Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Заздрив майни; всім моїм однокласникам, що, обігнавши мене, чогось досягли, мали що розповісти за оцим святковим столом, задоволені своїми професіями. Той пілот, той директор радгоспу, той робітник-винахід-ник, золоті руки, файнмайстер, та артистка, та кандидат фізико-математичних наук, той очолює конструкторське бюро, той геолог, а той офіцер-прикордонник. Навіть мама Люся задоволена своєю роботою й не проміняє її на іншу,— один я сидів серед них білою вороною, життєвим невдахою, який не зумів нічого добитися, змарнував, розтринькав, пустив за вітром оці двадцять п’ять років. Образа наростала в мені, злість і образа. Відчував себе несправедливо покривдженим, ошуканим долею, обділеним і відтертим за лаштунки життя, бо хто, хто вони всі були проти мене двадцять п’ять років тому?

їрка Будницька? Кандидат фізико-математичних наук, викладач і доцент, якій я допомагав. Чуєте, я!.. Допома-

Ш

гав писати контрольні з літератури, бо вона Тетяпу Ла-ріну не могла відрізнити од Аини Кареніної.

Кость Закопенко, який мав постійні трійки з креслення і був абсолютним нулем у математиці, нулем із мінусовим знаком, хоч і вмудрився на випускному екзамені одержати четвірку (та все ж не п’ять, як у мене!). А тепер, бач, начальник конструкторського бюро на провідному заводі!

Уявляю, який з нього начальник! Нуль абсолютний, місце порожнє, та ще й до того ж — підлабузник. Бо як отакому втриматись на керівній посаді?!

Лялька Стадницька, в якої, окрім гарненької мордочки, не було за душею нічого? Яка колись "диктант" написала через "е": "дектант", а ікси завжди плутала з ігреками; яка шкільну всю науку освоювала не так головою, як ногами: видригувала ними в гуртку художньої самодіяльності, а вчителі перетягали її за вуха з класу в клас, як оту ріпу, не столову навіть, а кормову,— Лялька, полюбуйтесь на неї, відома артистка, кінозірка, що купається в славі! Та чого б ти варта була зі своєю дешевенькою славою, коли б у свій час я пе полишив малювання, де б ви всі були, якби я продовжував писати картини?!

Я перебирав їх по черзі, і ніхто... чуєте, ніхто колись не міг зрівнятись зі мною!

Що ж сталось? Що перевернулося в світі: їм усім отак повезло, а я опинився на задвірках?

Чим довше продовжувався вечір, тим більше пекло мені всередині. Чим веселіше було довкола, тим незатишніше, похмуріше ставало на душі. Здавалося, вони й зібралися для того, щоб похизуватись передо мною, насміятися з мене. А мама Люся з її добротою овечою стала мені просто ненависна. Ну, хто тебе просить вилазити з оцими дурними розпитуваннями? Хто? Поглянь краще на себе! Завідувачка сонливого дитсадка, самовдоволена квочка, яка аж світиться щастям од того, що висиділа найбільше курчат. Небагато ж треба для твого пташиного щастя!

Настрій мій був остаточно зіпсований, я все частіше прикладався до чарки. Волів краще напитись, аніж слухати оці теревені. Врешті навіть сусідка моя помітила, що зі мною щось коїться.

— Що з тобою?

— Що зі мною?.. Ах, що зі мною! А що вам, власне, до мене? Звертайте свою ласкаву увагу он на тих пестунчиків долі! А зі мною нічого. Зі мною абсолютно нічого!

— Ти п’яний! — сказала тоді Лялька.— Тобі більше не можна нити.

Ага, я для вас уже п’яний! Я вже, пробачте, не влаштовую розмальовану вашу величність! Що ж, пробачайте нас, сірих, ми інакше не можемо! По Євронах не їздили, бонтонів не набирались. З кінозірками не спали.

— Ти — хам! — не в жарт образилась Лялька. В неї аж сльози навернулись на очі.— Я не розумію, що тебе казить.

Ах, не розумієте! Де вже вам нас зрозуміти!..

Вона здвигнула плечем, одвернулась. Викреслила мене, як то кажуть, із своєї свідомості.

