Містечкові історії - Дімаров Анатолій
Незбагненна жіноча логіка: сама ж скільки разів казала мені, що ми — не пара, що в мене з дружиною не буде життя, що це наша трагічна помилка, наш хрест, якого ми повинні позбутись, як тільки статтуть па ноги онуки, і водночас смертельно ображена тим, що в моєї дружини є коханець і я аніскільки її не ревную.
— Як ти можеш? Як можеш?..— щоразу питає мама, задихаючись од справедливого гніву.
Я лише знизую плечима. А що накажете робити? Викликати його на дуель? І чим битись: канцелярськими лінійками чи мітлами? А може, взяти ножа й обох зарізати? Як у добропорядних, минулого століття романах. Тільки дякую, я не збираюсь решту життя провести за гратами.
Тоді мама перейнялась новою ідеєю:
— Ти теж повинен завести коханку. Ти молодий,— мамі я завжди молодий,— красивий, за тобою будь-яка побіжить!
Мама не договорює всього до кінця, але я її розумію й без цього: в мамі волає до помсти вражена гордість. Хтось посмів знехтувать її сином, проміняти на когось іншого, так ми ж їй покажемо!
— Жодної коханки я не збираюсь заводити,— відповів я тоді мамі (це, здається, був єдиний випадок, коли я її не послухався).— Я об’ївся цим зіллям на все життя!
— Але як ти можеш стрічатися з ним?! — стогне вражено мама.
Можу. Стрічаюсь. На вулиці, коли вони йдуть обіруч, і навіть у мене дома. (Хоч дім, власне, не мій, після смерті тещі з обопільної згоди сестер і брата дім переписаний на дружину). Коли вона його запрошує в гості. Вони вирішили побратись, як тільки ми оформимо розлучення. Дружина про це сказала мені відверто. Тепер вони поберуться ще швидше: не встигне на моїй могилі й земля захолонути, як невтішна вдова потягне його до загсу. Для такої поквапливості є серйозна причина: він молодший од неї на сім років.
Про це я довідався зовсім випадково, і це мене найбільше з ним примирило: знав, що все більше й більше загрожуватиме дружині з кожним роком їхнього шлюбного життя. Можна їй не позаздрити!
Ми з ним вітаємось, як добрі знайомі, розмовляємо навіть, коли зустрічаємось удвох. Він охоче розповідає про себе: отакий собі довірливий молоденький бичок, приречений на заклання. Щиро вірить у те, ніби дружина моя — свята, великомучениця, а я її мука й важкий хрест. (Уявляю, іцо вона наговорила про мене!). Але великодушно прощає мені, бо не може сердитись на мене, її щоденного ката: його аж розпирає любов до всього людства, він закоханий до останнього нігтя на своїй нозі сорок шостого розміру. Дружина поруч із ним здається зовсім ляльковою, отакою собі юною дівчинкою,— чи не тому вона його й вибрала.
Коли він заходить до нашої хати, одразу ж стає тісно.
— Ви пограйте в шахи,— пропонує ласкаво дружина: в його присутності її хоч до рани тули, вона прощає мені все те зло, яке я їй заподіяв, прощає, звісно, так, щоб він те обов’язково помітив. І він молитовно дивиться на неї.— Або включіть телевізор. А я тим часом щось приготую на стіл.
Ми слухняно сідаємо за шахи, і він ще жодного разу не виграв, бо й серцем, і всіма своїми думками — там, на кухні, де порається блакитнооке його божество. "Невже ти ще з нею ні разу не спав?" — запитую я його подумки і сам собі ж відповідаю, що таки, мабуть, не спав. Напевне ж, не спав, бо це не входить в плани моєї дружини. Він твердо, мабуть, переконаний, що моя дружина іде й досі зберегла свій дівочий віночок.
Повертається з кухні дружина: в святковій сукенці, але і в фартушку. "Ага, ми й сьогодні поспішаємо 0а поба-ченпя!" Сукенка в талію й закорочена, хоч тепер уже носять довші: в дружини ще й непогані ноги і їй неохота прикривать те, що самою природою призначене для чоловічих поглядів. Губи ще не в помаді, але брови підведені і вії пофарбовані, у вухах золоті сережки з бір103010 й крихітними діамантиками. Сережки стародавні, їх носила ще моя прабабка, і мама, дотримуючись сімейної традиції, подарувала їх моїй дружині, коли ми заручились. Тепер за тим дуже жалкує: мама все ж надіється, що я, розлучившись, одружуся вдруге і сережки зникнуть з нашої сім’ї назавжди.
А мені їх ніскільки не жаль, особливо зараз, коли я стою на порозі життя й смерті. Як ніколи спокійний і мудрий: отакий собі домашній Діогеп, далекий оД всього земного й суєтного,— сьорбаю суп і насолоджуюсь смаком свіжої страви.
Що там на друге? Биточки з гарніром? Поласуємо досхочу.
Поглядаю на дружину, яка думками десь уже там, поруч із коханцем, і сам у себе запитую: "Цікаво, до котрої вона сьогодні з ним гулятиме? До першої, як зав*Диі чи ще більше затримається?" Уявляю, як вона, повернувшись, обов’язково піде до вапни, під душ (теплий душ— здоровий сон) і наткнеться па мене, вгке мертвого.
Що ж, хай це буде моя остання помста за все те зло, яке вона мені заподіяла!
* * *
От і скінчився мій останній обід.
Діти одразу з-за столу біжать на вулицю, я подякувавши чемно, йду до себе в кімнату.
