Кульчиці (величне гніздів'я гетьманів) - Сушинський Богдан
Сас, а не Піончина, як зазначається у згадуваній статті " Малої енциклопедії Українського козацтва"), і жила в його маєтку неподалік села Вирва.
Як ви вже здогадалися, я вдався до цитування цього твору не тільки тому, що в ньому йдеться про наречену геть-мана, а й тому, що поряд віднаходимо портрет самого Сагай-дачного. І прошу звернути увагу, що в письменниці він по-стає не двадцятирічним юнаком, як у статтях Петра Саса, а зрілим сорокарічним чолов'ягою, отаманом, гетьманом. І, на мій погляд, письменниця близька до історичної правди. Ось яким зринає перед нами Сагайдачний зі сторінок роману "Людолови" під час його романтичної зустрічі з майбутньою дружиною…
"Це був стрункий широкоплечий чоловік років на со-рок, з тонким, як у черкеса, станом. Довгаста борода облямо-вувала йому вузьке, бліде обличчя, ледве позолочене сонцем. Чорні імлисті очі дивилися задумливо й серйозно, але поса-джені вони були близько одне від одного, і тому погляд їх набирав зосередженої пильності, як на малюнках візантійсь-кого пензля".
Погодьмося, що в своєму словесному портреті пись-менниця прагнула наблизитись до того єдиного прижиттєво-го зображення Сагайдачного, яке всі ми знаємо за гравюрою 1622 року. Знайомлячись із матеріалами, що зберігаються в меморіальному Музеї Петра Сагайдачного в Кульчицях, який став філіалом Львівського історичного музею; у тривалих розмовах з його засновником і директором, обдарованим іс-ториком Богданом Андрійовичем Сидором, котрий багато років присвятив увічненню пам'яті гетьмана, а також з інши-ми краєзнавцями, я намагався з'ясувати, чи залишилися в селі нащадки, або хоч хтось із представників роду Конаше-вичів-Сагайдачних; чи віднайшлися якісь документи, які б здатні були доповнити відомості про цю родину, про дитячі та юнацькі літа полководця.
І змушений констатувати, що отой природний зв'язок часів та епох через століття, якого б нам хотілося досягати в ідеальному сприйнятті суспільства, порушено. Тому пану Сидору як засновникові цього осередку пам'яті, а також крає-знавчому активові музею, доводиться по крихтах збирати все те, що може бути пов'язане з іменем гетьмана, незалежно від часу його творення; зокрема, і місцеві перекази та легенди...
2
Судячи з усього, батько полководця був досить заможною людиною, тому що й справді зумів дати синові чудову освіту, спочатку в Галичині, а згодом, орієнтовно в 1587-1591 роках, в елітарній Острозькій академії на Волині. Щоб мати уявлен-ня про те, якого рівня був цей заклад, я звертаюся до видано-го з нагоди 425-річчя академії збірника історичних розвідок "Острозькі просвітники ХVI-XX століть". Тут, у статті, при-свяченій засновникові академії князеві Василю-Костянтину Острозькому, ректор Університету "Острозька Академія" Ігор Пасічник пише:
"В.-К. Острозький дбав про те, щоб у цьому навчальному закладі викладали найосвіченіші педагоги… У листі до Папи Римського Григорія XIII від 8 липня 1583 року князь Остро-зький звертався з проханням прислати кілька вчених зі ство-реного Папою Римським грецького Афанасіївського колегіу-му. З подібним проханням — надіслати вчителів — звертався він і до Львівського братства в листі від 1 грудня 1592 року. Незважаючи на певні труднощі, В.-К. Острозькому вдалось зосередити в академії цілу плеяду видатних учених, серед яких Герасим Смотрицький, Іван Федоров, Кирило Лукаріс, Никифор Кантакузин, Ян Лятос, Діонісій Раллі ( Палеолог), Василь Суразький, Тимофій Михайлович, Даміан Наливайко та ін.
