Правда і кривда - Стельмах Михайло

І, дивись, його не хапають за руку, як скрито-вбивцю, а ще й прислухаються до нього, бо ж він уміє видати своє шипіння за голос маси.

— А ви лобом хоч раз зіткнулись зі своїм "правдолюбцем"?

В очах Задніпровського зійшлися страждання і гнів.

— Гадину і її шипіння за спиною чую, але не можу піймати її за хвіст. Адже вона проти тебе не виступає прилюдно, а б'є анонімкою, нашіптуванням, накаркуванням. І вона опиняється на вигідніших позиціях, аніж ти, бо не ти судиш негідника, а він тебе руками твоїх не в міру довірливих однодумців і підозрою комісій.

— І все дно іудиному корінню недовго звиватися. Скоріше б закінчилася війна! — Марко сказав ці слова як заклинання того часу.

Тяжку розмову їм перебив гуркіт біля дверей, і звідти одразу ж хтось басогласо запитав:

— Громадяни православні, коли ж ви дасте чистий спокій чи відпочинок храму божому! ? — Чіпляючись за парти, з темряви, мов шмат її, виколивався кордубатий; барчистий, з переспілим огіркуватим носом панотець.

Громадяни православні засміялись, а піп витріщився на них круглими п'януватими очима, під якими циганськими сережками повигинались перепійні синці, несхвальне похитав головою і возгласив:

— Істинно, чую не смиреніє слізне, а єретичний сміх у храмі божому, вяще же нічто же!

— Ізиді, панотче, не бурчи даремно, бо не твій сьогодні день, — стримуючи посмішку, заговорив Григорій Стратонович. — Не погань святого і шкільного місця недостойною буряківкою.

— Не буряківкою, а сладчайшою морелівкою, — повчально уточнив отець Хрисантій, і на його досить земне обличчя ліг вираз комедійної святості. — Морелівка — воістину веселить серця, її і на благочинському соборі ухвалили.

— За що ж сьогодні ви, панотче, цмулили веселіє серця: за хрестини чи мерлини?

—— Не вгадали, — за останнє зведення Інформбюро! — він переможно підняв угору вказівний товстючий перст.

— Тоді прощаються гріхи ваші.

— Богохульник! — випалив отець Хрисантій і опустився на парту, прикривши її ряснотою тілес і одежі. — А ти відаєш, чадо младоумне, що мій отрок під самим Бреслау стодвадцятидвохміліметровим дивізіоном командує? То-бо й воно! Коли б у нього було не духовне, а робітничо-селянське соцпоходження, він, може, в полковники вискочив би, і я тоді пив би тільки генеральські коньяки!

Така щиросердість розвеселила Безсмертного і Задніпровського.

— Так відречіться, отче Хрисантію, від свого сану, повісьте рясу на городнє опудало, щоб власні діти не соромились вас, — порадив Марко.

— Не можу одрішитись од сану, тоді мій увесь рід перевернеться в могилі: він почав попівствувати ще за кріпаччини, це я сам знайшов у клірових відомостях, а батько мій був аж отцем-ключарем. То як же мені прощатись з попуванням? Та й літа мої не ті, і голос не той: керувати самодіяльністю не візьмуть, а заглядати в руки дітям не хочу, — зовсім одверто заговорив панотець. — Опасаюся тільки, щоб потім через мене чадо моє не уволили з дивізіону, — справжня зажура лягла на м'ясисте обличчя попа і на його похнюплений огірок носа.

— Хто ж його може уволити, коли він у самому пеклі побував! — заспокійливо сказав Марке.

— Е, не кажіть мені: я не сьогодні народився на світ. Фортуна — зрадлива дівиця. Адам в раю біля самого бога проживав, та прогнали ж його навіть із раю. Молюсь і за своє чадо, і за все святе воїнство. .

— І по сумісництву п'єте?

