Кульчиці (величне гніздів'я гетьманів) - Сушинський Богдан

Та козаки байдуже на них диви-лися і робили своє діло…".

Що ж до самого походу на Стамбул-Царград, то історик відтворює його так: " Сагайдачний, як і раніше, хо-див зі своїми козаками на море, розбивав турецькі городи, визволяв невольників; був у Синопі – зруйнував його, зро-бивши на сорок мільйонів злотих шкоди; був у Трапезонті і забрався був під самий Царград. Турки запримітили козацькі походні вогні під самими вікнами султанового палацу; сул-тан через вікно у своїй спочивальні побачив густий дим – то козаки запалили дві пристані у Царграді: Мізевну і Архіокі. Розлютився султан і послав за козаками свій флот, котрий нагнав їх коло дунайських гирл. Тут турки напали на козаків, але запорожці їх розбили. Тоді султан знову виправив проти них у 1616 році Алі-пашу морем і Скіндер-пашу суходолом. У дніпровому лимані запорожці з Петром Сагайдачним роз-били Алі-пашу, і він утік, а козаки забрали п'ятнадцять ту-рецьких галер. Скіндер-пашу перейняв коронний гетьман Жолкевський, поспішив замиритись із ним і зобов'язався вга-мувати та втихомирити козаків. Але вгамовувати козаків польському урядові не довелося…".

За часів Сагайдачного козаки використовували для походів не тільки чайки, а й турецькі галери, тобто великі бойові кораблі. Відомо, що 1616 року, захопивши під Очако-вом кілька галер, Сагайдачний посадив на них козацькі екіпажі й піхоту і вирушив, разом із "чайками", до Кафи (нині це – Феодосія). Обстрілюючи місто з галерних гармат, козаки заволоділи ним, вибивши при цьому близько чотир-надцяти тисяч турків і татар, і визволили кілька тисяч невільників, яких посадили на галери й повезли на Дніпро. Повернення такої кількості полонених прислужилося всенародній славі Сагайдачного.

Загалом же відомо, що Сагайдачний володарював на Чорному морі в 1606, в 1613, 1614 та в 1616 роках; і що останній свій морський похід наш український козацький адмірал здійснив 1620 року. Недарма ж його походи почали оспівувати в піснях та думах, про нього складали легенди; одне слово, народ щиро дякував йому за мужність і військовий талант.

Але, попри все це, правління Сагайдачного не було без-хмарним, і не тільки тому, що майже все воно відбувалося у стані постійного збройного та політичного протистояння з Туреччиною, Річчю Посполитою та Московією. Значно стра-шнішим для його "корони-булави" виявлявся стихійний ана-рхізм запорізького козацтва. Відомо чимало випадків, коли п'яний або просто невдоволений, розлючений натовп запорі-зьких, реєстрових, нереєстрових або повстанських козаків карав на смерть своїх курінних, кошових чи наказних отама-нів, сотників, полковників, і навіть гетьманів.

У ситуації з Сагайдачним до такої кари справа не дохо-дила, але відомо, що його кілька разів відсторонювали від гетьманства. Один із таких конфліктів стався на початку 1617 року. Згідно з рішенням польського сейму, влітку 1616 року на переговори до Сагайдачного прибув канцлер Литви Лев Сапега. Він привіз двадцять тисяч золотих і наказ коронного гетьмана Польщі негайно вирушити в Московію, на допомо-гу королевичу Владиславу, який з незначною 10-тисячною армію намагався здобути собі царську корону. І сейм своїм рішенням підтримав бажання короля Сигізмунда та його сина Владислава продовжити війну за московський престол.

Ніякого бажання воювати з московітами у запорожців не виникало, проте Сапега прибув із пропозицією, від якої від-мовитися гетьман реєстрових козаків не міг, тим паче, що на кону були вірність польській короні, а головне "живі" гроші. Після бурхливих переговорів, козацькі полки в січні 1617 ро-ку вибили російські гарнізони з Оскола та кількох інших не-значних міст Московії і розпочали облогу укріпленого замку Воронежа. Та й сил було малувато, і зима видалася занадто вже суворою…

Словом, похід завершився невдало, і довелося хлопцям повертатися в Україну, хоча і з трофеями, а проте без блиску перемоги. А тут ще й поляки, як на те, сформували сенатську комісію, яка повинна була розглянути стан відносин козаків із Кримським ханством та Османською імперією, а якщо ко-ротше – то просто заборонити запорожцям надалі організо-вувати морські походи проти турків.

Передчуваючи, що поміркований Сагайдачний здатен ди-пломатично погодитися з рішенням комісії, засідання якої планувалося провести в Києві, на початку березня, а також скориставшись невдоволенням товариства московським по-ходом та прагненням гетьмана навести лад у козацькому вій-ську, реєстровики одібрали булаву від Сагайдачно і вручили її Дмитру Барабашу. Так-так, отому Барабашеві, ім'я якого частенько зринатиме на початку "хмельниччини". Щоб ви-правдати надії громади, новий гетьман демонстративно зі-рвав роботу сенатської комісії і, на зло полякам і туркам, спорядив проти османів ескадру зі ста п'ятдесяти "чайок".

7

Похід видався успішним, але мало не призвів до нової ту-рецько-польської війни, котра, як завжди, починалася з захо-плення українських земель. Передусім турки спорядили ве-ликий флот, який цього разу, на початку серпня 1617 року, піднявся Дніпром до Січі. Проте битви не відбулося, тому що невеличкий гарнізон польової козацької твердині просто від-ступив у плавні, мудро міркуючи собі: нічого, турки підуть геть, а ми собі нову Січ спорудимо.

