Містечкові історії - Дімаров Анатолій
Не з їхнього парку. Водій, молодий і веселий, побачивши їхні машини, розуміюче свиснув:
— За міліцією скучили?
— Он він скучив! — показав па інваліда Андрій,— Причепився, як кліщ!..— І, боячись, що водій ось-ось натисне па газ, попросив: — Слухай, братухо, гукни дядю Стьопу, а то ми тут і подубіємо!
— Єсть погукати! — козирнув той з машини.— Мовляв, чекають і люблять...— Жартівник, туди його за ногу! "Як би ти жартував на моєму місці?" — подумав похмуро Андрій.
Сів у машину і вже не вилазив до приїзду орудівця.
Орудівець, старший сержант, теж попався залізобетонний: на фундамент пустити — тисячу років стоятиме. Ні впросити, пі вмолити. Забрав права — і не підступися до нього. Будуть тепер полоскати з иизу до верху на всіх літучках і зборах. Ех, гниття наше собаче!..
Єдина втіха: забрав нрава і в інваліда. Отак тобі, старий дуршо, й треба! Попоходиш в ДАІ — онукам закажеш. Ремонту йому захотілось. За чужий, бач, рахунок!
Ну, люди!..
Пригнав машину в парк, поставив на місце. Його не дуже й розпитували, як та що: діло звичне, щодня дві-три машини, така вже робота — паняй та паняй, в усі дірки проскакуй, а машина ж по гумова, машина залізна, тільки встигай — ремонтуй та рихтуй. Тож не дугке й допитувались, тільки сказали написати пояснення. Писав — потів, хоч не любив брехати, мимохіть виходило так, що він ні в чому й не винен, а винен отой інвалід, якому мало було дороги, обов’язково треба було врізатись у "Волгу"! Закінчив, оддав черговому механікові, спитав, коли відремонтують машину.
— Загорай! — відповів йому механік.— Куди тебе випускати без прав? Попрацюєш поки що в майстерні. Поки директор з’їздить в ДАІ. Виручати вас, космонавтів.
І хоч Андрій і не сподівався на іншу відповідь, йому стало ще досадніше. Вийшов із парку, наткнувся на знайомих таксистів, які після зміни не поспішали додому, і на їхнє багатозначне: "То як?" — сказав, що приєднується.
— А валюта?
Андрій дістав гамана, показав дві десятки. Чесна компанія вирішила, що валюти досить, і взяла Андрія "водити козу".
"Козу водили" до другої ночі. Виясняли, хто кого поважає,— усе не могли розстатися. Спершу засіли в чайній, потім — у залізничному ресторані, що закривавсь найпізніше. Андрій добряче нализався, не пам’ятає, як і додому добрався,— проспав до обіду. А прокинувся: голова тріщить, в роті мов сто свиней ночувало і жінка од злості шипить.
З жінкою, Любою, або Любашею, як її любив називати Андрій, майже й не сварився ніколи: жили душа в душу, па заздрість усім сусідам жили; але те, що він нриплуга-нивсь далеко за північ, та ще й п’яний, як зюзя, могло й святу вивести з себе. Тож Андрій спершу тільки слухав розгнівані репліки дружини та все примовляв:
— Ну, годі... Ну, ладно... Полаяла, й досить...
Та Любаша сьогодні розійшлася не в жарт, Люба все не могла простити Андрієві безсонної ночі, коли хтозна-що й передумала: що й розбився, й бандити напали, що — найстрашніше! — заночував десь у іншої. Вимучена отими думками страхітливими, вона встигла й поховати його, й походити вдовою, й розлучитись,— Люба вже не могла себе стримати й виливала на похилену чоловікову голову все, що про нього думала й не думала.
— Я машину розбив! — не витримав Андрій: гірко, марудно, повіситись хочеться, а тут ще вона! — Тобі це попятно чи ні?!
— Ще б не розбити! Залив свої більма горілкою, і море йому но коліна! Як ти й не вбився на ній!..
