Хіба ревуть воли, як ясла повні - Мирний

- Чому ж ти батьковi та матерi не сказав?

- Я хотiв, моя горличко, тебе попереду спитати... Чи пi­деш за мене?.. чи вподобала мене, моє кохання?..

Галя - мов ожила. Випрямилась, довго й пильно диви­лась на Чiпку - немов вивiдувала правди. А це зразу, як за­ломить свої руки - аж пальцi захрущали... В очах у неї за­гра­ла одрада - не одрада, зло - не зло, щось добре, лю­бе, а ра­зом хиже й лихе.

- Чому ж ти менi давно цього не сказав? - скрикнула во­на. - Чому ти не сказав менi цього тодi, як я вiльна бу­ла?.. як вiнок плела?.. Як по широкому полю, по луках квi­тки збирала?.. Гуляла по свiту, - нема впину, нема заборони... А тепер?.. тепер...

Вона знову заламала руки, - знову, як поламанi, захру­щали пальцi; на очi навернулися сльози - от-от бризнуть...

Чiпка - сам не свiй. Зблiд на виду, опустив голову, - та нешвидко вже стиха, боязко запитав:

- Що ж тепер, Галю? що?.. Скажи менi... все, все!..

- Шкода... засватана вже я!..

З очей хлинули сльози в неї, облили личко... Закрила вона його рукавом, знову опустилася коло вiкна на стулець, схилила на руку голову та нерозважно плакала...

Як хто гострий нiж угородив Чiпцi в серце, - так не­ве­ли­чкi тi три слова. Як обухом гамселив у його голо­ву, - так одзивалося в нiй гiрке ридання Галине... Вiн ха­пався за думку, - що тепер робити, - та голова й пам'ять уже не слу­жили йому... Думки рвалися на шматочки; вiн силився звести їх докупи, напряг розум... та, здається, й розум його покинув... Нiчого не пригадає... Чує тiльки, як у головi гуде, шумить, дзвонить; як серце раз по раз тi­пається, наче зби­рається вискочити...

Не знаючи, як, з чого почати, вiн вхопився за першу думку, насилу вимовив: - Коли ж це?.. як?.. за кого?..

- Тодi ж... того самого дня, як ти пiшов... Москаль Си­дiр зостався у нас, та ввечерi попились з батьком, та й...

-Та й що батько? - перервав Чiпка.

- Iди, каже... Не вiк дiвувати... І мати рають: iди!... Си­дiр, кажуть, чоловiк хороший, тихий...

- А ти - що? -аж кричить Чiпка.

- А я?.. Не любий вiн менi, - кажу їм...

- Що ж вони?

- Годi, кажуть, усе любого та милого дожидати... I то гид­кий, i то негарний, нелюбий... Поживете - полюби­тесь...

- Со-баки! - гримнув Чiпка на всю хату. Галя на його го­стро глянула.

- Де вiн живе? - грiзно, одрубуючи кожне слово, запи­тав Чiпка, а в його очах засвiтило щось страшне.

- Не знаю...

- Уб'ю... зарiжу... задавлю!.. - скочивши з мiсця, кри­чить вiн, бiгаючи, як несамовитий, по хатi, та скрегочучи зу­бами.

- Тю-тю!.. тю-тю!.. - одмовляє Галя, пiдвiвши голову. - Що це ти: здурiв, чи що?.. Тiльки хоч пальцем займи йо­го... то не бачити тобi мене, як свого уха!

Чiпка схаменувся. Опустився на стулець; звiсив на гру­ди важку голову.

- Бач... який ти! - каже йому Галя. - Бач, який?!. Як же менi за такого йти, коли вiн так безневинно вiзьме та й зарiже чоловiка?.. Як я за такого пiду?.. Прийде така годи­на, що й жiнку задавить, кинеться на неї, як скажений...

- Галочко!.. побiйся бога... Що це ти кажеш?.. Щоб я?.. мене зарiж... мене задави...

- А Сидора?.. га, Сидора?..

- О-ох!.. Ти не знаєш, Галю, яка мене завiйна вхопила... Пече мене... отут пече... мов хто жару насипав... - указує на груди.

Галя мовчала. Замовк i Чiпка. Пiдвiвся з мiсця, став ходити вподовж хати та блукав страшними очима по стi­нах... Зробилося тихо, важко. По задуманому личку видно було, що Галя думала якусь крiпку думку, - та зразу не зва­жувалась сказати...

Аж ось - загорiлися в неї щоки, заiскрили одрадою очi - роздались, побiльшали; одкрилися уста вiд напору сперто­го в грудях духу, - аж пашить Галя, як у вогнi горить...

- Знаєш що, Чiпко?.. Може, ще не все пропало... Я ска­жу матерi... може, вона батька вмовить... Тiльки ось що...

Чiпка насторочив уха, пильно дивився на Галю.

- Кинь ти життя таке! - скрикнула та аж поблiдла.

- Яке?

- Чуже добро грабувати, людей убивати!

- Галочко!.. Нiхто на свiтi не скаже, щоб я кого вбив... Хi­ба обороняючись, руки не здержав...

Засевалась Галя на мiсцi; очi знову засвiтили хижо; лице затiпалось.

- Проклятий!.. каторжний!.. - загукала вона на всю ха­ту. - Обороняючись?!, вiд кого обороняючись? Лiзеш у чу­жу хату красти, та хочеш, щоб хазяїн не ловив тебе?.. Зло­дюго!

- А вони?.. вони хiба кращi? нажилися з нашої працi, та й панують... А тут... хата валиться: мати стара; сам - копи не заробиш удень... Треба їсти, треба й одягтися... Як же йо­го жити, Галю?.. Та хiба ми крадемо? Ми своє одбирає­мо... Пан - наробив нами, жид - надурив з нас... А нам хiба з голоду пропадати? серед шляху погибати?..

- Чiпко!.. голубе мiй! кинь! Не буде щастя, не буде добра... Ти прийдеш уночi з побоїща, ляжеш коло жiнки, та тими руками, що недавно людей давили, у кровi грiли­ся... будеш жiнку пригортати... Тими вустами, що несли тiльки лайку та прокльони всьому свiту - станеш їй про своє кохан­ня шептати, будеш цiлувати... у-ух!..

Вона затряслася вся, як лист на осичинi.

- А жити ж з чого? - напира Чiпка.

- Робити чесно... працювати щиро...

- А товариство?.. А батько?

- Заїдемо у другий край... де б нас нiхто не знав, не вi­дав...

- О-ох, Галю! Не знаю, що буде. Я - отаман... Як почує товариство, що кинув, - не животiть тодi менi. Поклялися ми так один одному...

- Кому ви клялися, душогубцi, розбишаки? - кричить, схопившись, Галя. - Кому ви клялися?.. Проклятi!

- Один одному клялися, Галю...

- Чорт чортовi клявся!..

Галя зареготалась болiсно; божевiльний смiх її розко­тився на всю хату. Чiпка глянув на неї, замовк, та, як пi­дстрелений, опустився на стулець.

- Ти думаєш, - перегодя трохи, знову почала Галя: - ти думаєш - легко менi дивитися на життя батькове побiк з життям добрих людей?.. Бачиш: вони щиро працюють, чесно хлiб заробляють, з людьми поводяться... i встають i лягають тихi, спокiйнi... А тут? Сиди, як у тюрмi, на запорi... Страшно й очей показати мiж люди... Настане ве­чiр