Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Все в мені знову отерпло, огорнула якась млява збайдуягілість. Не мав сил поворухнутись, і лише думка про те, що вже дуже пізно і треба лягати, щоб не запізнитися завтра на роботу (мені на роботу? Мені?.. А кому ж!)... думка про це змусила мене звестись, щоб послати постіль. І лише зараз помітив, що досі тримаю петлю й черевики. Петлю байдуже кинув на стіл, а черевики — па підлогу.

Послався, роздягнувся, ліг і одразу яг провалився у сон, наче якась чорна долоня щосили затулила очі, чийсь голос вимогливо наказав спати...

Прокинувся од різкого болю в шиї. Забув покласти подушку — і результат. Довго розтирав шию, потім, поклавши подушку, ліг знову: ще було рано. За вікнами гусла

14 А. Дімаров, кн. II

ніч, у кімнаті, як у могилі, темінь і тиша. Не цокотить навіть годинник.

Котра ж година?

Простягнув руку до тумбочки й не знайшов на звичному місці годинника. Й лиш тепер пригадав, що я його роздушив.

"Ти — нікчема! — сказав сам собі.— Боягуз і нікчема! Здумав повіситись!.. Повісишся, як же!.."

Комедіант!

Коли б зміг — плюнув би сам собі в обличчя. Від огиди, зневаги до себе.

Так уже й не заснув. Як тільки трохи розвиднилось, звівся й став збиратись. Хоч на роботу було ще рано, але я не хотів зустрічатися з дружиною: раптом здалося, що вона все вже знає, недарма ж підходила вчора до дверей.

Не вмившись навіть (до ванної мене зараз жодна сила не затягла б!), одяг сорочку, штани, нахилився за черевиками. Черевиків не було, хоч я добре пам’ятаю, що кинув їх біля канапи.

Ввімкнув світло й одразу ж побачив петлю. Посеред столу, па відполірованій поверхні.

Підійшов до столу, довго дивився па її розцяцьковане тіло. Знову спливла думка, що я таки мушу повіситись. Мушу довести, що я не така вже й нікчемна істота,—■ хоча б сам собі. Хай не зараз, не сьогодні навіть, не завтра, хай через кілька днів, через тиждень, а таки мушу зробити задумане.

От тільки як побороти страх в оту останню хвилину?

Беру обережно петлю (не лежати ж їй на столі!), і руки самі, незалежно від моєї волі, накладають її через голову.

Наче краватку?

Краватку?

А що, як і справді носити її постійно на шиї? Носити, поки й звикну до неї. От уже й не знімати. Отак і йти на роботу. Замаскувати чимось... Ну, одягши тонкий літній светр із високим комірцем. Я ж його так часто ношу: ніхто не зверне уваги.

Поспіхом скинув сорочку, дістав светр, одяг. Підійшов до люстра: майже непомітно. Та ще коли зверху буде піджак...

Взяв валізу з інструментами, вийшов з кімнати. Не став навіть снідати: не міг би ковтати — хоч послабив петлю.

Йшов вулицею, ніс на вустах присмак ще вчора спожитої кави.

Цікаво, чи хто-небудь помітить, що в мене на шиї?

І чи скоро я звикну до незвичайної цієї краватки?

% $ ^

Той, хто про все це довідається, подумає — з’їхав з глузду. Це ж треба до такого додуматись! Мені й самому здавалось іноді, що я починаю потроху божеволіти, особливо в перші дні, коли петля щомиті нагадувала про себе, облягаючи шию. Я весь час боявся, що вона якимось чином затягнеться, задушить, вночі ж прокидався мокрий од поту: здавалось, хтось підкрадається, щоб ухопити за кінець і стягнути щосили па горлі. Мені було, мабуть, недалеко до гаміштої сорочки, що кілька отаких діб — і дружина із спокійною совістю могла викликати бригаду з психіатрички.

Ото було б їй свято!

Та, на щастя, людина має рятівну властивість — звикати до всього. А я ж таки людина. Гомо сапієнс — людина мисляча, а точніше — істота, яка мислить. Тож під кінець тижня я все частіше ловив себе на тому, що забував про петлю.