Ну й чорт з тобою! Мені з цією артисточкою дітей не хрестити.

Потягнувсь до Василя Задорожного: він єдиний не викликав у мене зараз відрази.

— Вип’ємо, друже, за наше світле минуле!

— Мона,— сказав Задорожний, щось дожовуючи. І спитав діловито: — Коньяку чи горілки?

— Лий, що міцніше!

— Тоді коньяку.

І я таки напився. Я таки здорово впився. Удвох з Василем. Скориставпшся з того, що Лялька пішла танцювати, пересів до Задорожного і глушив чарку за чаркою. Проголошував якісь дурнуваті тости, наливав собі й Василеві по вінця.

— Мона,— відповідав незворушно Василь, коли я,— в котрий уже раз! — пропонував йому випити.

Як розходились — не пам’ятаю. Пригадую тільки маму Люсю: вона щось докірливо мені вичитувала. "А йди ти!" — відмахнувсь я од неї. А може, й не я, може, то Василь одмахнувся за мене, бо я одразу ж опинився в його машині — чорній "Волзі" з однозначними — знай наших! — номерами. Були то, здається, суцільні п’ятірки: Василь хоч тут брав реванш за двійки й трійки, що колись так рясно родили на його дереві пізнання.

— Ти не боїшся міліції? — Я хоч і був п’яний в дим, у дрезину, в дошку, в сучок, а голова ще трохи варила.

— А що?

— Ти ж п’яний, як зюзя! Ану ж, зупинять!

— Мнясо всі їдять! — відповів Василь переконано.

Та відповідь мене розсмішила до сліз. "Мнясо всі їдять!" Всі! Й артисти їдять, і конструктори, й директори, і доценти! Що вони без Василевого "мняса"! Думка ця потішила мене, вона здалась мені вершиною мудрості, основою всіх основ. Всі їдять "мнясо", і квит!

Я в ту мить прямо-таки полюбив Василя. Пройнявся до нього ніжністю, як до найріднішого брата. Прощаючись, обіймав його й цілував:

— Так усі їдять мнясо?

— Всі!

— І на цьому тримається світ?.. Га, Василю?

— А на чому ж іншому! Тільки на цьому!

Він, посигналивши, зник, розчинився в темряві разом із своєю чорною "Волгою", а я, п’яно хитаючись і без кінця промовляючи: "Всі їдять мнясо!" — почвалав до хати.

Не роздягаючись, упав на канапу й одразу ж заснув.

ф # $

1 не було в моєму житті ще такого жахливого ранку, як отой, коли я прокинувся друтодні. Не кажу вже про те, що все в мені було перепалене: алкоголь спустошив мене до дна, вичавив, викрутив, кинув як не потрібну нікому ганчірку. Але все то ще можна було якось витримати: чого не буває в житті! Пере стогнати, перемучитись, перележати, похмелитися в крайньому разі чи вдатись до ліків, одпитись розсолом або квасом. Переболіти кілька днів і забути, адже я не був алкоголіком і якщо й випивав, то тільки на свята, та й то знав міру. Сто грамів, ну, двісті од сили і — зась! І більше, пробачайте, не можу! Успадкував цю щасливу натуру од тата, який спиртного в рот не брав і досі не знає, де в нього серце.

Тож коли б тільки сп’яніння, коли б лише похмілля, найлютішо, найтяжче,— все це можна було якось пережити. Не міг дати ради іншому: злим, невтішним думкам, відчаю чорному — охопив мене з учорашнього вечора, наповнив по вінця таким гірким димом, що я не бачив жодного просвітку в своєму майбутньому. Я — кінчена людина, мені вже нічого сподіватись од життя, недарма ж усі мої однокашники вчора відвертались од мене.

Ба ні, не всі! Знайшов-таки з одним спільну мову. З отим жуйним апаратом, із стравоходом отим, у якого єдина звивина в мозкові прорубана сокирою м’ясника. Як ми вчора обіймалися зворушливо! Як цілувались! Як він поляскав мене по плечу на прощання:

— Ти той... Заходь, коли нада!