— І п ю, — погодився отець Хрисантій. — Цим християнин і відрізняється від турка. — Розгойдавши стан, він підвівся з парти, підійшов до чадного світильника, провів над ним рукою і драматично виморщнв лойовите чоло. — Оце несамовите кіптюження скоро всіх святих у грішників оберне, і не знатимуть люди, кому поклонятися. І нащо такий клопіт святим?.. Гріхи, гріхи і воєнна суєта, піду ще благовіст почитаю. — Але спочатку він, похитуючись, звернув на крилас, де висів реєстр святих з означенням, хто з них і в чому допомагає грішним мирянам — чи в господарстві, чи в медицині. Там отець Хрисантій чимсь залишився невдоволений, бо забубонів, як осінній дощ, прочовгав чоботиськами по стертій підлозі й пішов у темінь.

Коли заскрипіли і грюкнули церковні двері, Григорій Стратрнович запитав Марка:

— Як вам наш душеспаситель?

— По-моєму, життєлюб.

— І навіть бабодур.

— До цього часу?

Григорій Стратонович засміявся:

— До цього часу. Одного разу напідпитку признався, що його грішити заставляє тільки давня звичка, а не щось інше.

—Добре маєте сусідство. Чого він так пізно приходив. Перевірити, як приймак господарює, чи привела любов до храму божого?

— Скоріше любов до горілки. Напевне, десь трохи не допив. А у ризниці у нього є деякі запаси не тільки червоного вина. Може, скористаємось ними? Не раз отець Хрисантій спокушав мене в підходящу годину навідатись до його закапелка.

— Глядить, ще цей душеспаситель споїть вас, — посміхнувся Марко.

— Таке не загрожує мені. Але.сьогодні можна було б відзначити ваш приїзд.

— Спасибі, утримаюсь.

— Не вживаєте цього зілля?

— Вживаю, але тепер, на жаль, перейшов на наперстки: медицина так обчикрижила мені нутрощі, що там тепер більше душі, аніж тіла... Напівживого розпатрали, розібрали мене якось у підземному шпиталі, а тут як вдарить артналіт і перекалічив мало не всіх, які порались біля мене. Залишився я сам і через якийсь час, прийшовши до пам'яті, зопалу підвівся на ліктях. Ніде нікого, тільки на операційному столі лежить біля мене вся моя середина й потихеньку парує. Ніколи не думав, що така вона неприваблива і так її .багато. Але потім медицина так походила з ножами, що залишились ріжки та ніжки: постаралися, щоб чоловік менше хліба і напоїв споживав.

Григорій Стратонович з співчуттям і захопленням поглянув на Безсмертного:

— Отак щоб хтось сказав про своє каліцтво, повірте, вперше чую!

— Повірю. А тепер заграйте, Григорію Стратоновичу, щось душевне, журливе.

— Журливе? Чому?

— А в цих піснях, здається мені, завжди більше душі.

— Ви ж підтягнете?

— За це не питайте. Тіло моє фашисти здорово перекраяли, а дух і голос майже довоєнного калібру залишилися.

— А мій голос, як і молодість, обірвався в турецькій неволі... Чував, що багато знаєте пісень.

— Хто з українців не знає їх? Чи на безхліб'ї, чи на хлібах, чи в хлібах виростає, а з піснею не розлучається.

— ,це правда, що коли ви повернулися з недоброго місця, то сім днів зі своїми друзями випивали і лише одні весільні пісні виводили?

Марко весело похитав головою:

— І тут прибрехали — тільки чотири дні.

— І лише весільні?

— Тільки їх. Тоді на журливі не тягло.

— І на чотири дні вистачило весільних пісень? — з недовірою подивився на Марка.

— Якраз тільки на чотири, а далі пішли працювати. Та ви не дивуйтеся, тоді у мене пам'ять цупкішою .була і до пісень, і до книг. Чи не почнемо "Забіліли сніги та забіліли білі"?

