Правда і кривда - Стельмах Михайло

Погомонимо і ми, грішні, щоб чистішими чи розумнішими стати.

— Пригода моя, Марку Трохимовичу, довша ночі, та не світліша за неї. Скільки років і яких років спливло, а вона и не думає тьмаритись, мов картина рідкісних фарб, — сказав Задніпровський з гіркою посмішкою чи насмішкою. — Вам, знаю, можна в усьому довіритись... Напевне, чули, як грав пісню про турецьку неволю?

— Чув. Розтривожили, роз'ятрили нею.

— Вона частка нашої давньої історії, а для мене — давньої і недавньої.

— Навіть недавньої? •

— Так. Чи не всі тепер думають, що турецька неволя була якихось триста-чотириста років тому...

— Правду кажете.

— А я скуштував її в тридцятих роках, — гнівом і болем спалахнули очі, а красиве обличчя і особливо повіки видимо постаріли. — В ті роки я стрічав свою молодість. Тоді мені не ходилось, а літалось. Усе мені було любим, доступним, радісним. І справді, чого й бажати було? Куди не піду — всюди жданий гість, за що не візьмусь — робота горить у руках, наука ж сама лізе в голову, а тут ще й сині очі до серця добрались. На людях ідеш із нею, мов з королівною; на самоті — несеш до моря, як русалку, хоч і не любила моя Оксана моря, зрадливим називала. А я тільки підсміювався і забороняв стихію ганьбити зрадництвом. Не радували Оксану ні мої щедрі влови, ні химерні рідкісні створіння, здобуті з морських закапелків. Усе хотіла, щоб я переїхав на Полісся, де біля межиріччя і лісу зросла вона. Ось там вода, так вода: біля неї усі дівчата синьоокими народжуються. А які діброви, бори! Напровесні голубіють від пролісків, весною біліють в суничниках, влітку червоніють од ягоди, а восени палають золотом і пурпуром. Я не погоджувався з нею, називав це місцевим патріотизмом.

— Хіба море має менше кольорів, ніж твої ліси?

— То потаємні кольори, —сердилась і морщилась Оксана. — В них жертовна кров виступає.

Отак і сперечалися з нею, аж поки одного разу не поплив з побратимом Дмитром ловити скумбрію. Перед тим Оксана ніяк не хотіла пустити мене в море, прямо сльозами благала, ніби чула безщастя. Я вже почав здаватися на її підмову, але Дмитро підняв нас обох на кпини, пообіцяв мені на день народження подарувати спідницю і газову хустинку. Такі хустинки тоді в моді були. Насмішка перемогла дівочі сльози.

Пригорнув я свою зажурену пташину, чмокнув у те місце щічки, де завжди брав початок її гнівний рум'янець, та й в шаланду. І поїхали ми, наспівуючи, за обрі", ближче до морського серця. А воно й показало свій норов, коли ми вже тішилися добрим уловом. Пізно, ой як пізно спохватилися ми і з усіх сил почали гребтися до берега. Дрібною лусочкою затанцювала, закрутилася наша шаланда по розораному скаженим плугом морі. Ми, як могли, боролися з хвилями, але вони нас погнали туди, де вже й море, і небо, і темінь, і грім біснувалися в одному клубку... Да, таких фарб мені ніколи не доводилося бачити на хвилях, і якщо на них виступала чиясь кров, то це була бісівська кров, яка бажала людської.

Не раз ми потопали в скаженій купелі і якимось чудом чи лиходійством вилітали на піну розлючених гребенів, щоб знову провалитися в розвержену душу стихії. Усією дикою силою вона, здається, на третій день викинула нас на чужий берег, прямо в турецьку неволю.

Темнокрилим гайворонням з криками радості й перемоги налетіла на нас прикордонна варта. Закільцювала мотуззям і помчала до вищого начальства, а далі — в тюрму. Чужа пекельна зловтіха тремтіла над нами, напівживими, з задубілими серцями і кров'ю. Але цього ж дня в тюрмі наша кров закипіла вогнем і запеклася смолою — тюремники відразу ж почали вибивати з нас свідчення, що ми шпигуни. Їм дуже для чогось потрібні були шпигуни... Про людські муки немало написано книг. Наші муки були не більшими, але, напевне, й не меншими. Три роки з нас намагалися вирвати, витягнути чи вичавити потрібні їм свідчення, і наші тіла навіть до болю отупіли. Здається, тільки одного разу я перелякався, і не мук, а слів, коли мене завели в катівню до нового ката, в свіжій шовковій сорочці, в старанно випрасуваному костюмі, в петличці якого безнадійно погойдувала головкою вниз повішена квітка. Від цієї цивілізації в катівні мені стало моторошно. Виморщуючи не грізну, не злостиву, а привітну посмішку, наскільки може бути привітною посмішка у ката, він обома руками ласкаво показав на багаття біля стовпа і заговорив майже добірною українською мовою:

— Досить вам запиратись, добродію Задніпровський. Те, що було з вами до мене, то був заспів. А пісня може початись допіру, — підійшов ближче до стовпа. — Гримати на вас не хочу, залякувати — нема рації, але так буду підсмажувати, що розтопляться рештки вашого смальцю і запал'ають на цьому багатті. Самі почуєте, як він буде шкварчати.

Усмішка погасла на обличчі ката, а в очах його ворухнулась така дрімуча, така первісна здичавілість, що мене охопив жах: як такий вилупок печерного віку міг дожити до наших часів і звідки в нього взялася людська мова? І невже це створіння знає, що в світі є слова:любов, добро,, людяність. Чи й воно, може, говорило про кохання якійсь довірливій жінці, чи навіть цілувало її?..