"Коли нада — заходь!" Слава богу, знайшов покровителя!

Що ж: по Хомі — свитка, по Савці — кожух. Куди вже нам із своєю мармизою невмиваною до інтелектуалів! До тієї ж Ляльки чи Сороки Валерія. Його величності робітничого класу, раціоналізатора й винахідника. ІЦо він пак винайшов? Дірку од бублика? Свисток до чайника? Щось, мабуть, вкрай необхідне для людства, коли Люська вищала од захвату!

Або Наружний! Повітряний візник, фірман, балагула! Несеться — наче всі зірки в кишені! "Льотчик високо летает, много денег заробляєт, мамо, я за льотчика піду!.."

— А ти заздриш, старий!

Голос пролунав так несподівано, що я аж здригнувся. І лише тоді зрозумів, що голос народився в мені. І вже мені не належав. Як я його не гнав із свідомості, як не заперечував, що було б кому заздрити, він єхидно повторював:

— Ти заздриш, старий!

І я вже не міг його спекатись.

І спогад про вчорашній вечір, похмурий, пекучий, образливий, підступав невпинно до мене. Не давав і хвилини спокою. І терзав, і мучив невпинно, безжально.

Як вони зверхньо поглядали на мене! Знали, хто я і що я, Люська обов’язково про все розплескала, а я, дурень набитий, ще когось корчив із себе: аякже, весь

у закордонному! Ну й дурень, ну ж і йолоп! Я стогнав, корчився, пригадуючи себе на вечорі, і як Люська, вочевидь пожалівши мене, не дала мені слова. І як я напився. І що казав отій розмальованій самиці, отій кінозірці. І як вона зневажливо здвигнула плечем і одвернулася від мене.

Всі одвернулись, усі!

Бо я таки невдаха в житті.

А кому вони, невдахи, потрібні?

І нащо тоді й жити? Навіщо коптити, нудити світом, чіплятися за жалюгідне своє існуваннячко?

А був же, а був... Подавав, як то кажуть, надії. Не помітили, не допомогли, не підтримали. Кожен — тільки про себе, про свою нікчемну персону, щоб шеврон на рукав чи на лацкан значок... Ну й біс із вами всіма! Ну й чорт з вами! Живіть, метушіться, пніться ще вище — мені все це зараз байдуже. Байдуже, байдуже, байдуже, все остогидло на світі!

— Я піду з життя! — вирвалось у мене.

Вирвалось настільки несподівано, що я так і завмер. Відчув, що це не просто слова, пустопорожнє нахваляння, яке можна сказати й одразу ж забути: щось перевернулося в мені, пронизало всього, я аж звівся, дослухаючись стерпло до сказаних слів, які важко повисли наді мною.

— Піду з життя...— промовив я вдруге, мов читаючи вголос кимось написане. Кимось строгим і дуже вимогливим: якщо вже прочитав, то так і зроби!

— Чуєте: я піду з життя! — сказав з раптовою злістю.

Схопився, став ходить но кімнаті. І чим довше ходив,

тим твердішими ставали мої кроки.

Похмілля — як не було! Голова стала ясною й холодною.

* * *

І знову годинник. Цей проклятий годинник!

Давно його викинув би, розтоптав би, розчавив, умісив би стрілки в багно, якби зміг обійтись без нього.

Ну, що він весь час про себе пагадує? Боїться, що прогавлю останню хвилину? Поспішає мене пережити, щоб потім вицокувати на іншій руці? Так не вийде ж но-тво-єму: я розтопчу тебе раніше, аніж покінчу з собою! Наперед відчуваю ту насолоду, з якою наступлю каблуком. Як він зойкне від болю, як затріщать його металеві нутрощі, як, конвульсійно здригнувшись, замре,— хто сказав, що ми не владні над часом? Мій час належить лише мені, я його полонив, ув’язнив до металевого футлярчика і знищу його, коли захочу.

Одчиняю шухляду: нів на одинадцяту.

Отож-то така тиша довкола! Діти давно лягли спати (повечеряли самі, їм це не вперше), дружина, як завжди, водитиме свого бичка до півночі.