Так само без битви обійшлося й на суходолі. Коли велике османське військо під командуванням Іскандера-паші піді-йшло під стіни наддністрянської фортеці Буші, коронний ге-тьман Польщі Станіслав Жолкевський, який уже чекав його неподалік, запропонував укласти мир. Турки теж бачили, що нічого, окрім величезних жертв ця битва не дасть, тому 23 вересня 1617 року такий договір, у якому поляки клятвено обіцяли заборонити козакам виходити в Чорне море, — було укладено. Відтак Жолкевський звернувся до гетьмана Бара-баша з пропозицією провести в містечку Паволочі, що на рі-чці Роставиці, козацько-польську раду.

Знаючи, чим іноді завершуються подібні козацькі ради, коронний гетьман прийшов до місця збору з усім своїм вій-ськом. Одначе це нічого не дало йому, оскільки гетьман Ба-рабаш теж прийшов до урочища Суха Вільшанка, в якому мала відбуватися рада, майже з усім військом. Умови, які ви-сунув Жолкевський, передбачали, що козаки різко зменшать чисельність свого війська, відмовляться від походів на море і погодяться на те, щоб гетьмана призначав польський король. Натомість поляки зобов'язувалися щорічно сплачувати коза-цькому війську десять тисяч золотих та дарувати сімсот суво-їв сукна на одяг. От тільки умови ці козаків не задовольнили. Вони зірвали переговори, а, замість Дорошенка, якого звину-ватили ще й у тому, що турки ганебно заволоділи Січчю, на гетьмана покликали… того ж таки Сагайдачного.

Саме на цю добу припадає створення в Європі так зва-ної "Ліги християнської міліції", досить сильної організації, очолюваної французьким князем де Невером, якого вважали нащадком останнього грецького імператора Палеолога. Ліга ставила собі за мету створити могутню європейську армію, яка б, увібравши в себе національні формування багатьох країн, витіснила турків з Європи, а можливо, й знищила б їхню імперію. Відомо, що 1618 року гетьман Сагайдачний записався до цієї ліги разом із усім запорізьким військом. Іс-нує також думка, що керівництво ліги сподівалося побачити Сагайдачного на чолі об'єднаної європейської армії, і тільки смерть гетьмана перешкодила цьому призначенню.

Центром, столицею ліги було містечко Карпантрас – поблизу Авіньйона. В архівах цього містечка знайдено руко-писи, що справді засвідчують факт переговорів Сагайдачного з князем де Невером про участь козаків в антитурецькій кампанії. Втім, свій внесок у цю боротьбу Сагайдачний зро-бив поза планами та діями "Ліги християнської міліції". У праці "Іменем Війська Запорозького", присвяченій міжнародним відносинам українського козацтва в XVI— сере-дині XVII століть, сучасний дослідник Володимир Сергійчук так змальовував ситуацію, що склалася, — в усіх її дипломати-чних хитрощах і тонкощах:

"У той час, коли вся Європа нічого не могла зробити з турками, які накинули своє ярмо на греків, сербів, болгар, молдаван та інших, на берегах Дніпра зміцнювалась суспіль-на організація, яка відважилась боротися з османським поне-воленням. За твердженням Ілька Борщака, в справі супроти турків до козаків приїжджали посли з Іспанії, Неаполя, Франції, Мальтійського ордена. У цей час, на початку ХVII століття, в Європі з представників багатьох націй склалася своєрідна "Ліга християнської міліції", метою якої було ви-гнання турків з Європи. Пізніше гетьман Сагайдачний і все військо записалося до неї… Козаки обіцяли… "підняти проти турків усіх християн одної з ними віри".

Треба сказати, — пише далі В. Сергійчук, — що францу-зькі правителі посилено поширювали серед членів ліги чутки про свої антитурецькі настрої, прагнення вигнати султана з Європи й оголосити проти нього хрестовий похід. Водночас вони перебували в досить приязних відносинах з султаном Порти. Так, з 1604 року всі нації, які хотіли торгувати з Туре-ччиною, за винятком Англії, мали посилати туди свої кораблі під французьким прапором. Крім того, дружба французького короля Генріха IV з султаном була засобом залякування авс-трійського імператора й іспанського короля нашестям туре-цьких збройних сил, що було запорукою безпеки Франції. Отже, за таких умов, коли всі члени "Ліги християнської мі-ліції" дбали передусім про власні інтереси, позбавити Туреч-чину права бути володаркою південних морів випало на до-лю українського козацтва".

До цього залишається додати, що вступ українських козаків до Ліги викликав бурхливу реакцію в оточенні поль-ського короля. Адже, згідно з уже згадуваною Вільшанською угодою, козакам заборонялося здійснювати походи проти турків, татар та інших сусідніх народів.

Ясна річ, ця угода на певний час дозволила уникнути кровопролиття між сильною армією Жолкевського і козаць-ким військом, основну масу якого становили слабко органі-зовані та погано озброєні загони селян-повстанців. До того ж, повстанці розраховували, що значна частина польського вій-ська буде зайнята війною з турецькою армією Іскандера-паші, сконцентрованою на Дністрі. Проте Жолкевському вдалося укласти з турками мирний договір, і всю армію ки-нути проти повстанців.