Хіба ревуть воли, як ясла повні - Мирний

Чiпка сiв поруч з матiр'ю. Мотря дивилася на його та трохи не плакала.

Дiвчина, бабина онука, стоячи коло печi спиною до во­гню, сумно поглядала то на сина, то на матiр, то на свою бабу й кусала нiготь другого пальця на лiвiй руцi...

- Де ж ми, сину, житимемо? - геть уже по розмовi запи­тує Мотря.

- Доживайте вже, мамо, зими в баби, я заплачу, що там баба скажуть...

- Бог з тобою. Чiпко, з твоєю платою! Нащо менi твоя пла­та? Хiба Мотря в мене хату пересяде, чи переляже, як перезимує?.. Хай зимує. А ти, сину, розстарайся на грошi, та полагодиш свою хату, та по зеленiй веснi, по теплiй годинi й перейдете на нове хазяйство!

- Спасибi вам, бабо, за вашу ласку, - дякує Чiпка, кланяюч­ись. -Так, мабуть, я оце й зроблю: пiду та й наймуся в винницi до весни...

- Не йди туди, сину, - перебила його Мотря: - не най­май­ся в жида-нехриста!.. Вони твоє добро перевели... Стань краще де в тiк та зароби хлiба. Дiждемо весни, - тре­ба щось їсти... А може, де поля роздобудемо, - буде чим засiяти...

- Добре, мамо... Стану в току. Там у Крутоярськiй еко­но­мiї, кажуть, багато хлiба зосталося... Казали, що нi­мець либонь наймає: хто хоче, - за грошi, а то - з короб­ки... То я, ма­бу­ть, стану тепер за хлiб. А там, як зароблю, - тодi й за грошi...

- Добре... Хоч i так зроби, сину.

Попрощалися.

Того ж таки дня надвечiр. Чiпка зiбрався, пiшов у Кру­тий Яр. На другий день добув десь цiпа й молотив у клунi, аж на сажень солома летiла вгору. Де та сила i хiть узялися! Такий робiтник з його, - золотi руки. Нiмець - i той пiдхвалює Чiпку, другим на зразок ставить...

- Шiпка, карошь работай... как бiдло!..

- Еге!.. - смiються пiщанськi козаки: - що то московська наука! Уже й наш верховода в Крутому Яру з цiпом... Воно-таки дивне дiло - лоза!.. А то - господи, твоя воля! Там у свя­то пiдняли такий бенкет, що й землi ва­жко; а пiсля свят - зовсiм здурiли!..

Чiпка не чув нiчого того, а Мотря, хоч i чула, та зати­кала вуха, проклинаючи панiв, москалiв i людей, що смiя­лися... Чiпка був на роботi, Мотрю в бабинiй хатi непосидяч­а брала. Щодня вона заходила в свою хату. Скiлька вона лиха в тiй хатi витерпiла, нужди, холодних та голо­дних днiв! Скiльки раз її доля зрадила, її надiї розмела, розбила, потопила в безоднiй прiрвi гiркого життя!.. Си­дячи в старiй пустцi, почне пригадувати Мотря все, що тiльки стара пам'ять у головi задержала... Посумує, пожу­риться сама собi, заплаче та й пiде. А на другий день знову телi­пається. Аж нудно їй, як вона не провiдав який день своєї хатини... А вночi - тiльки й думки: коли б уже швидше ця люта зима минала, снiги тали, поля зеленiли, щоб можна було коло хати взятись, лагодити та пере­ходити! Такими думками тiльки й жила.

От уже й масниця. Сонце геть високо пiднiмається; грає на весну-красну; грiє - вже воловi й пiвбока нагрiє, як ка­жуть люди. Снiг м'якшає, лiд дiрчавiє, чорнiє; коло хати вже поодтавало; дiтвора висипала з хати на при­зьбу, про­ти сонця з козачками грається... Весною дише...

Крiпаки радi такi, що дiждали весни - першої вiльної весни, що годi на панiв робити...

- До шинку, братця! за волю!.. за волю!.. - гукали вони, прямуючи в шинок.

Одгуляли масницю. А тут посередник приїжджає, ус­тав­ну вводити, землею надiляє... Крiпаки перелякали­ся, щоб з землею часом не надiлив вiн ще чим... другою не­волею!.. Дехто тихенько мiркує, що земля ця i є друга не­воля, що пани за неї плату братимуть, на панщину гнатимуть...

- Не хочемо землi... не треба... До слушного часу - гуде громада, сподiваючись того слушного часу, коли землю вернуть їм даром, без грошей... Вони думали, що цар волю дав - i землi подарував; а то вже самi пани ви­думали якусь плату... "Та вже таки колись правда зверху буде!" - думали вони i стали дожидати "слушного часу"...

Пiднялася знову буча та колотнеча... Не в одних Пi­сках, - гукали про той слушний час скрiзь по Вкраїнi, по всiх ху­торах, селах... Одгукувався крик той по повiтових городах... Сказано - всюди, де тiльки темний, помучений крiпак, ко­трого цiлi вiки нiхто не питався нiчого, котрий був волом, що переорював панськi лани та засiвав на панський прибу­ток, - скинув з себе панський ланцюг, ди­хнув волею...

Нiчого робити - прийшлось тую волю силою вга­мову­вати... Настала москалям робота. Переходять вони з села у село, з одної волостi до другої, - та прописують "слу­шний час"... Тим тiльки й служать, що своїх iнодi братiв та батькiв дубасять, в'яжуть та везуть у город, у тюрми саджають... А туди пiшов - як у яму. Коли-не-коли вирне: той на Сибiр пiшов; той на каторгу!..

Чiпцi тепер нiколи дослухатись до всього того. Вкупi з матiр'ю вiн день у день коло хати порається. Розкрив її, об­бив зокола й зсередини; трухляве дерево викидає, нове вставляє- цiле; новi крокви становить; околотом вшиває... Мотря з мазальницями вовтузиться, їх смiхи та пiснi з самого раннього ранку розбуркують село, роз­носяться на всi Пiски...

До паски вже стояла хата, як та чепурна дiвчина: рi­вна, висока та бiла-бiла, як снiг. I можна було бачити, як кожно­го ранку й вечора виходила з неї старенька жiнка, трохи згорблена, з веселим поглядом в очах. Хутко вона бiгла до ожереду соломи, що стояв на вгородi; хутко набирала повне рядно й несла через силу в хату. То була Мотря. Аж помолодшала вона, як перебралася у свою ха­ту, на нове ха­зяйство...

Чiпка собi прийнявся за його, аж чуприна мокра. День у день тобi, як в окропi кипить. Полагодив хату, - давай по­грiб обчищати та оброблювати; новою лiсою [усадьбу] об­плi­тати, дощанi ворота майструвати. Об Миколаї на яр­ма­рку овечат купив. Треба кудись загонити... Прийня­вся за кошару.

Настала косовиця. За отамана ходить! Придбав щось копиць з п'ятнадцять сiна. От уже пополовiли жита; час уже й жати. Стали жнива - й серпом як косою. Тiльки наги­нається високе жито, колосиста пшениця пiд його рукою; а там глянь-уже ззаду й снiп лежить, товстий та чепурний...

Радiє Мотря; хвалиться людям - не нахвалиться ї своїм сином.

- От, дурiв-дурiв, та таки й збiг