т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.
- Добре, добре!..
І Юхим тихо поплентався до кухні. І дедалі йшов він, то тихіше й тихіше посувавсь. Коли він вступив у хату, там уже готували до вечері - ставили миски на стіл, різали хліб тощо. Посидівши трохи мовчки, напружено-задумливо, на лаві, дід нарешті встав, походив по хаті і, зупинившись біля Килини, тихо, крізь зуби пробурмотів до неї:
- Вийди на часинку надвір, маю щось казати.
Килина трохи здивовано подивилась на нього, але мовчки, непомітно хитнула головою на знак згоди. Дід поволі запалив люльку, походив ще по хаті й раптом, щось згадавши, прудко поліз у кишеню, вийняв гроші й голосно попрохав Гриця збігати по горілку. Всі аж застигли здивовані. Але Юхим, не даючи ніякої відповіді на всі розпитування, весело жартував і обіцяв цю ніч затопити горілкою всю кухню. І справді, у голосі його чулась якась злісна, запекла рішучість. Певно, що Гриць не довго вагався - накинув свиту, схопив шапку і в один мент вилетів із хати, тільки вітер пішов за ним. Останні, після невеличкої суперечки з Савкою, що хотів починати зараз же вечерю, постановили чекати на Гриця, а дід Юхим навіть пораяв, щоб Килина, як головна представниця інтересів кухні, зараз же пішла до економки і якимнебудь способом добула сала, яке можна було б дрібно покришити й добре засмажити на сковороді. До цеї поради всі, не виключаючи й зраділого Савки, пристали одноголосно, тільки сама Килина знайшла, що це незручно, бо сьогодні не було ні свята ніякого, ні надзвичайного випадку з життя. Але коли Юхим непомітно моргнув їй одним оком, вона взяла своє слово назад і, навіть накинувши на голову свою велику, темну хустку, зараз же згодилась іти до економки. І справді, подивившись пильно на діда, вона щільно закуталась і повагом вийшла з хати. Але Юхим щось раптом згадав і, схопивши шапку, побіг за нею. Вона вже чекала на нього. Дід довго не думав. Поважно і з тою ж злісною рішучістю він переказав їй бажання офіцера і, сам не додаючи від себе ні слова, замовк.
- От таке?! - протягнула здивовано Килина.- А чорта пухлого він не схотів би? Га?.. Ха-ха-ха! Диви який... А так знімусь зараз та й побіжу...
Але між сміхом у неї чулось якесь стурбовання, хвилювання, якесь вагання, якесь безсилля.
- Бач, Килино,- тихо, сумно почав дід,- я тобі так скажу; все одно чи тепер, чи в четвер, а не минеш ти цього... Не така ти, щоб з’їхати на Софійку... Дуже багато сили в тебе... Тільки ти не думай, що я за панича стараюсь,- раптом хутко додав він.- Вєрно, він дав мені на чай, щоб я тебе підговорював... Та хоч би він мені й утроє більше дав, так воно б мені не завадило піддурити його... Коли ж правда правдою зостанеться... Чи візьме ще тебе Андрій, це ще баба надвоє ворожила... не такий у його батько... Він за копійку сина в скарб оддає, а тут наймичку за невістку візьме... Шкода, дівко... От і вийде те, що мусить вийти. Бо й ти з одної глини зліплена, що й усі!.. Мабуть, уже й тепер до офіцера серце мре? Га?..
- Пхи! - роблено-зневажливо повела плечима Килина, але дід тільки всміхнувся.
- Ой, не «пхи»...- сказав він сумно.- Видно, дівко, видно... Що вже тут?.. Так чи варто ж лобом стінку бити? Пропадати, так хоч пожити за те... Ех!
Дід з якимсь одчаєм махнув рукою і в рухові тому, в голосі його тихому й хрипкому чулась та безнадійність, яка штовхає й на великі злочинства, і на дрібну бездіяльність, і мляву покірливість - чулась безсила злість, придушений біль.
Килина мовчки слухала, не виказуючи ні рухом, ні голосом, що вона думає про Юхимові слова. Виразу ж обличчя не можна було роздивитись. Але Юхим якось і не дуже добивався відповіді, наче заздалегідь знав її. Він тільки говорив. Гунявий голос його дзвенів то злісно, то насмішкувато, то сумно, і малював їй картини за картинами. У тих картинах, правда, спокою не було, не було у них тихого, щасливого затишку, твердої самопевности - в них кипіло життя, вільне, дике, шалене життя.
- Одним словом, дівко...- закінчив рішуче дід,- я тобі ось що скажу: требуй з його, що можеш... коли вже на те йде... Требуй наперед грошей: 200-300-500 - скільки в голову прийде. Требуй кватирю, одіж... вина, меду... чорта, біса... Всього... й живи!.. Живи, поки можеш жити... Він все зробить... бо аж горить... Та й плюнь на все! Ех! І я плюну! Загуляю - й чорт його бери все на світі. Гулять - так гулять, як каже наша Софійка. Ну, й гуляй!.. Один раз живеш, так хоч раз же й гуляй!
- Ні! - вмить тріпнула вперто головою Килина і круто повернулась до хати.- Краще з голоду пропадати по своїй волі та чесно, ніж отак жити... Так йому й скажіть,- кинула вона гордо і прудко пішла в сіни.
- От туди к бісу! - здивовано протягнув Юхим, певно не сподівавшись такої відповіді, і помалу й собі пішов у хату.
- Погано, погано! - зараз же добродушно звернувся він до Килини, яку вже розпитували, чого вона вернулась без сала.- Не годиться так робити, дівко. То не хоче йти, то знов хоче, то вп’ять не хоче... Як та попівна... А сало б це згодилось... Їй-богу! Так до чарки... шматочок... Вєрноє слово!.. Гляди, щоб не жалкувала... Може, пішла б? Га? - знов кинув він до неї.
- Діду! - з ненавистю позирнула на нього Килина.- Не будьте тим, що в болоті сидить! Сказала вам раз... Заробить хочете?.. Чужим соромом хочете...
Вона нервово одвернулась і почала для чогось знімати покришки з казанів, з яких зараз же піднявся вгору стовп пари. Дід мовчки подивився на неї, приголомшений її словами, потім раптом махнув рукою, одвернувся й сів на лаву.
- Не хоче! - хитнув він з ніяковою усмішкою на неї головою, звертаючись до дівчат, що були здивовані трохи, і, видно, нічого зо всього не розуміли.- Не хоче... Х-хе... Заробить... От тобі... Так...
