша Довбні!

— Ага! — агакнув чоловічий голос.

— Не агакай мені межи очі, не агакай! Ходять до тебе такі ж паразити, як і ти! Стукають, не розбереш, чи сім, чи шість! Геббельс!

— Хто Геббельс?! Я — Геббельс?! Та я тебе, су…

Але я так затарахкотіла в двері, що крик ущух, грюкнули двері в квартирі так, що забряжчали шибки, а передо мною, відчинивши насхідні двері, стояв Довбня.

— Драстуйте!

— А, це ви? Заходьте, прошу вас, — запросив мене Довбня. — Давненько щось вас не було!

— Виїздила з Києва… Що це тут у вас за баталія така? — запитала я.

— Та знаєте, іноді виникає з сусідкою дискусія, скільки разів стукнуло, чи сім, чи шість. До неї стукати сім разів, а до мене — шість. А стуки іноді зливаються, бо сусідка глуха на праве вухо, а я — на ліве… От і дискутуємо…

— І часто це у вас трапляється? — поцікавилась я.

— Не дуже! Вісімдесять раз на день, коли не рахувати боїв місцевого значення, з іншими сусідами…

— Сердита, видимо, у вас сусідка?

— Та як вам сказати? Характер правильний — гібрид кобри з ящіркою! Енергійна дамочка: позавчора дев'ятий її чоловік у вікно вистрибнув!

— Ну, а далі як гадаєте?

— Як? Я знаю як? Тримаюсь, щоб сьомий або восьмий раз не стукнуть. Не в двері, розуміється…

— Ні! Це ви облиште! Через таку особу йти в далекі табори! Що ви?

— А ви гадаєте, там буде гірше? Там люди працюють, їм нема коли з сусідами скандалити!

— А ваша сусідка що робить?

— Спец по швейних машинках! Вона стільки тих швейних машинок за ці роки придбала, що можна заставити ними швейний комбінат "од Кавказу до Алтаю, од Амуру до Дніпра"… Ну, і все таке інше, котре дефіцитне… Живе, як Клеопатра, тільки що останній Антоній у вікно стрибнув…

Та вона не журиться: ще якийся місцевий або Кай Юлій Цезар, або Жора Плюньвглаза з'явиться…

— Так, так! — татакнула я.

…Раптом знову стук у насхідні двері. Стук, стук, стук, стук, стук! П'ять разів.

Люто рипнули двері, і Клеопатрин голос різонув:

— Сім?

Із других дверей інший голос промовив:

— П'ять!

Клеопатра висловила резолюцію:

— Стукають! У голові б їм стукало!

Я сиділа й думала: ні, комунальні квартири треба будувати так, щоб для кожного жильця був окремий вхід.

З

Я завітала до Довбні так приблизно годині о дванадцятій удень.

Поки ми розмовляли, в комунальній квартирі на єдиній, хоч і просторій, кухні почалося готування обідів. Почувся легенький запах газу, бряжчали тарілки, каструлі, стукали ножі…

Рипнули чиїсь двері, і почулося:

— Сусідко, у вас молоко збігло!

— Як збігло, коли я вогонь прикрутила, аби тільки блимав! Не могло збігти!

— Але ж збігло!

— Це ти, паразитко, навмисне вогонь одкрутила!

— Тю на вас! Що ви верзете?

— Не тюкай на мене, не тюкай! На батька на свого тюкай!

— Та при чім тут батько?

— А при тім, що твій Петько в коридорі мочиться! А ще інтелігентка! Діти в коридорі мочаться, а вона книжки передплачує! За дітьми дивитися треба, а не за книжками!

— Я б прохала вас, Катерино Михайлівно, не вчити мене виховувати дітей, бо ще "вопрос", хто мочиться!

— Хто мочиться?! Я — мочусь?!

— Я не сказала, що іменно ви мочитесь, я тільки говорю, що єсть люди, которі мочаться!..

— Подумаєш, у неї муж головний бюстгалтер, так я вже мочусь!

— Прошу вас мене в кухонні справи не мішати, я бухгалтер — це факт, і головний — це два, але це ще не значить, що жінка всякого шофера може говорити, що моя мочиться…

— …Ааа! Так я жінка всякого шофера?! Та я з тебе дебет-кредит ізроблю!

— Граждани! Та будьте ж сознательні! Граждани!

— Хай вона буде сознательна! Як у мене чоловік шофер, так я повинна бути сознательна, а як у неї — бюстгалтер, так вона — ні!

…Я сиділа й думала: в комунальній квартирі треба будувати для кожного жильця окрему кухню…

4

Сидимо, говоримо… Аж ось крик:

— Хто це води у ванну напустив?

— Я напустила! Купатись буду!

— Ви напустили?

— Я напустила!

— Вона води напустила! Бачили?!

— Я напустила!

— Хіба ви не знали, що сьогодні купаюсь я?

— Чому ви?

— А чому ви?

— Ні, ви скажіть, чому ви, а не я?!

— Купатимусь я!

— Ви?

— Я!

— Ну, так купайся ж, купайся, купайся!

— Граждани! Рятуйте! Топлять!

А я собі думала: в комунальній квартирі для кожного жильця повинна бути окрема ванна!

— Ірроди! Хто в мій борщ мишеня вкинув?

— Божже мій! Хто у раковині моє кошеня втопив?!

Я не витримала, вискочила з комунальної квартири й подалася додому…

Ішла й думала: окремі двері, окремі кухні, окремі ванни… Окреме і таке інше…

Господи! Як це трудно все попереробляти!

Може, легше попереробляти характери наших жильців?

Як ви гадаєте? Давайте спробуємо!

ЩОБ НІ В КОГО НЕ БУЛО ТАКОГО.

1

Готувалися в одному колгоспі садити кукурудзу.

Взимку правління колгоспу разом із партійною організацією та з колгоспним активом ретельно вивчили й проробили постанови партії і уряду про кукурудзу.

Відбулися загальні збори колгоспників, де детально обговорили справи про збільшення земельної площі під кукурудзу й ухвалили, замість колишніх, що сіяли, 70 га кукурудзи, посадити цього року 600 гектарів.

Голова колгоспу з бригадирами відвідали Марка Остаповича Озерного, проконсультувалися в нього, як вирощувати кукурудзу.

В колгоспі організовано було семінари по кукурудзі, куди запросили знатну кукурудзоводку Євгенію Долинюк, яка поділилася з колгоспниками своїм досвідом викохувати кукурудзу.

Одне слово, в колгоспі підготувалися до посіву кукурудзи якнайсерйозніше й найкраще.

Доярки, підкидаючи в кормушки січку, заспокоювали своїх корівок.

— Не журись, — говорили, — Трояндо! Наступної зими веселіше позиратимеш! Знаєш, як пахне силос із кукурудзи? Як вино "Перлина степу"! Силосовані качани молочновоскової зрілості? Не куштувала? Маринований виноград їла? Ще смачніше! Та не дивись на мене так печально! Їж поки що січку! Не довго вже тобі страждати! 600 гектарів кукурудзи! Розумієш?! Як жалько, що ти, Трояндо, не розумієш! Покуштуєш, зрозумієш! Ремиґай!

Дід-бугаєзнавець ремствував:

— Його, диявола, і на житній соломі не здержиш!..