Мозок втомлювався реагувати щомиті па страхітливу краватку, тим більше, що й шин почала потроху звикати. Мені вже не терло, не муляло, не душило, я став звільнятись від майже щохвилинного позову запустити пальці під комір і ослабити петлю.

А тут ще Василь Задорожний. Прикотив у суботу з самого ранку, ввалився, не постукавши навіть:

— Я той... за тобою. Збирайся.

— Куди?

— Та до мене ж! — Ремигнув кілька разів (у нього й зараз було щось у роті), додав: — Жінка, той... Буде рада.

— Зачекай, чого це я маю їхати до тебе? І чому це принесе радість твоїй дружині? — "Яка мене ще й не бачила",— додав уже нодумки.

— Та у нас же дочка — іменинниця! — здивувався Ва силь моїй тупості.— Так що ти той...

Я спершу був розгнівався на отаку безцеремонність: яке мені діло до чиєїсь дочки? Та одразу ж подумав: "А чому б і не поїхати? Я ж ніколи не був у Василя. Все ж це буде краще, аніж цілісінький день валятись на канапі".

І

— Гаразд, умовив... Тільки дай зодягнутись.

— Давай,— кивнув милостиво Василь.

Поки я вдягався (все той же светр під шию), Василь обдивлявся кімнату. Брав то одну річ, то другу, зважував, наче прицінюючись. Найдовше роздивлявся книжки, питав недовірливо:

— Ото всі прочитав?

І признавався:

— А я читати не можу: як одкрию книжку, так зразу ж очі злипаються.

Пішов поперед мене з кімнати, не поцікавившись навіть, чому я один, без дружини. Знав уже, мабуть, усе.

Чорна "Волга" блищала, як умита, на чорному тлі гордовито й бундючно біліли суцільні п’ятірки. Дорогі килимкові доріжки лежали не тільки на кріслах, а й на підлозі. Кермо покрите чохлом з натуральної шкіри.

— Німецький,— пояснив Василь, перехопивши мій погляд. Умостившися зручніше, вперся лакованим черевиком у педаль

— Всі їдять м’ясо, Василю? — згадав я недавній вечір.

— Всі! — відповів Василь перекопано й натиснув на педаль.

І мені вперше після того вечора стало легко й безжурно.

* * *

Не можу сказати, щоб мені у Василя дуже сподобалось. Я не терплю заставлених надміру кімнат: мені в них бракує повітря. Василева ж квартира скидалася на меблевий магазин, а не на житло. Оті секції з імпортними меблями, коло яких заздрісно стогне жінота. Мене урочисто повели із секції в секцію... пробачте, з кімнати в кімнату (кімнат було три), не забуваючи називати при цьому, що де стоїть.

— "Міраж",— співала дружина.

Василь додавав:

— Три вісімсот.

— "Лена".

— Чотири двісті. З доставкою.

Була показана й арабська їдальня, польська кухня. Німецька ванна та раковина й чеський унітаз. Василь навіть спустив воду: "Хіба наші такі уміють робити!" — "А не вміють!"—було написано на обличчі його дружини.

Лише холодильник та пральна машина були вітчизняні. Може, тому, що на той час, коли вони обставляли квартиру, імпортних не завозили.

Гірка вгиналась од ваз — їх стояло стільки, що в них можна було засипати всю денну продукцію середньої кондитерської фабрики. А по стінах висіли дорогі килими. По два-три килими в кожній кімнаті. Коли я зауважив, що на заході це вважається поганим смаком: вішати килими на стіни, що килими там кладуть на підлоги, Василь незворушно сказав:

— А що, купимо й під ноги.

Василева ж дружина додала:

— Не вішають, бо нічого вішати.

Мала очі ситої корови. Й пишне тіло, що пахло вершками. І здобними, смачно запеченими булочками. Василь, мабуть, коли з нею лежить, то приплямкує.

"А ти заздриш, старий!" —вколола думка.

