Правда і кривда - Стельмах Михайло
Ану ж!
Євмениха зітхнула і підвела на Марка сухі до блиску очі, в яких, крім скорботи, нічого вже не було.
— Чуєш, Марку, до каменя говорить. От яким у мене став чоловік. Все це після смерті сина... Як він утішався своїм одинаком. Тепер, коли мене нема, вийме синову сорочку або піджак і з ними говорить — журиться. Або підійде до яблуні і теж гомонить із нею; згадає, як підсаджував на неї своє дитя, і навіть руки простягне вгору. Та з такого жалю і дерево може заголосити. А зі мною мовчить.
— Ти що там, стара, наговорюєш? — підозріливо запитав Євмен, нарешті вибивши іскру.
— Та нічого. Радію, що Марко повернувся, — зіщулилась Євмениха і темними віями прикрила свою скорботу.
— Ага, — заспокоївся старий і знову для чогось викресав кетяшину іскор. Але несподівано цей, завжди прошпигований вітрами і сам йоржистий, неначе вітер, чолов'яга в один чирк вискочив на подвір'я і, задерши вгору бурячок борідки, зосереджено почав прислухатись до неба, з хмарної середини якого зворушливо пробився зоряний кущик.
Євмениха занепокоєно подивилась на чоловіка, торкнулась рукою його плеча:
— Може, месери?
Але старий навіть не ворухнувся і цим ще більше стривожив жінку:
— Чуєш, Євмене, бомбовози чи месери?
— Де там, відвідьмилось, відбіснувалось їхнє. Гуси летять! — тепло здригнув голос старого. Він скинув шапку і привітав нею птахів, що саме летіли під цвітом самотнього зоряного кущика. А Марко підняв угору костури і в цю хвилину сам скидався на підбитого птаха з одерев'янілими крильми.
— Гуси-лебедята, візьміть і мене на крилята, — співучо заблагала вдовівна Ольга Бойчук, і поміж її подруг сплеснув невеселий сміх.
— Як знайдеться хтось — візьме! Полетиш.
— О, і другий ключ подає голос, — обізвалася вугластенька соковитогуба Галина Кушніренко і потяглась до неба обома руками, а за нею і решта дівчат; тепер здавалося, що й вони схожі на птахів.
—Життє... Десь з-за Дунаю летять. А хлопці наші саме на Дунаї смерть ломлять, в дим би вона розсипалась. Ну, бувай, Марку. — Дід Євмен натягнув шапку на вуха і попрямував додому. За ним тихо, неначе похнюплена тінь, побрела Євмениха. Старих зграйкою обігнали дівчата. А Марко ще прислухався і до їхніх кроків, і до простудженого клекоту гусей, які повертали й навертали його в далеке дитинство, коли більше було птахів у небі і менше калік на землі.
Як тоді веснами славно й легко бігалось йому вслід за пташиними ключами, аж поки ті на маянні крил не заносили частину його радості й дитячого серця. І чомусь защеміло чоловікові у грудях і очах. Він поглянув на небо, махнув костурами і подибав услід за ключем, що вже обтрушував на сніги останнє гелготіння. В думках чоловіка теж спливали й спливали слова дитячої пісеньки: "Гуси-лебедята, візьміть мене на крилята", — дарма що інші, дерев'яні крила приковували його до землі.
Марко дибуляв своїм рідним скрижанілим селом, неначе по шматку якоїсь омертвілої планети. Тепер і тополі не радували його: чорні, обдертокорі, без живих разочків бруньок, вони скидалися на кістяки .доісторичних рибин. Як тяжко сумно і непевно навколо, серед убитих дерев, мурашників-землянок і кладовищ печей, що стояли потворними пам'ятниками фашизму. І цей сум посилювало безгоміння: ніде ні пісні, ні слова людського, лише інколи спросоння обзивалися одноногі, як і він, журавлі, наскрипували, що тепер і люди, неначе джерельна вода, живуть у глибинах землі. На чийомусь скособоченому, з розщелинами криничному зрубі він сів перепочити, вдивляючись у неспокійну темінь; вона увесь час мінилася, •переодягалася, ворушилася, мов жива, розкривала іноді прогалинки з однією-двома зірками, що тремтіли, мов дорогі прикраси. З глибини криниці сонним паруванням дихала вода, і неждано з темені її він виразно почув дитячий плач.
З несподіванки чоловік прикляк до зрубу, їжаком сама по собі заворушилась чуприна, а в голову полізли найстрашніші здогади. Він з жахом нахилився до води, і знову почув плач, але вже не з криниці, а з боку дойшов до води. Марко полегшено озирнувся. Неподалік від зрубу темно горбатилась землянка, там непокоїлась чиясь дитина, і голос її якимись невідомими щілинами пробивався до серцевини криниці. .Чоловік почав оддирати цей біль від грудей, прикидаючи, коли зможе підняти село з землі, весело розкидати по ній білі, мов лебеді, хати, а біля них підвести молоді деревця і соняшники.
"Еге, я вже, здається, сам себе призначив головою", — посміхнувся в думці, хоча, ніде правди діти, не раз думав, що після війни йому доведеться головувати, дарма що, крім великих турбот і халеп, майже нічого не мав од того чину.
