т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.
Килина роздратовано, нетерпляче-злісно стукала мисками, горщиками, кочергами, штовхнула навіть разів зо два Маринку, яка подивлялась на неї злякано-здивованими очима. А Юхим, одповідаючи всім на дивування, що Килину ніби щось укусило, також ніби загубив рівновагу: то весело, нервово жартував і сміявся, то зразу замислювався й мовчки задумливо, похмуро пихкав люлькою.
Раптом Килина кинула ложку на лежанку, витерла руки і, підійшовши до полу, мовчки стала напинати на себе кинуту хустку. Дід пильно-понуро почав дивитись на неї.
- Ходімте! - вмить, повернувшись до нього, криво й ніяково всміхнулась вона.- Я хочу сала! Тільки з вами підемо до економки... Сама не смію.
І не дивлячись на здивованих і трохи навіть стурбованих товаришів, вона рішуче пішла з хати. Дід Юхим з тим же понурим і навіть суворим виглядом пішов за нею, навіть не звертаючи уваги на те, що таким своїм поводженням вони дають привід робити різні догадки. Біля стіни чорніла висока, дужа постать Килини.
- Ведіть! - прошепотіла вона здавлено... Юхим почухався.
- Бачиш, Килино,- понуро й сумно заговорив він.- Ти краще не ходи... Їй-богу... Коли ти мені сказала те слово... «соромом заробить»... Мені спершу дуже боляче було, а потім... я роздумався... Ти просто мене... знаєш... ех! Одним словом, Килино, не ходи... Од серця тобі говорю... Не треба... Обманить ще... обдурить... Ти гаряча.
- Кого? Мене обдурить?! - скрикнула вона гордо.- Х-хо!.. Це побачимо ще!.. Ведіть, я хочу... Ну, хочу посидіти з ним!.. От і все!.. Не з’їсть же він мене, хе!
У голосі її чулась і ніяковість, і хвилювання, і злість, і якась безвихідність.
- Як знаєш...- серйозно й сумно промовив Юхим і, постоявши ще трохи, наче чекаючи відповіді, він нарешті повернувся й мовчки пішов до будинку. Килина з ним. Не зустрівши нікого, вони добрались до ґанку, біля якого Килина зосталась, а Юхим щез у дверях. Хвилини через дві він вийшов, махнув їй рукою, і, коли вона вийшла, не поспішаючи, на ґанок, він мовчки поступився, даючи їй дорогу в сіни; і заразже, як вона ввійшла туди, зачинив двері, постояв трохи й тихо пішов до кухні.
- А, королєва моя! - зараз же гаряче прошепотів у Килини над вухом офіцерів голос, як тільки вона вступила в теплі півтемні сіни, в яких були прикручені лямпи й не було ні душі.
- Прішла всьо такі!
І міцно обнявши за стан, він обережно повів її через сіни, одчинив якісь двері й ніжно пустив її вперед себе. Килина ввійшла і зараз же зупинилась біля порогу, цікаво озираючись. Світлиця була невеличка, але осяяна блакитним світлом гарного круглого лихтаря, що звисав зі стелі, обвішана малюнками, килимами, обставлена м’якою меблею, вона вся дихала затишком, теплом, пестощами.
- Гарно у вас...- тихо промовила Килина, силкуючися не дивитись на нього.- Любо так...
- Развє? - прошепотів він, нахиляючись до неї й жадібно обнімаючи за стан.- Хорошо?.. Да?.. Нравітся?.. Славная моя... гордая... прішла.
Він хотів зазирнути їй в очі, але вона навмисне закрила їх і, трохи розкривши сухі, гарячі губи, зблідши, спершись на стіну, мовчки підставила лице під його дикі, жадібні поцілунки.
- Сядєм...- одкинув він трохи голову й озирнувся. Вона розплющила очі й подивилась собі на чоботи, від яких на підлозі були сліди грязі.
- Ноги в мене... чоботи в болоті...- промовила вона тихо.
Він подивився їй на чоботи, потім на килим, що був простелений мало не на всю підлогу і, щось згадавши, підбіг до широкого турецького дивану, що стояв біля стіни, й підняв щось із землі.
- Сбрасивай сапогі! - сказав він, вертаючись і держачи в одній руці гарні вишиті пантофлі, а другою знов обнімаючи її. Килина з усмішкою подивилась на пантофлі, злегка одвела його руку й почала скидати чоботи.
- Ну, вот! - задоволено промовив він, коли вона поставила до стіни незграбні свої чоботи і всунула, хоча невеликі, але грубі й червоні ноги свої в м’які теплі пантофлі.- А тєпєрь і сєсть можно.
І не випускаючи її стану з обіймів, він підвів її до канапки, обережно посадив її й сів сам поруч неї, впиваючись блискучими, масляними очима в гарне, зблідле лице її з виразними, дуже червоними кружечками рум’янцю на щоках, з великими, сірими очима, які, здавалось, потемнішали й були глибші, ніж раз-у-раз.
- Но хорошая же какая! - з захопленням скрикнув він, любуючись нею.- Боже, какая хорошая!
- «Хорошая»...- повторила вона і соромливо-ласкаво глянула на нього.- Справді «хороша»?
- Прелєсть!!
- І ви хороші...- промовила вона, не зводячи з нього очей.- Дуже хороші. Аж тут болить (вона показала на серце), як дивишся вам у вічі... І холодно так... Гарно...
Він радісно засміявся і скажено почав цілувати її, то одпихуючи, то знов забираючи в обійми. Умить Килина злегка одіпхнула його, одсунулась і, проводячи рукою по гарячому лиці й по очах, що стали як п’яні, лукаво промовила:
- А я ж усе таки й досі не знаю, чого ви кликали мене... Дід казали, діло є велике... Ну, що ж ви мені скажете? Чого кликали?
- Чого?? - він схопив її обома руками, притягнув близько до себе і, щось прошепотівши на вухо, почав ще скаженіше цілувати. Килина хотіла визволитись, хотіла одіпхнути його, але він ще з більшою силою, з якоюсь божевільною силою тяг до себе, і, весь дрижачи, щось шепотів їй. Раптом вона одхилилась трохи назад, схопила його голову і, подивившись в його затуманені очі, дико, несамовито вгризлась губами в гарячі уста його й замерла; потім знов одхилила, знов глянула і знову застигла довгим поцілунком. Потім умить дуже шарпнулась, вирвалась і одстрибнувши стала на ноги, дивлячись на нього якимсь зляканим, п’яним поглядом. Він, щось бормочучи, хотів знову схопити її, але вона хутко ступила ще трохи назад і, тремтячи вся, зашепотіла:
- Ні-ні-ні!.. Буду кричать... Сидіть тихо... Я щось хотіла вам говорити... Забула...
Вона провела тремтячою рукою по дуже блідому лиці й напружено задумалась, важко дихаючи.
- Ах, да остав... Килина!.. Ну, іді же...- якось простогнав він, але вона вмить підняла голову, якось чудно глянула на