Журливою тугою і стогоном обізвалися струни кобзи; в сумовитому звучанні зажурилася пісня двох бурлак над судьбою невідомої людини, яка замість долі мала кривду, холодну, наче сніги, що забіліли, але мала й вірність побратимську, гарячу, ніби кров, наточена з чистого серця.

Мовчазні святі, застоявшись на своїх довічних місцях, з подивом прислухались до житейського співу, а Маркові не раз здавалося, що їхню пісню слухає іще хтось, причаївшись у темені біля дверей. Це знову й знову нагадувало йому зустріч з невідомою жінкою.

"Чи не химерна доля у нього?" — послав думки до зруйнованої школи і ген-ген по всіх усюдах, де стрічався чи розминався з тим, що люди назвали судьбою.

Десь, наче в підземеллі, невиразно проспівали перші півні. Марко стрепенувся, дослухаючись до напівзабутого співу.

— Як швидко час пройшов, — почав збиратись додому.

— І для мене майнув, наче хвилина.

Григорій Стратонович проводжав Марка до руїн школи. Тут він, як перед цим Марко, теж підняв шматок холодного каменя і німотно поглянув на нього.

— Питаєтесь, коли шкода буде?

— Питаюсь, бо живу нею і в усіх найкращих снах бачу її. Думаєте, розкіш морозити ваших дітей у церкві, а своїх у дзвіниці?

— Як у дзвіниці? — здивувався і похмурнів Марко.

— А хто ж мені взимку в спаленому селі міг приготувати хороми? От і знайшов собі в дзвіниці тимчасовий притулок. Є у мене п'ятеро дітей...

— П'ятеро!? — з недовірою перепитав Марко. — Скільки світу, стільки й дива! Коли ж, вибачайте, ви розжилися на п'ятерко дітей? Де час узяли?

Задніпровський посміхнувся:

— Час про мене сам подбав.

— Близнятами нагороджував?

— Ні, обійшлося без них, а то ще більше було б.

— Так ви до зустрічі з Оксаною вже мали діток? Нічого не розумію.

— Та не косуйте, Марку Трохимовичу, доведеться ще затримати вас до третіх півнів однією історією.

— Розказуйте.

— Може, присядемо на зрубі?

— І це можна. — Марко, зачепивши головою ключку журавля, сів на дилину, а проти нього примостився Задніпровський.

— Історія ця тяжка і проста. Був у моєму загоні один розвідник-шибайголова, з тих, що і в пекло з піснею полізе. Сам статурний, очі великі, з вогнем і сміхом навпіл. Викличеш іноді його, даєш таке завдання, що в самого наперед душа умліває, а він стоїть, посміхається і очима грає, мов на досвітках:

— Виконаю, товаришу командир, їй-бо, виконаю, а що мені, молодому-нежонатому.

Попервах його самовпевненість дратувала, морщила мене — все грішив, що легковажить або бравує чолов'яга, і починав свою лекцію:

— Розумієш, Кульбабенко, що від цього завдання залежить доля сотень людей? Тямиш, яку потрібно виявити спритність і обережність, розшифровуючи фашистську систему охорони? На цьому ділі, як і сапер, можна помилитися лише один раз. Нічого не роби, як це ти умієш, з копита!

Він наче й посерйознішає, блисне подвійним поглядом сміливця й дотепника і одразу ж запевнить:

— Аякже, товаришу командир, все зрозумів до кришки! На болючий зуб чортові маю стати. Але не сумлівайтесь: причаюсь у есесівців під носом, як миша під мітлою...

Випалить таке, і в тебе від серця одляже.

— Бережи себе, Іване.

— Авжеж, берегтиму, батьку. Ніч-прамати — не дасть погибати, — скаже повнодзвонню, впевнено, козирне і з усмішкою зникне, розтане в пралісах, немов лісовий цар. І так само несподівано виринав з ночі, в грязі, в своїй і чужій крові, але неодмінно виконавши завдання. В його фортуну почали вірити навіть скиглії і кислії, які більше, ніж треба, думали про смерть.