Хіба ревуть воли, як ясла повні - Мирний

Вiн вийшов на рундук. Дощ пороснув йому в гаряче ли­це, густий та холодний.

- Пху, навiснийi коли вже ти перестанеш? - сказав уго­лос Чiпка та й подався у сiни, витираючи свиткою вид. Далi - став над порогом; послав руку в кишеню, витяг га­ман, люльку, наложив тютюном; налапав у гаманi крицю, кремiнь; приложив губку... Черк! I посипались, як зорi, яснi iскорки додолу. Темнота усмiхнулася, побачивши хоч не­ве­личкий свiточок... Губка засичала на кременi. Узяв її Чiпка обережно, положив у люльку, придавив нi­гтем. По­тяг раз, удруге - осiяли сiни й важкий дим потя­гся невелич­ки­ми мотузочками, закручуючись угорi, мi­шаючись з темрявою... Стукнув верхняк; дзенькнула кри­ця об кремiнь, па­даючи в гаман, i, зашморгнувши його, послав Чiпка на­зад у кишеню.

Обперся Чiпка об одвiрки, одхилив трохи дверi, випу­стив дим надвiр, де вiн змiшувався з дощем i зникав у темрявi. А темрява стояла страшенна, чорна: дальше одвi­ркiв нiчого Чiпка не бачив, хоч як не прищурював своїх би­стрих очей, як не придивлявся, щоб розглядiти, як воно у москаля в дворi... Однi тiльки вертунцi часом лiтали перед його очима.

Коли це - чує Чiпка - рипнули дверi. Чиясь тиха по­ступ зашамотiла в сiнях. Чiпка одкрив верхняк, потяг лю­льку, - огонь осiяв сiни i... диво... перед Чiпкою стояла Га­ля! У тонкiй, бiлiй сорочечцi, трохи розхристанiй, в однiй спi­дницi, з розкинутими косами, що, як двi гадини, спадали на її бiлу шию i спускалися на мов виточенi з бi­лого марму­ру плечi, - стояла вона перед ним, як русалка, з кухликом у руках.

- Галю! - тихо скрикнув Чiпка.

- А ти чого, бузувiре, тут у сiнях кадиш? Напер, кажеш, повнi сiни, що й дихнути не можна! - защебетала вона, пi­знавши Чiпку.

- Галочко!.. чого ти боса вийшла?.. Тепер дощ, калю­ка... покаляєш свої бiлi нiженята...

- А тобi що за дiло? Хiба ти їх кохав?

- Хоч не кохав, так укохав, Галю, - шепче стиха Чiпка, ле­две переводячи дух.

- О, ви всi любi та жалiсливi... А людей, як курей, рiже­те! - промовила вона суворо.

Голос її окликався гнiвом, докорою, огидою. "А твiй ба­тько? - подумав Чiпка. - А сама ти?.." - трохи не сказав, та язик став руба, в грудях дух сперло.

- Хiба ми рiжемо? - ледве вимовив, перевiвши дух: - ми тi­льки рiвняємо багатих з бiдними...

- Рiвняєте?! Геть! пусти! я кухоль виполощу...

Одiпхнула вона Чiпку од одвiркiв. Вiн подався в сiни. Галя вийшла на рундук, линула воду з кухля, а дощ їй по­роснув прямо у вид.

- Ух! - задрижавши, скрикнула вона: - яке холодне... - Та мерщiй у сiни, - прямо на груди Чiпцi, котрий однiєю рукою держався за одвiрки, другою за дверi.

Як почув Чiпка, що до його грудей приникли її гарячi груди, опустив розставленi руки, та й обвив їх кругом її стану... Галя затрусилася, порвалася вперед... та й схили­ла на його груди свою голову.

- Галочко!.. рибочко моя!.. - шепче Чiпка, а в самого сер­це, як молотком гамселить об груди. - Ти мене любиш?.. зiрочко моя!.. - Очi його засвiтили на всi сiни, як у звiрюки, коли вона кидається на свою здобич.

- Пусти... пусти мене!.. - пручається Галя. - Iди собi... геть!

А сама ще ближче, ще ближче горнулася до його. Не­зчувся Чiпка, коли опустився на долiвку; незчувся, як по­садив Галю на колiна до себе; незчулася й Галя, як приникла головою на його груди... Затрiпалось у неї серце, як плiточка в неволi... Мовчать обоє... Хвилина... друга... тре­тя...

- Де це ти був цiле лiто?.. - шепче вона, - що на поле не виходив... Хтось другий ходив замiсть тебе... То твiй брат?

- Не брат то, Галю!.. То мiй ворог, що трохи не навiк роз­вiв мене з тобою...

- А я думала... Я думала: де це вiн? Чи не вмер, бува? Чи, може, одружився?..

- Хiба б тобi шкода було... якби я вмер? шкода? Галя мовчала, та ще дужче горнулася до його.

- Галю!.. - стиха обiзвався вiн.

- Чого?..

- Ти... ти кохаєш мене?.. любиш мене?.. моя ясочко!.. Пра­вда, кохаєш мене?..

Галя, як змiя, обвилась коло його шиї й мiцно стисну­ла її своїми руками; уста черконулися уст, - та й злилися в довгий, гарячий поцiлунок... Чiпка од нестями розвiв руки. Галя висковзнула - i скрилася.

Опам'ятався Чiпка. "Тiльки ж, тiльки що тут була..." - думав вiн, та давай кругом себе шарити. Нiде нiщо нi ше­рхне, нi стукне. Вiн пiдвiвся з долiвки... Темно, пусто, ти­хо... Обмацав вiн кругом сiни... нема! "Не чуть же було, щоб i дверi скрипнули", - подумав вiн, i став прислуха­тись. Було тихо. кругом, як пiд землею... "Утекла!" - промовив вiн сам до себе; засунув надвiрнi дверi i тихо побрався у хату, де спало п'яне товариство.

Довго ще качався вiн на лiгву; прислухався, як стукотал­о серце; чув, як барабанив дощ у вiконницi, як пiвнi ви­крикували; братчики спросоння бурмотали; думав, як це воно випало так несподiвано; радiв, як дитина iграшцi; ди­вувався, як злодiй, що, укравши в старця торбину з цвiли­ми сухарями, знайшов у нiй страшенну силу грошей... Тi­льки перед свiтом заплющив очi - i заснув тихим, одра­д­ним сном.

Нерано прокинулись братчики. Дощ невгавав, а по-вчорашньому сiяв, як крiзь сито, й поривав до сну.

- Ану! рушай, братця, пора! - гукнув Лушня на всю ха­ту, скочивши на ноги.

Один за другим стало товариство рушати. Один Мат­ня не пiдводився. Другi повиходили в сiни; повмивалися водою, що стояла в дiжцi; знову ввiйшли в хату. Матня ще лежить та зiхав на все горло. Незабаром до них i хазя­їн прийшов.

-А що, дядьку Максиме, - пита Матня, розвернувшись, як кнур на барлозi: - чи буде чим похмелиться?

- Хiба ж тобi так у горло й лити? - од казав замiсть Мак­сима Лушня.

- А хiба менi дорого встати?

Та з цим словом швиденько скочив на ноги, та - нече­са­ний, розкудланий, з заспаною, невмитою пикою - так i по­сунувся за стiл. Максим поздоровкався з панi-братчи­ками, вийшов з хати.

- Та воно б же годилося й поприбирати, - сказав хтось з гурту. - Ач, яке райно!

- То вже хай хто хоче... - одказав, позiхаючи, Матня.

-