Правда і кривда - Стельмах Михайло

Таким я вас і до зустрічі уявляв: душевним чоловіком, сільським інтелігентом, сільським енциклопедистом. .,

— Та що ви, — відмахнувся рукою. — Не передавайте, Григорію Стратоновичу, куті меду.

— Ні, не передаю. Хіба ж я не чую, яка тільки мова у вас!

— Мова як мова — од людей і книг перейнята. Правда, в інших книгах дуже бояться мову нашого селюка до рівня хоча б якогось слюсаря дотягнути, наче це загрожує робітничому класу чи інтелігенції. — І, щоб не говорити про себе, запитав: — Не зобижають вас, Григорію Стратоновичу, в нашому селі?

— Та, здається, поки що я більше декого зобижаю. Безбородько скаржиться, що жили вимотую з нього будівництвом школи.

— З нього не дуже й вимотаєш. Будуєтесь-таки?

— Будуємось з гріхом і скрипом. Грошей нема, матеріалів обмаль, тільки й живем — надіями... Коли б уже скоріше скрутити голову фашизму. Як уже хочеться вимовити, почути над усією землею святе слово "мир". Тоді, здається, і в заворожений світ по-інакшому будеш входити.

— Це правда... Знайшли ж ви в цьому завороженому світі свою Оксану?

Задніпровський насупився, помовчав, для чогось потягнувся до Шекспіра, але знову поклав книгу на поставець.

— Знайшов, краще й не знаходив би... Вона вийшла заміж за вчителя, перетягла його до того межиріччя, де родяться діти з синіми очима, і народила двох темнооких доньок. Має корову, телицю, свині, свою хату, зобастий табун гусей і гітару з рожевим бантом. Але навіть не це, інше вразило мене: Тоді, як я повернувся з турецької неволі и проходив перевірку, про мене хтось пустив отруйну чутку. Вона, очевидно, зайшла і на Полісся, куди я поїхав працювати, бо коли зустрівся з Оксаною, вона побіліла, скособочила вид, очі, поставу й ледве промовила:

— Чого ви?.. Я не знаю вас.

Я прийшов до неї хоч, як то кажуть, з розбитою, але з любов ю. Поки я допитався до Оксани, поки дочікувався її на подвір ї і в хаті, мою любов зруйновували і скороспілий шлюб, і вим'яста корова, і достойне рохкання свиней, і навіть рожевий бант на гітарі. Та все одно хотів хоч подивитись на свою милу, як на свою молодість, її слова приголомшили мене.

— Оксано, невже ти чуткам повірила? — застиг біля її гітари. — Я перед усіма чистий, мов голуб. Але вона вперто і вже зі злістю повторила:

— Чого вам?.. Я не знаю вас.

— Не знаєш? — спалахнув і я. — Тоді познайомимось. Григорій Задніпровський, новий інспектор вашого райвно.

— Ой! — зойкнула вона, і вже її очі засвітились іншим переляком. — Сідайте, прошу вас. Пробачте, Григорію Стратоновичу... Пробачте... От не думала, не гадала.

Вона, виходить, злякалась не моєї великої любові, а мого маленького чину... Коли ж ти, людино, вимізерніти встигла? А Оксана вже якось і усмішку вимучувала, і нижніми половинками очей просила замирення.

— Як ти недобре, бідно живеш, — обвів я поглядом хату з голубками, з усюди натицяним рішелье та квітками з пересохлої дерев'яної стружки.

— Неправду кажете, — образилась, не зрозумівши мене. — У нас тепер усе є. Помучились студентами, а тепер, хвалити бога, оперились.

— Да, хваливсь одуд пір'ям, а про дух свій мовчав, — бринькнув я на її гітарі і запитав лише одне: — Навіщо ж ти море зрадливим називала? —та й подався з хати, перед порогом якої два капловухі підсвинки підвели рожеві писки, як таляри достатку.

