Ярмарок суєти - Книга 2 - Вільям Текерей

- Ти тільки глянь на нього, міс Осборн!

Він сміявся, червонів з радощів і кивав онукові з вікна карети. Служник Джорджі кланявся екіпажеві, а лакей старого кланявся хлопцеві. Тут-таки друга його тітка, місіс Фредерік Буллок (її карету з золотими биками - гербами Буллоків - на дверцятах і на збруї та з трьома блідими Буллоками в кокардах і перах, що визирали з віконець, щодня можна було бачити в Гайд-парку) - місіс Буллок, кажу, метала на малого узурпатора погляди, сповнені най­лютішої ненависті, коли він, узявшись рукою в бік, у ка­пелюсі набакир проїздив повз неї гордий, мов лорд.

Хоч йому було тільки одинадцять років, він носив штани з штрипками і пречудові чобітки, як дорослий чоловік. Він мав позолочені остроги, нагаєчку з позолоченим рукі­в’ям, найелегантніші лайкові рукавички, які тільки могли вийти з майстерні Лема на Кондуїт-стріт, і зашпилював хустку на шиї дорогою шпилькою. Мати дала йому дві хустки на шию і сама пошила й помережила кілька соро­чечок, та коли її Самуїл приїхав відвідати вдову, на ньому була багато краща білизна. На пластроні батистової со­рочки сяяли гудзики з коштовних каменів. Скромні пода­рунки Емілії були відкладені вбік,- я думаю, міс Осборн віддала їх синові візника. Емілія намагалася переконати себе, що їй приємна така зміна. І справді, вона була рада й щаслива, що її син такий гарний.

Емілія мала невеличкий силует Джорджі, зроблений за шилінг, і він висів над її ліжком поряд з іншим портретом. Одного дня, під час своїх чергових відвідин, хлопчик, про­мчавши верхи вузенькою бромптонською вулицею, де всі жителі, як завжди, кинулись до вікон, щоб помилуватися його пишнотою, нетерпляче, з переможною усмішкою на обличчі, витяг з кишені пальтечка (чудового білого паль­течка з відлогою і оксамитовим коміром) червоний сап’я­новий футлярчик і подав його матері.

- Я купив це на свої гроші, мамо,- сказав він.- Ду­маю, що вам воно сподобається.

Емілія відчинила футлярчик і, охнувши з радості й роз­чулення, схопила хлопця в обійми, пригорнула до себе й почала його виціловувати. То був мініатюрний портрет самого Джорджі, дуже мило виконаний (хоч насправді Джорджі вдвічі кращий - так, звичайно, подумала вдова). Дідусь захотів замовити онуків портрет у художника, праці якого, виставлені у вітрині художньої крамниці на Саутгемптон-роу, привернули до себе увагу старого джентль­мена, і Джордж, що мав удосталь грошей, спитав митця, скільки коштуватиме маленька копія портрета, сказавши, що заплатить за неї сам і хоче подарувати її матері. Художникові це сподобалося, і він виконав копію за неве­лику суму, а старий Осборн, довідавшись про цей випадок, щось задоволено промурмотів і дав хлопцеві вдвічі більше соверенів, ніж коштувала мініатюра.

Та хіба можна порівняти дідове задоволення з нестямним захватом Емілії? Цей вияв синівської любові окрилив ма­тір, і вона вирішила, що в цілому світі не має такої доброї дитини, як її хлопчик. Протягом багатьох тижнів, думаючи про цю любов, вона відчувала себе щасливою. Вона краще спала, коли портрет лежав у неї під подушкою, а скільки, ох, скільки разів Емілія його цілувала, плакала над ним і молилася! Бодай маленька ласка з боку тих, кого вона любила, сповнювала її несміливе серце вдячністю. Відколи Емілія розлучилася з Джорджі, вона ще не знала такої втіхи й розради.

У своєму новому домі Джорджі поводився, як володар. Під час обіду він незворушно пропонував дамам вино й сам так пив шампанське, що дідусь був просто в захваті.

- Гляньте лишень на нього,- казав, бувало, старий, аж сяючи з задоволення, і підштовхував ліктем сусіда. Бачили ви такого хлопця? Господи боже! Та він скоро придбає собі туалетне приладдя і бритву, їй-богу!

Проте друзі містера Осборна не були в такому захваті від хлопцевого блазнювання, як старий джентльмен. Судді Тойсвітові не вельми подобалося, що Джорджі втручався в розмову й не давав йому розповісти до кінця почату історію. Полковникові Гултайсу було нецікаво дивитися на підпилого хлопчака. Дружина містера Пундика не відчула глибокої вдячності, коли Джорджі, зачепивши лік­тем келих, вилив портвейн на її жовту атласну сукню, та ще й засміявся з її біди. Не дуже вона втішилася й тоді, коли Джорджі «дав бобу» на Рассел-сквер її третьому синові (юному джентльменові, на рік старшому за Джорд­жі, що приїхав додому на свята зі школи доктора Тікльюса в Ілінгу). Зате дід Джорджі, захоплений цим подвигом, подарував йому два соверени й пообіцяв винагороджувати його щоразу, як він зуміє «дати бобу» більшому й старшому за себе хлопцеві. Важко сказати, що доброго добачав старий у цих бійках. Він, мабуть, вважав, що сварки і бійки загартовують хлопців і що тиранство - корисна наука, яку їм варто пізнати. Англійську молодь так виховували з давніх-давен, і серед нас є сотні тисяч людей, що виправ­дують і схвалюють несправедливість, брутальність і жорстокість, яка часто панує в стосунках між дітьми.

Підбадьорений хвалою і перемогою над юним Пундиком, Джордж, певна річ, захотів нових подвигів. І ось одного разу, коли він, хизуючись новим костюмчиком, гуляв біля церкви святого Панкратія, учень пекаря сказав щось до­шкульне про його вигляд. Юний патрицій радо скинув модну курточку і, віддавши її потримати своєму прияте­леві, що йшов разом з ним (юному Тодду з Грейт-Корем-стріт біля Рассел-сквер, синові молодшого компаньйона фірми), спробував налупцювати пекарчука. Але цього разу щастя зрадило Джорджі, і пекарчук налупцював його. Джорджі повернувся додому з добрим синцем під оком, а його тонка сорочка була замащена кров’ю з його власного зарозумілого носа. Дідові він сказав, що бився з якимось велетнем, і налякав свою сердешну матір у Бромптоні дов­гим, проте аж ніяк не правдивим описом тієї бійки.

Згаданий вище юний Тодд із Корем-стріт біля Рассел-сквер був відданим приятелем і обожнювачем Джорджа. Обидва вони любили малювати театральних героїв, ласу­вати цукерками й пирогом з малиною, кататися на санках та на ковзанах у Ріджентс-парку й на озері Серпентайн, якщо дозволяла погода, або ходити до театру, куди з наказу містера Осборна їх часто водив Роусон, особистий Джорджів служник і охоронець, і де вони дуже зручно влаштову­валися в задніх рядах партеру.

У товаристві цього джентльмена вони побували в усіх головних театрах столиці, знали на прізвище всіх акторів від «Друрі-лейн» до «Седлерс-Уелз» і, звичайно, потім по­казували в зробленому з