— Я після того напився! — закричав уже Андрій.— Після того, як розбив!
— Аякже; з такої радості та не напитись!.. А що жінка не спала всіО ніч, хтозна-іцо й передумала, так на те тобі наплювати!
І вже — сльози, вже — плач, вже — "не підходь до мене, бо я тебе й бачить не хочу!" Та гори воно синім полум’ям, пропади воно пропадом!.. Хряснув дверима щосили ("По дурній своїй голові!"—гукнула Любаша вслід), вискочив, як ошпарений, із хати. І на кладовище — до матері.
"Коли б ви знали, мамо, як мені зараз гірко!"
І, може, вперше відтоді, як поховав рідну матір,— пронизливе відчуття сирітства. Пекучого жалю за мамою...
До сліз. До болю. До стогону.
Йшов — майже біг. Як колись, у дитинстві, коли ніс скаргу матері.
Умпротворопий, повернувся додому. Все вгамувалось, осіло, світ уже по здавався таким осоружним. Наче діткнувся до мудрої вічності, де немає ні злоби, ні тривог, де все здається таким дрібним, таким несуттєвим, що не варто ним і перейматися всерйоз. Ну, розбив машину, то й що? Одремонтують, полагодять — за тиждень і забудеться. Сто карбованців? Та що ті сто карбованців? Було б лише здоров’я, заробимо і пральну машину купимо, якби тільки того й горя, що пральна машина. Иу, посварився з дружиною — чого в сім’ї не буває! Інші гризуться щодня, до ножів діло доходить, та й то якось живуть... В інших жінки — не доведи й помилуй, а з його Любою хце можна жити — не тужити. Спалахне, чорті-що наговорить, та одразу й одійде... А воно й справді, якщо подумати: цілу ніч десь тинявся, п’яний прийшов — та
інша й на поріг не пустила б! Хряснула б дверима в морду, як Сашка, його напарника, хряснула: ніс набік і синяк иа всю вивіску. А його ж Люба й роздягла, й спати вклала, і кухоль з квасом поставила, щоб уночі, як прокинеться, було чим вогонь у душі залити... А що потім сварила, так за діло, бо заробив...
Зайшов до хати, а на столі вже дві тарілки стоять, і хліб накраяний, і виделки, й дві ложки одна до одної туляться, й дві гранчасті скляночки, і пляшечка магазинної, пшеничної, чистої, сьогодні ж, певно, й купленої. І Люба
як ласочка: усміхається, мов між ними нічого й не було.
— Де ти так довго ходив?
— У матері був.— Вдячно глянув на дружину: не знати, що й зробив би для неї за ось такі хвилини!
— Сідай, будемо їсти.
— А діти?
— Побігли до школи. Там до них артисти приїхали... Іди мий руки, а то борщ прохолоне...
Поки він мив руки, вона й оселедець дістала, на шматочки порізаний, цибулькою й олією заправлений, і насипала дві миски борщу. Борщ святковий, з курятиною: не пожаліла молоденького півника, він навіть подумав, заради якої оказії, хотів навіть спитати, але дружина його випередила:
— То, може, й наллєш? Пом’янемо маму...
Йому стало жарко: сьогодні ж два роки... Рівно два роки, як мати померла... Як він забув? На кладовищі навіть не згадав, а мати ж так дивилась па нього!..
Все так і гойднулося в ньому, згадка про матір болісно стисла серце...
В нього була найкраща в світі мати, і йшов йому одинадцятий рік.
(Перший, невиразний, наче з прадавнього сну, спогад: ще не було ні неба, ні сонця, ні землі, ні води, ще світ каламутився в первозданному хаосі, а вже була мати. Щосекунди, щомиті відчував її пезахищеням тілом своїм, жадібно тягнувся до неї).
Тож у нього була найкраща в світі мати, і йшов йому одинадцятий рік.
