Кульчиці (величне гніздів'я гетьманів) - Сушинський Богдан
Досягти більших успіхів йому не вда-лося. Проте Сагайдачний не відмовлявся від своїх планів знищення "свавільних" запорізьких козаків. Він збільшив чисельність реєстровців, які несли сторожову службу побли-зу Хоритиці, відновив і розширив тут укріплення, споруджені свого часу Дмитром Вишневецьким, і збудував нові на острові Велика Хортиця".
Якщо відкинути елементи "пролетарської демагогії", якою просякнута вся, за радянських часів, підцензурно вида-на праця В. Голобуцького, то якраз і матимемо підтвердження того, що певні проблеми у взаєминах із січовиками у гетьмана все ж таки виникали. До речі, цікаво, що у виносці до цього пасажу автор, посилаючись на руко-писну спадщину Дмитра Яворницького, пише: " Сліди пере-бування реєстровців і Сагайдачного на Хортиці збереглися до наших днів у вигляді слідів укріплень на острові Велика Хортиця. До спорудження Дніпрогесу, напроти острова Ве-лика Хортиця, на лівому березі Дніпра, існувало урочище "Сагайдашне", котре спускалося до Дніпра двома високими скелями – Дурною та Середньою. На вершині Середньої ске-лі знаходився камінь, в якому було видовбане поглиблення для сидіння в напівлежачому положенні. Цей камінь місцеве населення називало, за переказами, "ліжком Сагайдачного".
Так, хоча польський уряд і польське командування націлені було підтримувати Сагайдачного, проте вони не могли не рахуватися з силою, що гуртувалася під прапорами Бородавки. Причому рахуватися настільки, що за відповідних обставин навіть ладні були пожертвувати гетьманом реєстровиків.
Чому так склалося? Та тому, що в Європі вже палахкотіла Тридцятирічна війна, і семиградський правитель князь Бетлен Габор, — який рішуче підтримував чеське національно-визвольне повстання, націлене проти австрійської династії Габсбургів, — звернувся до турецького султана за допомогою. Причому прохання у нього було кон-кретне – відволікати бойовими діями Польщу, яка погрожу-вала Семиграддю та Чехії ударом в спину.
Ну а турки, які раді були скористатися будь-якою на-годою ослабити Річ Посполиту, довго вмовляти себе не при-мусили. Вже на початку літа 1620 року в Молдавію ввійшло 60-тисячне військо Іскандера-паші, до якого негайно приєдналося 20-тисячне військо Буджацької орди під орудою Кантемира-мурзи. Молдавський господар Граціані, який вважався ставлеником польського короля, послав гінців до Варшави, волаючи про допомогу, а сам спробував дати бій туркам власними силами, але, щойно його військо побачило перед собою турецьких яничар, як більша частина цих мол-давських горе-вояк просто розбіглася. Тож не дивно, що, ко-ли коронний гетьман Жолкевський, перетнувши кордон Молдови, почав рухатися зі своїм військом в напрямку Ясс, де знаходилася ставка Граціані, той прибув на зустріч із ним лише з невеликим загоном особистої охорони. Та й то, судя-чи з усього, переляканої.
Вражений такою слабкою підмогою молдаван, Жол-кевський заклав над Прутом, неподалік села Цецори, табір, сподіваючись дочекатись у ньому підкріплень з Польщі. Проте в битві, що розгорілася 10 вересня 1620 року, турки здолали їх опір, знищили значну частину війська і, переслі-дуючи вцілілих, примусили поляків відступати в бік Могиле-ва (нинішній Могилів-Подільський на Вінниччині). Гетьман Жолкевський знову спробував відсидітися в таборі, спору-дженому на березі Дністра, проте вже 27 вересня турецько-татарське військо повністю розгромило поляків, на знак чого Іскандер-паша виставив біля свого намету настромлену на спис голову Жолкевського. Тогочасні польські автори ствер-джували, що, разом із Жолкевським, загинув цвіт польського воїнства, цвіт нації. Судячи з імен аристократів, які залиши-лися на тому полі битви, або ж потрапили в полон, — варшав-ські хроністи не дуже то й перебільшували.
А чи брали участь у цих битвах козаки? Так, брали, але в дуже обмеженій кількості. Зокрема, відомо, що в битві під Цецорою загинув, разом зі своїм підрозділом, сотник ре-єстрового козацтва Михайло Хмельницький, а його син, май-бутній гетьман Богдан, потрапив у полон, в якому довелося пробути майже два роки. Відомо також, що, після розгрому поляків, Буджацька орда вдерлася на українське Поділля і буквально спустошила значну його частину. На жаль, коза-цькі вожді не знайшли в собі мужності кинути в цей час пол-ки на землю буджацьких татар, щоб раз і назавжди покласти край безкінечним нападам цих ординців, їх звірствам.
Як ми вже з'ясували, в цьому поході брала участь ли-ше незначна кількість городових та надвірних козаків, які входили до складу польського війська. Проте ні Сагайдачний зі своїми реєстровиками, ні Бородавка, з нереєстровим та по-встанським козацтвом, під Цецору і Могилів полки не приве-ли. З цього приводу можна висловитися просто: козацькі во-жді не мали наміру воювати на чужині за польські інтереси. Проте у поляків існувала своя точка зору на взаємини з коза-ками.
Коли нажаханий король у жовтні того ж 1620 року скликав у Варшаві сейм, то основним питанням його став захист польських земель від османського нашестя. Саме на-шестя, тому що, поки Іскандер-паша святкував свою перемо-гу на Поділлі, в Стамбулі султан Осман II уже формував но-ву армію, а виставлений перед його палацом бунчук засвід-чував, що воїнство на Польщу він має намір повести особис-то.
