Містечкові історії - Дімаров Анатолій

До зірок тужила, до місяця, і той стогін нелюдський, моторошно од холодного неба одбиваючись, падав на землю, пронизував навскрізь.

— Він — поліцай! — закричала до матері вранці. Аж сльози з очей бризнули.

— Е, доню, поліцай не поліцай, а матері — рідна дитина.

І вчулись Даринці докірливі нотки в маминій репліці. "Коли б вона узнала, то й осудила б,— думала похмуро.— Всі мене осудять, усі! Один Віктор Михайлович не осудить!"

І вирішила: як тільки стемніє — піде до нього. Однесе автомат.

Вони таки мене вислідили.

Цеї ночі я спав, як давно вже не спав. Рана моя затяг-лась і майже не боліла, я вгрівся в кожусі, навіть роззувся: уже так звик до похмурої своєї оселі, що почувався в ній як удома і не схоплювався по десять разів на ніч: чи ніхто не йде? Не скрадається? Може, причиною того глибокого сну, що зморив мене цієї ночі, був автомат, принесений Даринкою, тільки я цього ранку заспав і прокинувся од лютого крику:

— Комісаре, виходь!

Мене так і змело з постелі. Вхопив автомат, як був босоніж, підбіг до дверей.

— Здавайсь, комісаре!

Поліцаї! А може, й німці разом. Бач, уже й комісаром зробили! Більше їм честі.

Оглянувся зацьковано: рятуватися нікуди. Спіймали, застукали, як у мишоловці.

Ех!..

— Вилазь, комісаре! — і матюком триповерховим.— Виходь, а то кинем гранату!

— Зараз! — гукнув їм крізь двері.

— Викинь зброю!

Зброю? Ще чого не хватало! Ні, голубчики, беріть мене озброєного!

— Нема в мене зброї! Ложка хіба...

— Тоді виходь! Руки вгору й виходь!

— Виходжу!

Ех, будь що буде!

Садонув ногою в двері і в світлому квадраті, навпроти, вгорі, над траншеєю — три чорні постаті. З націленими гвинтівками.

Нате, гади!

Автомат затрусивсь, скошені довгою чергою, вони одразу ж попадали: один — просто в траншею, головою вниз. Не чекаючи, поки отямляться, вискочив... Тут, біля дверей, нікого не було. Дурні, двері не заблокували! Голова була моя ясна, як ніколи. Давши чергу віялом угору, метнувся траншеєю праворуч, за вигин, за яким — порятунок, але звідти, назустріч, поверх голови, густо бризнуло кулями... Кинувсь назад, і тут на мене раптом щось важко навалилося, збило з ніг, придушило, викручуючи ліву руку. Застогнавши од несамовитого болю, побачив чоботи: десятки чобіт, що, гупаючи, стрибали на траншею.

"Все. Кінець!" — подумав і провалився в безвість.

* * *

— Вони його мучать! Катують вдень і вночі, добиваючись, хто йому дав кожуха й подушку, хто годував. Руки викручують, ноги ламають.

— Замовчи! — закричала Даринка подрузі. Так її зараз ненавиділа, наче та прирекла його на всі оті муки.

Віра нарешті пішла. Мабуть, образилась. Та Даринці те байдуже. Все на світі байдуже, бо так пекла думка, що його там мордують, оце зараз мордують і вона не може врятувати од мук.

— О-о-о! — стогнала. Стогнала й кусала собі руки.— Та нічого в мене не болить! — кричала матері.— Дайте мені спокій!

Вибігла з хати, забилася в сарай, щоб не батати, не чути нікого, і плакала нестримно, навзрид.

Його там катують. Катують... Викручують руки, де рана, добиваючись, щоб він видав Даринку. А він мовчить. Терпить нелюдські муки й мовчить. А вони його все мордують і мордують!

Враз завмерла: а може, неправда? Може, Віра набрехала, може, їй хто збрехав?

Сльози вмить висохли. Похапцем накинула фуфайку, майнула до лісу. Не думала, що її хтось побачить, що там, якщо й справді це не брехня, могли сидіти в засідці поліцаї. Думала тільки про нього, і ця думка заступала все.

Добігла, захекана, й одразу ж побачила, що тут його вже нема. Зірвані з верхньої петлі двері перекособочено звисали донизу, в траншеї, на дні,— гарячий розсип стріляних гільз. І втоптана люто в пісок його командирська пілотка.

Підняла, ткнулась обличчям в холодну сукпииу, заплакала. Мовчки й невтішно: тепер уже знала напевно — його взяли.

Зайшла до землянки. Понипала, видивляючись, чи не лишилося ще якоїсь речі од нього. Не лишилось нічого — все підмели. Знесилена, впала на нари.

І було в ту хвилину Дарниці не вісімнадцять, а всі шістдесят.

Вийшла насуплена: вже надумалась, що їй робити.

Подалася швидко додому: не хотіла гаяти й хвилини, щоб не завдавати йому зайвих страждань.

* * *

І настав останній день у Даринчиному житті. її не били, не катували, допитуючи, та й поіцо було катувати, коли Даринка сама прийшла в комендатуру й розповіла все до краплини. Як його впершо побачила, як віднесла кожуха й подушку і як потім майже щодня ходила до лісу.

Як убила поліцая Михайла. Не казала: "Михайло",— обов’язково додавала: поліцай. Відгороджувалася від свого колишнього шкільного товариша тим словом, як муром.

Комендант, літній опасистий німець з незлим обличчям (нагримав навіть одного разу на іншого німця, який замахнувся — ударить Даринку) спершу не йняв віри, що оце юне дівча могло когось убити, поки Даринка не сказала про вербу й молоток. Німці з’їздили й привезли молоток, і комендант нарешті повірив.

Потім їх судили, Даринку й Віктора Михайловича, чужим німецьким судом, і, посилаючись на чужі німецькі закони, винесли їм смертний вирок. Даринка той вирок вислухала так, наче не їй помирати, а чужій людині: в думках вона вже давно розпрощалася з життям.

І настав день, коли їх вивели на площу, поставили під шибеницею, що пахла живицею: шибеницю змайстрували із Соснини. І стояла вона поруч з Віктором Михайловичем, нікого не соромлячись, з такою ж, як у нього, на грудях дощечкою. Тільки в нього було написано: "Комісар", а в неї: "Бандитка". І комендант звелів запитати в Даринки про її останнє передсмертне бажання: петля вже обвивала її шию.

— Розв’яжіть мені руки,— сказала Даринка.

— Звільніть їй руки! — наказав комендант.

Комендант щось казав, однак Даринка його не слухала:

як тільки впав мотузок, вона одразу ж ухопила Віктора Михайловича за руку.

Вони були разом.

Вона була з ним.

До останнього подиху.

* * *

Ми висіли на площі, і її охолола долонька прикипіла до чавунної моєї руки.