Він не був ні славолюбом, ні грошолюбом, ні хитруном, ні тим, що Може під ударом одразу ж пригнутись и сплюгавити душу. Вона в нього була м'яка, але й уперта і навіть норовиста. Тоді він думав тільки про одне: як вивести людей чорної землі у справжні люди і щоб не жебраний хліб мали вони. За головування тіпали його різні слизькоязикі верхоглядці, мов повісмо конопель, вибивали не так терміття, як гордість, а він тримався свого, і життя його попадало на різні шальки терезів: то у високі передові, то у судові інстанції. Бувало, сьогодні про його успіхи аж медом капало з газетної сторінки. А завтра він виявлявся анархістом, зривщиком, саботажником і взагалі підозрілим елементом. Але і в найтяжчі хвилини не згинався, мов підцерковний дід, перед своєю нелегкою долею і не пив із нею змирщини. Він гримав на неї, сперечався, як міг, одстоював себе і людей, карався, журився, та не впадав у безвихідь і не бідкався за чаркою своїми карбами, що справедливо, а найчастіше несправедливо нарізалися знову ж таки на думці.
"От і почав свою давню їкриню перебирати і таким вийшов, хоч ікону малюй та в церкву неси", — погудив сам себе, підвівся з вгрітого зрубу і знову хильцем пострибав по снігу, приглядаючись до того, що звалося селом, але не було ним, і ніс в думках видіння нових осель-білянок.
За греблею, що перетинала неширокий видолок лугу, темніло громаддя старих осокорів, в його перешіптуванні з вітром, у пахощах кори і гілок уже вчувалось життя. Ще недавно поміж цими деревами стояла камінна, земством збудована школа. В ній колись він пізнавав премудрість "отченаша" і вважався мізковитим, але дзигльованим отряхою. В цій же школі його, півпарубка, в громадянська війну допитував хмуроокий і темний, наче з афонських образів знятий, денікінський офіцер. На рожевому дорогому папір'ї, в кругах якого ниділи двоголові орли, чітко й красиво вписав йому розстріл без суду і перехрестився на божу матір-троєручницю. А вже після громадянської війни він, Марко, в цій же школі зустрів своє перше кохання — молодюсеньку вчительку, яка перед самим шлюбом невідомо чого утекла від нього. Він не доганяв її, немов молоді літа. Великою гордістю перемагав велику любов, але й досі не знає, хто її переміг: чи гордість, чи літа, чи пісня золотокосої, мов осіння вербичка, Олени. І от уже нема ні першої, ні другої його любові, але є великий жаль і до першого, і до другого кохання, а третього не буде... Коли б тільки донька повернулася з неволі...
Тихо-тихо шумлять-перешіптуються осокори, а поміж ними груддям битої цегли, сивого недозрілого граніту і мерзлої склянистої грязі лежить те, що звалося школою. Невже і виродки, що висаджували в повітря цю будівлю, теж колись до своєї школи ходили? І чи до людської мудрості припадали вони, чи до якоїсь грязі?
Марко підіймає шматок ніздрюватого сивого каменя, якому не вистачило ще кількох тисяч років, щоб заграти синім полиском. І цей уламок жене по його руці тихий сумовитий трепет, сповнює ним усе тіло, перегортає минулі дні. Виходить, і камінь має силу сколихнути і дитинство, і юність і нагадати сьогоднішні слова матері. В людини з роками сивіють очі, а холодний сивий камінь через тисячі літ вбере в себе тепле синьоцвіття. Чи не мудрування?
Марко бережно роняє частку колишнього підмурка. напівобертається і помічає, як біля причілкового осокора заворушилась невисока жіноча постать. Ось вона завмерла і щось по-пташиному полохливе і по-жіночому розгублене, безпорадне "вчувається в її тонкому обрисі. Що в таку пізню годину тут робити жінці чи дівчині? Одягом городянку нагадує, а хустку по-селянськи запнула. Марко бачить, як невідома збирається похапцем іти від руїн, і він швидше дибуляє вперед.
— Хто ти, жінко добра? — зупиняється недалеко від причілкового осокора і пильно вдивляється в наглухо запнуте обличчя невідомої. Тільки очі глянули на нього, і по них від догадується, що обличчя жінки має бути красивим. Настороженість, непевність і глухе передчуття охоплюють чоловіка. Він ще раз запитує: — Хто ти?.
— Я твоя доля, — бринить несподівана і загадкова відповідь.
Навіть фронтовика можуть вразити і приголомшити ці слова. Марко зачудовано стовпіє і ще чогось очікує, а далі починає посміхатися.
— Така у мене гарна доля?
— Ти кращої варт, — чує мелодійну, жалем перевиту відповідь. Йому здалося, що давнина, і далина, і сон забриніли в її голосі. Марко аж одвів голову, ніби мав побачити в темряві щось з далеких років. Але нічого, крім осокорів, що теж, здавалось, проросли із самої темряви, не побачив.
Він повертає голову до невідомої і спочатку навіть не вірить, що її вже нема. Яким чародійством так швидко могла вона зникнути, забравши з собою і несподіванку зустрічі, і відгомін давнини?
— Гей, доле, куди ж ти знову побрела? — з докором, насмішкою і настороженою зацікавленістю кидає в ніч, вистрибує на стежину, але ніде ні лялечки. Жінка і з'явилась, мов сновида, і сновидою зникла.
Отак, нарешті, й стрівся чоловік зі своєю долею. Хоч би догадався попрохати, щоб скоріше забрала в нього костури. Багато щастя не просив би він. Але доля, видко, здогадалась, яке в нього буде прохання, та й скоріше втекла. А через якусь хвилинку Марко вже завагався: чи зустрів біля цього осокора якусь химерну жінку, чи йому привиділось? Але в його душі й досі бентежно бриніли її слова, і щось у них було знайоме, наче десь він уже чув цей голос... Хм, коли по зросту судити, невелика в нього доля, але, видать, проворна: одразу наче водою змило. Утримай таку за поли!
Він іще якусь хвилину чогось бентежно очікує, прислухається до темряви, а потім, посміхаючись і глузуючи з себе і загадкової зустрічі, минає руїни, вибирається на майдан.