Так ось, на сеймі сенатори прямо заявляли, що Жол-кевський програв цю війну, тому що був засліплений гоно-ром і ненавистю до козаків. Вважаючи, що він розгромить турків своїми силами, він не звернувся за допомогою до за-порожців, оскільки не бажав ділитися славою переможця з Сагайдачним чи з Бородавкою. До речі, існують відомості, що на цей сейм було запрошено і гетьмана реєстру Сагайдач-ного, але, очевидно, з дипломатичних міркувань, він у Вар-шаву не прибув. Мабуть, був упевнений, що поляки самі шу-катимуть порозуміння з ним та його козаками, а відтак згодні будуть на грунтовні поступки з багатьох питань, в тому числі – і щодо чисельності реєстру та зміцнення в Україні засад православної віри. І не помилився.
Сейм ухвалив, що, крім польського війська, сенатори та польське командування мають сформувати двадцятитися-чну українську армію, залучаючи до неї "охочих" козаків. Крім того, до Києва повинен прибути сенатор, який зустрі-неться з єрусалимським патріархом Феофаном, котрий саме мав намір повертатися через Україну з Московії. Мета зу-стрічі? Вмовити патріарха, аби він підштовхнув козацьку старшину до виступу проти турок і татар. І це при тому, що навесні, коли Феофан ще тільки їхав до Московії, ті ж таки сенатори вимагали заарештувати його, як османського чи ще якогось там шпигуна.
Звичайно ж, Сагайдачний мав намір скористатися тяж-ким становищем польської панівної верхівки, щоб домогтися нових поступок з її боку. І ситуація сприяла цьому. З різних джерел королю Сигізмунду стало відомо, що султан уже за-вершує формування під своїми прапорами велетенської, як на ті часи, 400-тисячної армії (до слова, у ній налічувалося бли-зько ста тисяч шабель татарської кінноти), і ладнався до по-ходу вже безпосередньо на етнічно польські землі, на Краків та Варшаву.
Й ось тут саме час звернутися до фактів, які відтворю-ють політичну діяльність гетьмана Сагайдачного. Щойно по-вернувшись із кримського походу, він уже на початку 1620 року споряджає до Москви делегацію на чолі з отаманом Петром Одинцем. За даними Посольського приказу, тодішнім прообразом сучасного міністерства іноземних справ, отаман заявив, що "… прислало їх усе Запорізьке Військо, гетьман Сагайдачний з товариством, бити чолом государеві, оголо-шуючи про свою службу, що всі вони хотять йому, великому государеві, як і раніше, служити головами своїми, як вони служили колишнім великим російським государям, і в їх го-сударевих повеліннях були, і на недругів їх ходили, і кримські улуси громили…".
За даними російських джерел, у Москві українських посланців нібито зустріли добре. Послів винагородили гро-шима та дорогими тканинами, а війську передали " льогкоє жалованіє". І доречно підтвердити, що "жалування" це вия-вилося аж занадто "легким" – усього-на-всього триста карбованців! У грамоті ж, яку, від імені царя, було передано Сагайдачному, мовилося, що " надалі вас у нашому жалуванні забувати не будемо, виходячи з вашої служби. І ти б, гетман Петро, і все Запорізьке Військо, наше жалування прийняли".
12
Втім, насправді не все виглядало так ідилічно, як це намагалися подавати радянські і, зокрема, російські дослідники тих подій. Тому Володимир Сергійчук, який, як уже мовилося, дипломатичній діяльності козаків присвятив окрему працю "Іменем Війська Запорозького", цілком спра-ведливо звертає нашу увагу на низку нюансів, що виникли вже під час перебування українського посольства у Москві, а також згодом, уже за наслідками переговорів:
"Розглядаючи дипломатичну діяльність українського козацтва за часів Петра Сагайдачного, не можна обійти ува-гою і той факт, що саме він був ініціатором розширення зв'язків між Україною та Росією. Відправлене ним на почат-ку 1620 року до російського царя Михайла Федоровича по-сольство на чолі з отаманом Петром Одинцем заявляло в По-сольському приказі, що запорожці "всеми головами своими хотят служить его царскому величеству, и его царские мило-сти к себе и впредь искать хотят".
І хоча цар "похваляв" гетьмана Сагайдачного за цей крок, пославши при цьому "жалованіє" Війську Запорозько-му, слід у той же час зазначити, що особливо великої зацікавленості у зносинах з ним російський уряд не проявив. Про це, зокрема, свідчить той факт, що в спеціальній грамоті путивльським прикордонним воєводам із Москви вказувало-ся в суворому тоні за те, що вони " запорожских черкас посланці Петр Одинец со товарищи 15 человек…" відпустили до Москви, " не дождався… указу".
Сам цар не прийняв посольства, посилаючись на те, що надходить великий піст, а " в пост нікакіе посли інозємниє нє бивают". Крім того, у грамоті Сагайдачному відсутнє кон-кретне ставлення щодо пропозиції українського гетьмана про перехід у підданство Російської держави… Більше того, цар-ський уряд не просто проігнорував пропозицію козацького посольства стосовно походу на Крим, але й вручив послан-цям грамоту, якою в принципі не схвалював подібної акції: " А на крымские улусы ныне вас не посылаем, потому что крымский Джан-Бек-Гирей царь на наши великие государст-ва сам и царевичи, и князи, и мурзы не ходят, и людям на-шим шкоты не чинят никоторые, и наши люди потому ж крымским улусам шкоты никоторые не делают".
З усього видно, — пише далі В.