Це був останній допит. Я витримав його, витримав і Дмитро. А після цього 'до нас, уявіть, навіть тюремники пройнялись повагою. Правда, це не завадило засудити нас до страти — треба ж було ховати кінці в воду. Ми з побратимом спокійно вислухали вирок, тільки щільніше притулилися плечем до плеча, взялись за руки і глянули один одному в вічі. Вони були правдиві, змучені і скорбні. І це вже була скорб не за життям, а скорб за нашою землею, за правдою, яка оберегла б наші згасаючі імена. Нам хотілось тільки одного: щоб на Батьківщині знали, що ми витримали іспит на звання людини. Бо тут слідчий сказав: нас на Батьківщині вже проклинають як зрадників-перекинчиків і навіть показав страшний клапоть газети. Це було найбільшою карою.

Після зачитання вироку до нас було навіть виявлено тюремну гуманність: запитали, яка в цьому житті буде наша остання воля, особливо спокушали тим, що ми, як російські люди, можемо досхочу напитися. Так легше жити і легше вмирати.

— Дайте нам побачитись з радянськими людьми, — в один голос заявили ми.

— Це неможливо, — розвів руками наш темний тюремний дух Фатін. — Вони грішники, а вам уже пора думати про святе, — і, викресавши з оливкових очей сміхотинку, великодушно махнув рукою: — Так і буде — повезу сьогодні вас у райський закапелок.

І таки повіз на якийсь бенкет тюремників, де були і музика, і квіти, і вино, і танцюристки, які під тягучу музику так вививалися усім тілом, начеб з нього вже були вийняті і кістки, і жіночність. Мов на поганий сон, дивились ми на цей передсмертний танок, а самі бачили свою землю і журились одним: невже вона покладе ганьбу на наші імена?

До нас підійшов хмільний, веселий і задоволений своєю великодушністю Фатін, кивнув головою на танцюристок:

— Славні?

— Не знаю, — відповів я.

— Ви навіть жіночу красу не цінуєте? — Тюремник здивувався і розплився у хтивій посмішці.

— Тепер мені жінки вже здаються іншими створіннями, тими, про яких тільки давно колись у книгах читав.

— За цих три роки ні жінки, ні їхні примхи не змінилися, — засміявся Фатін. — Вибирай, Григорію, яку хочеш із них. Виконаю твою останню волю.

— Мені така воля не потрібна.

— А може, передумаєш?

— Ні, нема чого.

— О, ти дуже розумний або дуже хитрий, — схвально сказав тюремник. — Коли б ти насправді зазіхнув на якусь із цих краль, тебе мертвого б повезли звідси. Всюди і завжди треба честь знати, — з гїдністю, без почуття гумору сказав тюремник про честь. — Іще, поки не пізно, кажи своє останнє веління.

— Дайте нам побачитись з радянськими людьми. Хіба це так важко?

— Важко, Григорію. Шум підніметься. А шум гарний тільки на бенкетах, — блиснув дотепом і вже наче з заздрістю поглянув на мене. — Ох, і вперті ви, більшовики. Чи вас із металу виплавляють, чи з каменю висікають? Напевне, .мало ви радості маєте в житті.

Я обурився:

— А ваша радість — це не блюзнірство, приправлене вином і розпустою? Хіба вам не жаль, що ці розчавлені дівчатка не красою, не материнством, а поганими хворобами наділять ваших людей?

Тюремник навіть здригнувся, але одразу ж опанував себе:

— Я не мулла. У мене вистачає і своїх турбот... Що ж, пора їхати.

А другого дня біля нас більше звичного заметушились чорні духи тюрми. Спочатку ми подумали, що це наш останній день. Але потім прийшли інші здогади, і в серці забилися надії. Про радянських в'язнів дізналося наше посольство, і незабаром воно вирвало нас з лапищ костомахи... Отаке-то, Марку Трохимовичу, і до цього часу буває на білому світі.

— Буває, — важко зітхнув Марко, іще переживаючи те, що переживав колись оцей красень.

— А потім з турецької неволі потрапив я у німецьку — в оточення раз і вдруге попав. Правда, вирвався з мішка на вашому Поділлі. Ну, тут я вже знав, що робити: за обидві неволі мстився нелюдам.

— Партизанили?

— Партизанив. Командиром загону став. Тричі фашисти мою голову цінували, та так цінували, що навіть нашим деяким дурням заздрісне стало. — Глибока зажура і образа майнула в очах Задніпровського, і він ледве стримав стогін.

— Що ж трапилося з вами? — занепокоївся Марко, Він уже розумів, що недаремно партизан припадав головою до кобзи в самотній церкві. Очевидно, немала гризота підточувала серце красеня. — Якесь лихо?

— І сам не знаю: чи це початок лиха, чи тільки підступність тих слів, що вдарять під серце, а самого серця не прокусять. Та не будемо про це! — похнюпився чоловік, притиснув до грудей Кобзу і так вдарив по струнах, що десь у церковному закапелку прокинувся, перелякано писнув горобець і полетів за вівтар. Задніпровський провів його поглядом і, відповідаючи своїм думкам, виморщив посмішку:

— Отаке буває: можна подумати, що над тобою божий дух махнув крильми, а то звичайний і до того шкідливий горобець. І, дивись, куди полетів, — у вівтар, щоб і там напаскудити. У вас, Марку Трохимовичу, теж колись був такий горобець?

— Та всього було, чоловіче добрий, — задумано поглянув на вчителя. — Життя — не шовкова травичка, на якій ніг не наколеш. Є в ньому і горобці, є і гірші створіння. Коли подумати, кожна людина має свою гадюку, але мав і свого лебедя, що якийсь час чи усе життя підносить її на своїх крилах.

— Хороше, Марку Трохимовичу, дуже хороше сказали.