Прозові твори - Федькович Юрій
А легіні наші мов не видять, що дівчата в’януть. Понасувають кресаки на мальовані свої брови, кинуть голови д горі, мов лицарі які, возьмуться поза шию та сміються нищечком з бідних дівчат. А кресаки були в тих двох парубків такі, що кождий вартував ретельно коло 500 срібних, коли не більше: такого золота, пав та червінчиків було на їх! Як, бувало, зустрінешся з ними, то аж за очі вхопишся, так засіяють!..
Вечір дав бог тихий та милий,- сказано: клечальної неділі. Гульки на базарі сьогодня не було, славне парубоцтво проходжалось гостинцями та сутками, а дівчата позбігались у громадки та яли вишниками співати, щоби, знаєте, легіням жалю завдати, а вже нікому так, як сим двом, що як ходять, так ходять попри їх ворота і боком на них не глянуть. А місяць так і сіяє понад красними та високими нашими горами!
- Чого ти так засумував, Василю? - став один легінь другого питати.- Чи не болить тебе знов голова?
- Або мене коли голова боліла? - каже другий.
- А учора, йдучи з Ріжі, не боліла тебе голова?
Василь почервонів трохи, а за хвильку й каже:
- А як тобі у Ріжі Гинцаришина Олена сподобалася? Правда, козир-дівка?
- Дівчина на цілу Буковину! - каже Іван.- Гадаю за тиждень старости слати.
Василя мов на паль хто посадив би.
- І я гадаю,- каже,- старости посилати.
- Як собі, братчику, любиш! - умкнув Іван та й стис плечима.
Василь ще дужче осердився:
- Таже,- каже,- оба, чей, з нею не оженимося!?
- Оба, правда - ні, але я то, знаю, що оженюся з нею.
- А чому ти, чому не я?
- Тому не ти,- каже Іван, не тративши ані раз доброї волі,- бо я старший і дівка моя має бути!
- Коли ж бо вона мене любить,- каже Василь, а сам аж кипить.
- А я її люблю,- каже Іван, мов кам’яний.
- Або най так буде,- каже Василь,- як дівка пристане.
- І так ні,- став Іван спроволока говорити.- Олена буде моя!
- Хіба мене не буде! - кремснув Василь.
- На таке я зараз пристаю,- відвернув Іван смішком.- Ходім та поміряємося: хто виграє, того й дівка буде.
- Ходім! - крикнув Василь.
- А чим, ножами чи пістолєтами? - питає Іван.
- Чим хоч! - верещить Василь.- А Олена буде моя!
- Та вже побачимо,- рече Іван,- як нам лицарське щастє послужить. Гайда!
Пішли в чагір... Але доки на місці стануть, скажу вам ще по словечку про їх.
Іван і Василь - були се два багатирські сини із Соколія.
Батьки їх були собі сусіди, а вони товаришували собі ще змаленьку і страшне любилися,- бувало, ні кроку один без другого.
Іван був хмурий, неввічливий і дуже фудульний; бувало, й гуляти не хоче, а коли піде на базар - то лиш про Василя, щоби дещо не попацив, бо Василь, знаєте, опалистий та швидкий, мов та поломінь у печі, а як, бувало, розсердиться, то гатить топірцем - не питає, чи голова, чи руки, чи ноги. Багато він уже біди з-за сього мав, а якби не Йван, то хто знає, що був би ще пацив, а так Іван уже його пантрує, як око своє в голові. Хоть Василь похопиться, бувало, щоби кого по-своєму попобити, то Йван уже вирве йому залізною своєю рукою топорець з рук, а його возьме силою та поведе домів. Але ж бо й Іван, знаєте, не був з тих святих. Як, бувало, возьме собі що в голову, то гадає, що таки на його мусить бути, аби не знати що,- дуже упертий був. Лиш за тілько його хіба можна пофалити, що за правдою, бувало, аж гине, аж топиться. Умерла раз на Соколію бідна вдова, а шестеро дрібним сиротам не лишила нічого, як одним одну коровину, та й узяв піп за похорон. Іван каже до тата:
- Дєдю, дайте мені одну корову!
- А тобі нащо? - питає старий.
- Вам не питати нащо. Коли маєте дати, то дайте, а ні, то не допитуйте багато.
- Возьми собі, сину! - каже старий.
Іван займив корову сиротам, а попа з димом пустив,- згорів на шкрум...
Ще одно вам розкажу.
Тримав на ріці один жид красний лужок, а Іванова сестра позбирала одної неділі усі дівчата та гай на той луг у квітки. Але жид возьми та пішли своїх посіпаків, щоби дівчат грабувати. От постягали з них ба коралі, ба монества, ба пояси, ба баюри, доста того - посмішили дівчат. Одокія прибігла домів без опинки, плаче, голосить, каже, що піде топитися, а Іван сміється. «Так тобі треба,- каже,- най тобою не носить по жидівських лугах, коли й в лісі, й на нашій царині є цвіту доволі!» Восени найшли жида здохлого в лісі; хтось його там прив’язав до ялиці та й лишив. Хто це був такий, не знаю, але далеко від Івана він не утік.
При усьому тому мав він таке чисте серце, як один чистий діамант; гніву і зависті не було в нім за мак-зерно. За отця-матір був би й гадині в очі штрик. А побратима свого Василя беріг, як око в голові, аж доки не нагабало його то нещасливе кохання, що вже не одному чоловікові віку укоротало...
У нашому чагорі є красна велика поляна, покрита шовковою травою та усілякими цвітами; тут наші парубки поставали.
- Стріляй! - каже Іван.
Василь стрілив. Лиш фоя посипалася з ялиці, а Іванові нічого не сталося.
Іван засміявся; звів скалки, пістоля загриміло - а з Василевого плеча почуріла кров по тоненькій сорочці рантуховій, що сестричка усіма шовками та загірськими леліточками повишивала.
Іван заток пістоля за ремінь, а сам пішов до Василя - слеза йому в очах закрутилася.
- Видиш, брате,- каже,- треба нам сього було?
- Зав’яжи мені руку,- каже Василь, спершися на дерево,- бо зачинаю