Він втупив зневажливо-скорботний погляд у морок церкви, наче там коливалася та частка його минувшини, що ї кров'ю і сукровицею одірвалась од серця, але деколи прибивалася до нього, як прибивається до берега обшарпана безплідна крижина, на якій, одначе, залишились і крихти землі, і попіл давно згаслого багаття.

Кожен по-своєму відштовхує од себе недобрі крижини минулого, і рідко хто, навіть через довгі роки, признається в тому, що колись і в нього було багато гніву, а мало великодушності. Не признавався в цьому, вірніше, ніколи й не замислювався над цим, і Григорій Стратонович, який щойно наглухо зачорнив підсвинками образ Оксани.

— Отак і розбилось життя, мов скляна лялька, — з жалем сказав Марко, бо він не тільки слухав, але й входив у сказане, у ті неспокійні, тінями підозри заштриховані роки, що зруйнували не одне кохання і, знову ж таки підозрою, руйнували любов до людей.

Григорій Стратонович стрепенувся: його вразило співчуття в голосі Марка.

— Ви-наче пожаліли Оксану?

— Таки пожалів, і ваше кохання, і долю дівчини. — Марко помовчав, бо водночас посплітались і.житейська гіркота важких літ, і думки та згадки про чиєсь і своє кохання, і болі за своєю донькою, яка невідомо де і як зустріла свою обкрадену, покалічену юність. Як складніше все буває в житті, аніж ми думаєм, коли караємо осудом чиюсь долю, чиюсь любов. Чи не так було і з Григорієм Стратоновичем?

А йому вже не терпиться взнати, чому ж Марко пожалів Оксану.

— Це, напевне, тому, що я більше 'прожив 'на світі... Ви, Григорію Стратоновичу, не раз і не два співали пісню "Коло млина, коло броду два голуби пили воду". Бог знає, хто і коли склав цю пісню, а ми, вже надивившись на різне в житті й заглянувши в очниці смерті, думаємо і журимося над тими пташенятами, що мали любов. Так хіба ж менше треба думати про жіночу любов, хоча б тому, що жінки, на жаль, не щасливіші за нас. Чи за великими турботами, за грандіозними діяннями, за страшними битвами ми не забуваємо часом, що іх треба більше оберігати од усього лихого і непосильного? Та й сама історія забуває про це: тепер вона, як ніколи, кладе на жіночі плечі такі ноші, що не всякий монумент витримав би. Але ж монументам дітей не треба родити...

— Це вже, Марку Трохимовичу, інша мова, узагальнення. Я обома руками голосую за них. Марко невесело подивився на вчителя:

— Ми часто за узагальнення голосуємо обома руками, а від конкретного, буденного уміємо відмахнутись теж обома руками. А з'єднай ці два береги містком, скільки по ньому добра пройде для людини... Не вийшла тоді Оксана вслід за вами?

— Поривалася раз і вдруге, та вхопилася за одвірок, приросла до нього, і тільки плач наздогнав мене біля хвіртки, де вже дрібніли, засинаючи, кручені паничі... І такий той плач був невтішний, що вже хотілося пожаліти не се бе, а її.

— Не пожаліли, не повернулись, не сказали їй слова втіхи, не обтерли її сліз.

— Не було кому, не було! — запально вирвалось у Григорія Стратоновича, його миле горбоносе лице взялося рисами непримиренності.

— Може, й не було, і це невдивовижу... Ну, а хоч і запитали, як їй велось тоді, коли ви опинились у турецькій неволі? Чи ніхто не отруїв її серця вашою незвичною історією? Чи ніхто, прикриваючись так званою пильністю чи іншою високою матерією, не дзвонив на похорон вашій любові?

— Не визнаю ні любові, ні дружби, ні приятелювання і до перших заморозків чи до першого грому!.. Хоч би як там було, а вона винна!

— Все це правильно, як узагальнення, а чи правильно було з Оксаною?

— Безумовно!

— Вам, знаю, видніше, і ви, напевне, більш рішучий чоловік. А я, по старості своїй, зваживши сказане вами і свої здогади про те, які від вашої історії в ті роки могли розходитися кола, не знаю, чи винити, чи оправдувати дівчину.

