Правда і кривда - Стельмах Михайло
Ой Марку, хай тобі все добре... Роздягайся ж, дитино. Ось я зараз пособлю...
Мати тільки тепер здогадалася змахнути сльози з очей і знову в оціпенінні притулилася головою до сина. А він відчув, що її руки не пахли ні соняшником, ні чорнобривцями, ні грибами, ні свіжим хлібом, а з усіх задавнених і свіжих зморщок віяло димом. Може, і він тепер забився в селянські руки, як сама земля.
ІІ
Сьогодні печаль потиснулась у землянці Ганни Безсмертної; радість веселою ластівкою шугала, тріпотіла над матір'ю, і вона іноді аж руки підіймала вгору, щоб перехопити і притиснути до грудей оте невидиме снування, що тремтіло й ткалося над нею, мов тепле марево. В материйне відтале серце сіялись і сіялись Маркові слова, як під Новий рік сіється в хаті жито-пшениця і всяка пашниця, перемішувалися з її думками. І навіть слухаючи щось тяжке, вона могла: посміхнутися, бо в цю хвилю хтось тихенько говорив їй: "А Марко повернувся".
І вона знову з подивом та безмірною любов'ю дивилася на сина, .дивуючись, як він, перешитий на різні фасони "всякими лікарями, залишився тилі самим Марком, яким .був і до війни, їй знову хотілося тулити до себе свою дитину, торкатись його рук, болючої ніженьки, виговорити всі слова, що каменем запеклися навколо серця, але мала ту неймовірну делікатність селянської душі, яка завжди в усьому стримувала себе, окрім ділечка. І той, хто привик з усякої нагоди охати і зойкати, навряд чи зрозуміє тих глибоко люблячих матерів, які рідко цілують своїх чоловіків і своїх дітей, і навіть ласку зустрічають здивованим: і-і!
— Навоювався ж ти, сину, як накосився. І чого б тільки не жити людям у добрі та злагоді? Позавидували фашисти на наші душі, то й самі без тіла залишаться, бо як хто у світі не викручує темні мізки, а все одно кривда ніяк і ніде не переможе правди. Може, тобі якусь припарку прикласти до ноги?
— Обійдеться.
— Ой Марку, Марку. — Більше не стає слів у матері, і вона з любов'ю несе до своєї дитини заокруглені піввінця по-дівочому довгих вій, що не старіли над виплаканими прив'ялими очима. — Увесь ти в батька пішов.
Біль хвилями пройшовся в середині чоловіка: як запізно він згадав про свого рідного.
— Давно були на могилі тата?
— Восени, дитино, коли з його живого хреста осипалося листя.
В землянці залягла тиша. Крізь далечінь років мати і син побачили на якусь мить живою наиріднішу людину і живу вербу над її могилою.
Далеко від рідної оселі загинув у січі з денікінцями комнезамівець Трохим Безсмертний. Порубаного й постріляного поховали його друзі в степу біля річки на тому ж місці, де він упав з коня. Майстри не тесали Безсмертному кленової домовини, боєм задимлені друзі не покривали йому очей китайкою, не насипали високої могили, не говорили сумних і красивих слів, як подобає в такому випадку.
Мовчки в журбі зіскочили бойові побратими з графських і куркульських коней, саперними лопатками і шаблями викопали неглибоку яму, опустили в неї свого товариша, а біля нього поклали шаблю, щоб і на тому світі кришив нею погань, та й помчали доганяти ворогів. Навіть трикратного пострілу не дали на прощання, бо обмаль було набоїв. А потім якась християнська душа поставила на могилі невеличкого, з молоденької вербиці вирубаного хреста, диво сталось у степу — після дощів ожило мертве деревце, з порубаної середини викинуло гілочки, і вони зеленими ручатами потяглися до сонця. Згодом пристрасною силою життя деревце скинуло мертву поперечку і вже стало не хрестом, а гінкою вербицею і людською пам'яттю. А матері, коли вона приходила сюди, іноді здавалось, що в тій вербі оселилась її наболіла душа...
— Говори ж, сину, говори, — першою відганяє задавнені спогади і біль.
— Про що ж вам казати? Можу тільки про війну, бо не виходив з її упряжі...
— А хто тепер кому про інше розказує? Чим живемо, тим і дихаємо.
Після ще якоїсь розповіді про бій мати вибачливо подивилась на Марка, метнулась до кабиці, щоб скапарити сяку-таку вечерю. Вже від вогню інколи з недовірою поглядала на сина і на збитий з двох дощок стіл, на якому лежала чорнова. Як тепер з нею бути? Чи кинути у вогонь, чи покласти в різні податки, що теж лежали за Георгієм Побідоносцем?
Але потім вирішила: то вже така судьба сина, і хай він робить з нею, що захоче. Все-таки недарма, навіть після похоронної, благала долю і на ранніх, і на пізніх зорях, щоб вернувся Марко. От і нагрянув неждано, мов перший грім, байдуже, що костурами гримить. І не дуже постарівся, тільки вуса трохи в молоко вмочив та на скронях зморшки накипіли. 'Ох, аби ще внучка з Германії повернулась і заспівала так, як співала її бідолашна мама:
Он сяду я край віконця
та виведу золоте волоконце...
Але не внучка, а вона, баба, всі ночі тепер сидить край сліпого віконечка, навпіл з прядива й думок пряде своє тяжке волоконце і вже не примерклими очима, а душею, болем своїм виглядає свій рід. Ой, а чого ж це вона й досі чапає в одній чуні? Геть усе, усе витрусилось із голови. Ганна вихоплює з-під лавчини благеньке полатане взуття, а до неї підкочується зайченя й починає тертися біля ніг.
— Їсти, дурненьке, хочеш? — питається, наче звірятко може щось відповісти.