А ще раніше, коли він був зовсім-зовсім маленький, під час відступу німців їхній куток вигорів дотла. Пам’ятав вогонь, море вогню і себе на якихоеь дахах: щосили кричить, бо йому дуже страшно, а мати то вирина з того вогню, виносячи якусь одежину чергову, то знову пірна у вогонь, і він ще дужче кричить, бо мати не звертав на нього уваги.
Потім була ніч. Посеред згарища, проти голого неба. І він на печі. В печі горить день і ніч, перед сном мати набехкуе туди повно дров, ще й заслінкою закривав, не боячись учадіти, вони вмощуються на гарячому черені, вкриваючись усіма лахами, які вдалося врятувати, а небо низько нависає над ними. Воно то світить крижаними зірками, то чорніє хмарами, і завжди в ньому щось гуде, тоскно й моторошно, але йому так добре поруч із матір’ю, так затишно, що він не боїться нічого.
Вони жили на печі, мабуть, із тиждень, якщо не більше, бо мати не хотіла пі до кого проситись, він досі пам’ятає, як їй докоряла якась жінка, що застудить дитину, мати ж відповідала, іцо по застудить, не бійтесь... Шили на печі, поки мати викопала сяку-таку землянку, а помагав їй вусатий дядько у військовому, бо мати сама, хто зна, чи й вдовбала б мерзлу землю: дядька він теж пам’ятає невиразно, тільки його теплі долоні, коли він брав його на руки, та суворе материне: "Ну, йдіть!" — щоразу після вечері, біля печі, посеред згарища.
(У нього й досі на вустах гіркувато-солоний присмак од попелу, що потрапляв йому в миску з їжею, особливо коли було вітряно,— попіл лежав усюди, він здіймався хмарою, часом затуляючи й сонце, і сніг був не білий, а сірий, а весною довкола дзюркотіли сірі струмки).
В землянці вони прожили років зо три, в тісній і завжди темній землянці (вікна не було, бо не дістали скла), але й тоді мати продовжувала вперто топити піч і готувати в ній їжу, і на все життя лишилось Андрієві в пам’яті: посеред двору стоїть гола ніч із високим димарем, із димаря клубками виривається дим, йому здається, що піч от-от зрушить з місця та й помчить, як потяг, і тоді він поспіхом забирався на черінь, щоб не відстати. Мати не втомлювалась білити її, піч була як намальована, незважаючи на сніги та дощі.
Потім, коли з війни повернувся тато і землянка враз стала тісною, вони вирішили збудувати хату. Тато хотів почати з того, щоб розвалити піч, але мати не дала, в їхній сім’ї останнє слово завжди лишалось за матір’ю. "Ну, як знаєш,— сказав тоді тато.— Тобі, мабуть, видніше". І вони заходилися зводити хату довкола печі. Це й не хата, власне, була, а мазанка, бо на хату в них і сил не вистачало б: будувала в основному мати, а тато більше хапався за груди та кашляв, так страшно кашляв, що наляканому Андрійкові здавалось: от-от його виверне всього. "Проклята війна!" — хрипів, одкашлявшись, тато і ще довго по тому сидів, звісивши руки, і все просив матір: "Ти б, Маню, відпочила хоч трохи! Надірвеш
ся ж!" — "Не надірвусь! Я двожильна!" — відповідала завжди мати, й Андрійко з гордістю думав: мати в нього особлива, не така, як інші матері.
Хата вийшла не набагато од землянки просторіша: не
хата — халупа з єдиним віконцем (знову ж — брак скла), але це все ж була хата, і жити в ній було веселіше, аніж у землянці. Веселіше, тепліше й затишніше.
Майже половину єдиної кімнати займала піч, її треба було з дня у день годувати. Добре, що хоч ліс стояв поруч, мати впрягалася влітку в візок, а взимку — в санчата, і тато, на милиці коло матері вистрибуючи (йому вже після війни відрізали ногу), весь час просив: "Ти хоч накладай поменше!..