Учитель підвів навскісні брови, поправив шинелю, що почала сповзати з плеча:

— Оправдувати? Але чому?

— Бо в нас уже стількох судили, що чимало слабіших людей зів'яло не цвівши, — підвівся з ослона Марко. Похмурі зморшки посікли вздовж, впоперек і навкіс йому чоло, надбрів'я, затремтіли в бровах і біля очей, що одразу втратили частину свого блиску. — Я теж, Григорію Стратоновичу, пив. свою чашу в тридцять сьомому році. Вона не вищербила моєї душі. Але я бачив, скільки в ті роки переломилось людей, від високого метнулось до тихих закутків, до дрібнюсеньких справ і утіх, за них, мовляв, можуть сварити, але не карати. Є й така сторінка в нашому житті, бодай не було її. Не знаю, хто мудрував-лукавив над нею, хто був її чорним чи, може, засліпленим автором, хто страшно согрішив, чи не знаючи наших людей, чи не вірячи їм, чи ненавидячи нас, але він гадюкою підозри ослабив і силу нашу, і любов, і віру.

Задніпровський слухав, затамувавши подих. Од хвилювання поблід чоловік, а погляд його не раз косував на двері: він знав, що при такій розмові свідки можуть стати суддями.

— Прокляте питання, проклятий вузол, хто тільки зав'язав його!? — жагуче вирвалось у нього. — І я не раз думав над ним і думок цих боявся. Аж тепер знову навернула до них одна гадина, може, ви й знаєте її — Поцілуйко Гнат. Йому я не дав довідки партизана. А за що ж було давати?.. Не знаю, звідки воно, приміром, таке взялося:

коли я віч-на-віч підіймаюсь на смерть — мені вірять усі, коли я загину — шанують усі, а коли я, може, чудом, розціпивши лапища смерті, залишаюся живим, хтось і починає доколупуватись: чому я вижив і чи не можна за це пересіяти мою душу на підситку підозри? Так це пильність чи щось інше?

— Може, комусь наша смерть більше потрібна, ніж життя! — похмуро сказав Марко. — А ваша гадюка, якій ви не дали довідку, може, стає коліщатком у проклятій грі. І таке може бути в цьому вузлі, хто його тільки розрубає!?

Блукаючи в сутіні догадок і прибиваючись до якихось хистких висновків, два воїни самі ще не знали того, що торкнулися тих сторінок народної драми, які міг породити й винятково трагедійний випадок, але які міг пережити й здолати тільки великий народ!

Стривожений погляд учителя вихопив з напівтемряви тьмяний образ Іуди. І аж здригнувся чоловік. Марко теж пильно поглянув на Іуду.

— Що, і до цього часу люди не змогли вирвати іудине коріння?

— Виходить, так. Воно чіпке, пристосувалося з століттями до всяких обставин... Пам'ятаєте: біблійний Іуда після своєї чорної справи узяв мотузок і побіг вішатись. А мій Іуда, коли йому вдасться хоч на часинку здолати мене, дивись, як окривджений, на вищий чин виплазує, мене смертельним грішником затаврує, а себе, не моргнувши оком, впише в правдолюбці й почне опаскуджувати все навколо себе і підозрою, і доносами, і брехнею, і користолюбством.

— Що правда, то правда: на людському горі велике не вродиться, а муха-червивка поживу знайде.

— Мені іноді дивно і лячно стає, — продовжував Григорій Стратонович, —як біля нашої святині і величі, та такої величі, якої ще не знав людський рід, могла, невідомо .всякому потайнику, вилупитися та мізерія, що, прикриваючись ідеями і іменем революції, б'є в ідеї і в революцію своїм жалом? Ми найстрашнішого ворога—фашизм— вже закопуєм у могилу, а цей ворог ще поміж нас ходить, то кидає грязь на наші звершення, то вкраплює тлінь у святині.