Зайченя кумедно ворушить рухливою квасолиною носа і кладе на спину довгі, мов іграшкові човники, вуха.
— Що ж тобі, сирітко, дати? — і далі розмовляє з ним, наче з дитиною.
— Звідки він у вас, мамо?
— У лісі знайшла, замерзав бідолаха, зараз уже оклигує. Оце ж тепер уся худоба наша, бо Гітлер і кури пожер, і корови в салотопці перетопив, щоб його нечисті до судного дня на бісячий лій топили. — Мати, як могла, проклинала навіженого фюрера і тут же лагідно посміхалася до сина або одразу мовчки починала сумувати, що нема в нього ні жінки, ні доньки, а потім втішалась думкою, що й онучка повернеться, як стане Гітлеру капут, і непомітно для себе починала говорити: — Яка ж вона гарненька була. А очі — одне синьоцвіття, та й годі.
— Де вона тільки тепер? — зажурився Марко і зажурилися всі його зморшки під очима.
— Може, й добивається додому, як та перепілка.
— Може... — почав думками розшукувати оті затуманені далі, з яких, певне, добивається додому його єдине дитя. Як топольку, ростили її, а війна з корінням вирвала його топольку, а ти, батьку, мучся і карайся, чи є вона на землі, чи, може, лежить у землі.
Мати, вгадавши його думку, поспішила заспокоїти:
— Не журись, дитино. І Гітлер не всіх зможе вичавити.
— Мамо, а які у вас тепер очі? — несподівано запитав Марко. — Ніяк не розберу при цій електриці, — косо поглянув на каганець, змайстрований з гільзи снаряда.
— І нащо воно тобі? —здивувалась, зніяковіла і зітхнула мати. — Хіба ж діти придивляються до наших очей? То тільки ми втішаємося, ними...
— Та інколи придивляємось: — Марка вразило, що матір засоромилась такого запитання, бо й справді: хто цікавиться очима старих? — У вас були сині-сині, як весняне небо після дощу.
—Як ти, сину, гарно сказав, — зітхнула мати. — За все життя ні від кого не чуда таких слів, навіть од батька твого,,.. І невже в мене справді такі були очі? — аж зачудувалась, згадуючи минулі роки.
— Сині були, як барвінковий цвіт у росі.
— А тепер стали сивими. Інша роса виполоскала мій синій цвіт, —відповіла тихо. —Ти знаєш: у нашому роді довго не сивіють, діди парубоцькими чубами задаються. Ну, а теперішня гризота не подивилась иа це. Спочатку в мене посивіли коси, а потім очі... Таки придивлявся до матері? Дуже стара стала? — з вдячністю посміхнулася до своєї кровинки, і відблиск молодості майнув у її справді сивих од скорботи очах. — Я тебе ще голодом не заморила? Ось уже зараз картопелька буде.
—В мундирах?
— І в мундирах, і роздягнена, і товчена, і так шматками, — в гніздечках біля уст сіпнулась і завмерла посмішка. — Тільки присмаки нема до неї — розтертою кользою чи маком посипаю. Звикай, сину.
— А нащо ви стільки наварюєте?
— О, ще й питає. Думаєш, почувши, яро тебе, не збереться перегодя капела?, Тебе ж люди і живого, і мертвого любили... Тьху, знову цей папірець баки забиває, — кивнула головою на стіл. —І що тільки вдіяти з ним? Лежить же, ніби сама печаль. Чи не спалити його? — подивилась на сина.
Марко зирнув на страшний документ, що тепер сумирно лежав біля дерев'яної сільнички і темної; як земля, хлібини. А лежав же він раніше в цій землянці, наче покійник у склепі.
— Паліть, мамо, за смертю шкодувати не будем, — одвернувся від того папірця, що волею випадку, немов чорний ворон, поквапився принести його, Маркову, смерть до матері, она, нема чому дивуватись: сідав же, гайворон на охололі груди Маркові, видирав його душу, біля якої мостилася смерть, і, може, помилково, віддер її, костомаху, замість життя та й шугонув зі своєю здобиччю у далекий край.
Чоловік аж посміхнувся, риразно побачивши таке видовисько, хоча немало їх завжди проходило перед очима, бо в Маркове серце з самого дитинства світ нахлюпувався гомоном землі і відгомоном пісні.
Мати з потаємним острахом підійшла до столу, двома пальцями взяла папірець, де якимись закарлючками була накраплена смерть, і понесла його до кабиці. Марко в задумі, з цікавістю поглянув на матір. На її зосередженому обличчі заколивався світ і виразно пройшли тіні страждання, що їх приніс цей клапоть війни. Мати ще раз глянула на нього й кинула у вогонь, а сама, наче молитву, урочисто і пристрасно зашепотіла якесь заклинання, Марко тільки й почув: "Іди, смерте, на болото і в беавість, де люди не ходять, де звіри не бродять, де півЧоловік аж посміхнувся, риразно побачивши таке видовисько, хоча немало їх завжди проходило перед очима, бо в Маркове серце з самого дитинства світ нахлюпувався гомоном землі і відгомоном пісні.
Мати з потаємним острахом підійшла до столу, двома пальцями взяла папірець, де якимись закарлюнками була накраплена смерть, і понесла його до кабиці. Марко в задумі, з цікавістю поглянув на матір. На її зосередженому обличчі заколивався світ і виразно пройшли тіні страждання, що їх приніс цей клапоть війни. Мати ще раз глянула на нього й кинула у вогонь, а сама, наче молитву, урочисто і пристрасно зашепотіла якесь заклинання. Марко тільки й почув: "Іди, смерте, на болото і в безвість, де люди не ходять, де звіри не бродять, де півні не ніготь..."
—Таки горить смерть,—сказала після усіх чаклунських "тьху-тьху".