Ну й заздрю, ну й що з того! Заздрю насамперед тому, що Василеві повезло в житті. Я, звісно, отак свою квартиру меблями не заставляв би і килими на стіни не вішав би, але мати отаке затишне гніздечко, й машину, й дружину... Всі їдять м’ясо!

Тож невясе я не маю права на крихітку щастя? Не заробив?

Познайомили й з іменинницею: отакою собі п’ятнадцятилітньою бебі, яка вже давно навчилась пускати очима бісики.

— Вона у нас ще робйопок,— зітхнула любляча мама.

"Ребйопок" сказав на те: "Ай!" —і скорчив гримаску.

Блакитна сукенка облягала добре розвинені форми — хоч сьогодні до загсу. Напевне ж, до хлопців аж скаче! От що роблять пундики-мундики, пиріжечки-вершечки!

Я ж подумав: як добре, що маю двох лобурів, а не ось такого "ребйонка". Хоча мені тепер все одно.

Під кінець Василь підвів мене до телевізора "Рубін" — кольорового.

— Ану, поглянь: щось у нього із звуком. Тріщить, як скажений!

Так ось чого Василь згадав свого шкільного товариша!

— Давно тріщить?

— Та з першого дня.

— Тоді телевізор тут ні до чого.

— А хто ж?

— Стабілізатор. Треба обов’язково купити стабілізатор.

— Так ти той... Ти дістань.— Василь уже не вірив, що необхідну річ можна отак запросто купити.

— Та що з тобою вдієш — дістану. Тільки знай: доведеться переплатити!

Василь кивнув головою: аякже! Всі їдять м’ясо!

Стали сходитись гості (Василь привіз мене першого). І всі вони були разюче подібні до господарів: такі ж само-вдоволені, ті ж ситі очі. "Ми їмо м’ясо! — було написано на кожному обличчі.— А що?.." Всі до одного були в імпортному, і я хвалив себе подумки, що теж здогадався одягтись як слід. Хоч я вже був і не радий, що приїхав на оці абсолютно непотрібні мені іменини. На оте "Ай!" з яскраво-червоними щоками.

Лежав би собі на канапі, читаючи книжку.

Примирила мене з оцими іменинами ще одна гостя. Прийшла останньою, спитала, голосно й весело:

— Я, здається, запізнилась?

Василь вперше ожив, кинувся до неї, якось аж присідаючи.

— Що ви, що ви, Ганно Іванівно, як ви могли запізнитись!

Ухопив її руку, приклався з ведмежою грацією, а в очах його Мони Лізи я вперше помітив стривожений порух. "Ого, ми ревнуємо!" І вже пильніше подивився на гостю: треба ж було розгледіти чудо, що зуміло вивести з рівноваги оцю сонну корову. Господиню, пробачте!..

Ганна Іванівна й справді була дамочкою хоч куди: яскрава блондинка з таким пишним волоссям, що незрозуміло, як воно й трималося купи. Сонячні промені там, ще на вулиці, безнадійно заплуталися в ньому, і тепер воно світилося й сяяло.

Біс його зна, що можуть зробити зі своїм волоссям жінки!

Все, що треба було нідкреслити, було в неї підкреслене, й настільки вдало й природно, що здавалось: вона й народилася в оцьому темно-синьому платті, яке облягало кожен вигин бездоганного тіла. Жінки поруч із нею одразу ж стали скидатись на опудала, вони самі це відчули й намагалися триматись подалі. Чоловіки ж усі як один підтягнулись, повбирали свої животи.

— Знайомтеся,— сказав Василь, підводячи оце чудо до мене.— Ганна Іванівна, директорша меблевого магазину... А це — мій шкільний товариш. Разом учились.

Так от звідкіля меблі у Василевій квартирі!

Сіли до столу. Василь хотів, щоб Ганна Іванівна сиділа коло господарів, тобто коло нього, та Ліза розсудила по-своєму: одсадила небезпечну гостю подалі від чоловіка.

Так ми опинились поруч.