"Мій дім — моя фортеця",— так приблизно говорять в Англії. Фортеця моя вже давно завойована, лишилась єдина кімната — невелика цитадель, яку ворог обложив з усіх боків. Сурмлять труби, шикується військо, видобуваються стріли й мечі, а в глибоких підкопах, біля бочок з порохом, тліють гноти. Але штурму, я вже знаю, ие буде: рівно опівночі над останньою незахопленою твердинею заполощуться білі прапори і ворог безборонно ступить в розчинену навстіж браму. Він не зустріне жодної живої душі, зате йому дістануться багаті трофеї: пролежана мною канапа, стіл, повен начиння, два стільці, стінка, вщерть набита книжками, шафа з одягом, що буде йому не по плечу, взуття, яке не налізе й на пальці, недома-льована картина, про неї я вже розповідав, і незакінче-ний телевізор.
Телевізор стоїть у кутку, біля входу, ліворуч — величезна бандура під картатим килимком, кольорове чудо, поєднане з магнітофоном і програвачем, стоїть, як постійне нагадування, німий докір хазяїнові, який його виносив, вимріяв, породив, але так і не довів до пуття. А щоб не муляв око (викидати все ж було жаль, ворушилась думка: а може, щось додасть сили й снаги його доробити), щоб не нагадував, я зрештою купив килимок та й накрив його. Вийшла гарна підставка для в’єтнамської вази, подарованої мені батьками на сорокаріччя: по чорному лакові стилізовані сценки сільського життя.
Знаю: мама журитиметься за вазою, терзатиме думка, що хтось, а не син чи онуки, тішитиметься нею,— маю ще досить часу, щоб узяти й однести. Мама неодмінно поставить її в кімнаті, де я жив,— своєрідному домашньому музеї, де зібрано всі мої речі, починаючи од перших цяцьок. Тож знайшлося б місце й для вази. Але як я поясню цей вчинок? "Заберіть, мамо, назад, бо я надумався покінчити з собою?" Тож краще хай лишається на місці.
Обережно, боячись упустити, знімаю вазу, несу до столу. Схований у шухляду годинник шалено вицокує. "Встигну. Встигну,— кажу йому.— Не підганяй, ради бога!" Ставлю вазу на стіл, відношу туди й килимок.
"Ну, здрастуй, старий! Ти вже не гнівайся на мене, що я тебе так занехаяв. Плати?.. Ага, плати!.. Вони, знаєш, давно лежать у столі, та поки діставав, якось охолов до тебе, а тут ще дружина купила чорно-білий. Стоїть у сусідній кімнаті, йому далеко, звісно, до тебе, але все те, повір, убило в мені охоту... Так що пробач".
Телевізор дивиться на мене величезним оком, якому так і не судилося засвітитись кольоровими вогнями, матова поверхня його перейнята сумом, він мовби передчуває своє недалеке майбутнє, коли байдужі руки чиїсь розберуть його на деталі, але я вже нічого не можу вдіяти.
Я вічний невдаха, якому ніколи не таланило в житті, хоч природа не обділила мене талантом і розумом. Кажу це без зайвої скромності, бо навіть учитель іноземної мови, з яким я вів постійну війну, не бажаючи зубрити оті прокляті артиклі, навіть він мусив не раз визнати, що я маю неабияку голову, тільки, на жаль, голова ця дісталась ледащу. Я міг прослухати весь урок і слово в слово повторити його, але коли мені було нудно (іноземна ж мова належала до найнудніших предметів, тут в основному треба брати зубрінням, волячим терпінням, якого в мене годі питати)... коли ота мова приїдалась, жодна сила в світі не могла мене змусити засісти за неї. Твердо переконаний, що терпеливість, посидючість випадає на долю людей з посередніми здібностями. Особливо ж ці риси притаманні жіночій половині роду людського, недарма ж на неї припадає найбільший відсоток п’ятірок і найменший — справжніх талантів. Круглий відмінник — це здебільше людина, якій всі дисципліни байдужі, в якої не було, немає й не буде справжнього захоплення,— просто-напросто чавунна сідпиця, яка й допомагає перемелювати граніт науки, аж скрегіт іде! Немає картини похмурішої, аніж отакий "круглий", який багатолітньою каторжною працею вибивається нарешті в люди, стає хоч малійьким, але начальником, хоч мізерним, але кандидатом яких завгодно наук. На все життя в нього лишається подив, що нарешті доповз, доп’яв, досягнув, він готовий щохвилинно шанобливо вітатися з собою і з величезною підозрою ставиться до кожного, кому щось легко дається. Пам’ятаю викладача, якому кожен з нас мусив перездавати його предмет по чотири, а то й навіть по п’ять разів. Як ти не відповідав — все одно двійка. Двійка і першого, й другого, й третього разу: він пе міг повірити, що студент усе знає, бо сам, сердега, складав кожен предмет по п’ять-шість разів. Так чого ж це інші мусять бути розумнішими од нього? В його маленьких щілинках-очах, що неохоче пропускали світло, завжди жевріла недовіра й підозра. Що його ж обдурюють. Що з ним лукавлять. Що його хтось хоче відтерти, обігнати в житті. Який у нього був нюх на щонайменший талант! І з якою насолодою він ставив двійки. Не писав — вимальовував. Не помагали ні прохання, ні сльози. Повертаючи залікову книжку, казав: "Ідіть і раніш, ніж за місяць, не приходьте до мене!" Не вірив, що за тиждень чи два можна щось вивчити.
Мені ж усе дуже легко давалось: мав блискучу ца-м’ять і майже нічого вдома не вчив. Уже в п’ять років прекрасно писав і читав і в молодших класах не мав чо-го робити. В —старших захопився математикою й фізикою, був навіть учасником обласної олімпіади, одержав диплом, учителі віщували мені велике майбутнє, я сам був переконаний у цьому і подав документи до університету, на фізмат, але меле підтяла іноземна: одержав трійку і не набрав потрібної кількості балів.
