т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Так чуєш же, Маринко? Завтра ані оком не моргни, коли знайдуть у Андрія. А то я... Гляди!

- Значить... ми тут і зостанемось? - глухо, здавлено спитала Маринка.

- Не знаю! - бовкнув він холодно, жорстко й мовчки пішов угору до току. Маринка тихо попленталась в хату.

VI

Дід Юхим стояв біля порогу, заклавши одну руку за спину, а другою погладжуючи бороду, і балакав з «панком». Олександер напівлежав у кріслі, заклавши ногу на ногу, і, пускаючи дим через вуса, пильно слідкував за їх розмовою.

- А звесно... а звесно...- охоче згоджувався Юхим на докази вчителя, який виясняв, що користи з «миндалі» не може бути ніякої, що красти не годиться, що за крадіж можна й тюрми достукатись.

- Вєрно, вєрно...- зідхнув він, нарешті.- І сібє нікоторой пользи, і другому одна шкода... А всьо по недоразумєнію свойому. Не розкинеть умом своїм, що й до чого і... і дєлаєть неприятності. І поправить уже трудно... Примером, сказать, з єтим случаєм. Оно то, я ж говорю, догадка єсть, що хтось украв, а хто, де, як...то вже і незвесно... Положим, можна б знайти, када б...

Дід зам’явся, погладив бороду і глянув на панка.

- Так в чом же дєло? - підбадьоруючи й з надією скрикнув панок.

- Так бачите... дєло в тім,- дід знов зам’явся, почухався в бороді, потім, мов наважившись, рішуче одняв руку від бороди і сказав: - знаєте, я вам так скажу: у всякого челаєка можна всього дізнатися, аби знати, як під’їхати до його... Буває такий, що нічим ти його не візьмеш, ні грозьбою, ні прозьбою,- як до стіни всьо рамно. А розсердь тільки, так усе тобі й викладе, як по-писаному... Да... А другой... буває, хвастаться любить... Готов себе самого з грязюкою змішати, аби тільки хваснуть... О... І з таким добре діло мати... А которий водочку любить... У всякого своя натура... З чоловіком треба вміти поводиться... А ще як єсть пособниця-водочка... о, тоді бери його прямо руками... От, примером, і тут... Будь так, значить, за що поставить хлопцям нашим раз-другой водочки, так можна б і миндаль знайти.

- Нєт, в самом дєлє? - радісно спитав панок.- Можно?

- А чого ж?.. Я ж говорю, вона десь єсть, тільки вот...- Він зупинився й пильно став дивитись, як панок хутко поліз у кишеню і, вийнявши гаманець, почав там щось шукати. Потім, наче те його мало торкається, заговорив далі знов про те, як йому жаль стало за «господіна», як досадно зробилось, коли покражі не знайшли, як він постановив собі неодмінно знайти винуватого. Коли, нарешті, «господін» знайшов золоті п’ять рублів і з ввічливою усмішкою подав їх дідові, він спокійно, не хапаючися взяв їх і знов говорив собі далі. Умовившись про все й твердо пообіцявши неодмінно знайти пропажу, Юхим ще раз уклонився панам і став уже виходити, коли раптом офіцер зупинив його й сказав йому почекати його на ґанку для особистої розмови. Дід мовчки вклонився і вийшов. Чекать довелось йому не довго. Зараз же за ним вийшов і офіцер.

- Вот что, Юхим,- заговорив він зараз же з нотками ніяковости в голосі.- Я хотєл тєбя спросіть е... что ето за дівчина у нас на кухнє, что за кухарку... как єйо?..

- Килина?

- Да-да, Килина... что она... е... как нащот там... е... ну, с хлопцами как она там?.. Гуляєт?.. а?..

- Хто його зна...- нахилив голову Юхим.- Не скажу вам про це нічого... Знаєте, моє діло стариківське, а то собі молодь... Кажись, чесна дівчина, а проте...

- Ну, а так... е... ходіт к ней ктонібудь?..

- Господь її зна...- здвигнув плечима Юхим,- може й ходить, може й ні... А видно, спонравилась пану?

- Да! - скрикнув офіцер.- Дєвочка... первий сорт... Я много би дал, чтоби какнібудь... Нєльзя-лі там, Юхим, какнібудь... так... (він ніяково й підлабузнювато захіхікав) ... немножко, значит, ко мнє єйо? А?.. Я би тєбє уж на цєлоє вєдро дал би... А, Юхим? Постараєшся?

- Х-м... хто його зна...- неохоче промовив дід.- Знаєте, це діло такє, що якось з ним і підступатися не той... неловко... Та й не звесно, чи піде ще вона... Дівка строга...

- Ну, пустякі!.. Хе!.. Ти там какнібудь... так знаєш... Е!.. Такой, как ти не сумєєт?.. Хе-хе! Скажі єй, что нічего нє пожалєю, с собой возьму... Понімаєш? А вот і задаточек тєбє...- і офіцер, вийнявши гаманця, почав колупатись у ньому. Юхим живо подивився, але зараз же й одвернувся.

- Вот... нє знаю сколько, но всьо равно...- протягуючи гроші, сказав Олександер.- Вийдєт дєло, єщо столько же... Тут, кажется, рублей пять...

Юхим ще раз глянув на гроші і знов одвернувся. Потім раптом протягнув руку і, беручи гроші, промовив:

- Тільки ось що, паничу: не піде - вина не моя... Добре?..

- Ну, конєчно, конєчно!..- згодився той.- Я й не буду вініть тєбя... Что ж... Я только тєбя прошу, чтоби ти єй сказал,- вот і всьо... Ну, конєчно, і с своєй сторони посовєтовал... Вєдь, всьо равно єй одна дорога... Так уж лучше пусть хоть город увідіт... Скажі єй, что устрою єйо, как бариню, будєт сєбє жіть, ні о чом нє думая... Чего ж єй єшо?..

Дід усміхнувся.

- Жить? - хитнув він головою.- Яке вже там життя? Знаю я вже... Правда, спершу то й живе, а там? Ех! А Килина шукає не того... Дівка волі шукає... щоб справді жити...

- А развє я єйо на вєкі бєру к сєбє? - засміявся панич.- Будєт імєть волі, сколько угодно...

- Ні! - зідхнув Юхим,- не тої волі.

- Е, єрунда! - перепинив його офіцер.- Ти єй просто скажі всьо подробно, вот і всьо - і нікакой там волі нє нужно... Скажітє, нєжності какіє... Ха-ха-ха!..

- Добре! - хитнув головою Юхим і хотів іти, але офіцер спинив його:

- Так ти