Острозька академія виховала чимало відомих культур-них, державних та церковних діячів України. З нею були по-в'язані письменники-полемісти і церковні діячі – Мелетій Смотрицький, Іван Вишенський, Захарія Копистенський, Ісайя Копинський, Іов Княгиницький, Іов Борецький, гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Незважаючи на недовгий час існування (шістдесят років), Острозька академія відіграла надзвичайно велику роль у духовному відродженні право-слав'я, усієї української культури".
До цього цитування я вдався не тільки тому, що в ньому віднаходиться згадка про випускника Сагайдачного, а ще й для того, щоб згодом показати, що й сам полководець своїми культурно-релігійними заходами гідно продовжив традиції багатьох викладачів та випускників шанованої альма-матер.
До речі, зверніть увагу, що тут ідеться про мовознавця Мелетія Смотрицького, який згодом став автором "Грамма-тики словенския...", підручника, завдяки якому осягали осно-ви славістики не лише українські, але й російські та білоруські школярі і спудеї, і яку М. Ломоносов вважав "вра-тами… ученості". Що ж до Сагайдачного, то існує припу-щення, що після Острозької школи-академії, він ще певний час осягав науки в школі Львівського братства, яка, власне, й дозволила зблизитися з Іовом Борецьким, майбутнім ректо-ром Львівської та Київської братських шкіл, митрополитом Київським і Галицьким. Втім, це тільки припущення.
Скінчивши навчання, майбутній полководець, на дум-ку історика Володимира Антоновича, певний час, — орієнтовно в 1592 – 1595 роках, — служив канцеляристом у київського шляхтича, міського судді Яна Аксака. Хоча, за іншими даними, Сагайдачний насправді був домашнім учи-телем судді, а вже, за сумісництвом, мабуть, допомагав йому в деяких паперових юридичних справах.
Як би там не було, а служив майбутній козацький вождь нібито й непогано, проте досить скоро відчув, що школярство чи канцелярія — це все ж таки не його стихія. До того ж, як вважають дослідники, він виявився причетним до якогось родинного конфлікту Аксакових, після якого змуше-ний був шукати іншого місця для служби. Так само не нава-жився Петро прилучитися й до духовенства, хоч саме він став автором полемічного трактату "Пояснення про унію", в яко-му рішуче виступав на захист православ'я.
Що ж його по-справжньому приваблювало? Відповідь може бути лаконічною – військова кар'єра воїна-рицаря. А де годилося робити її будь-кому, в Україні сутньому? Зви-чайно ж, на Запоріжжі, на Січі. Отож бо й мовиться у Сако-вича:
У перемиських краях, на самім Підгір'ї
Народився він і ріс в православній вірі.
Потім у Oстрог пішов для наук поштивих,
Розквітали котрі там за благочестивих
Тих княжат, котрі й самі науки любили,
І маєтностей своїх для шкіл не жаліли…
Конашевич славний там, немалий час живши,
У слов'янському письмі науки навикши,
Почуваючи в собі здібність воювати,
За пороги поспішив, щоб козакувати.
І між лицарями там, живучи час довгий,
Вміння лицарське довів, ставши під корогви…
Га, відчуваєте? Сам Сагайдачний у власноруч писаній автобіографії стільки відомостей не виклав би! Ні-ні, я розумію, що хтось із сучасних цінителів високого мистецтва може закинути Саковичу, нібито вірші його занадто вже "переказові", схожі на стислий заримований життєпис ге-роя… Але, по-перше, з огляду на загальний розвиток тогочасної поетики, вірші нашого поета-галичанина родом із містечка Подтеличі, випускника Замойської та Краківської академій Касіяна Саковича, який у 20-х роках ХVІІ ст. був ректором Києво-братської школи, — витворені на досить при-стойному рівні. А, по-друге, ми повинні бути вдячними Са-ковичу саме за його увагу до життєписних фактів із буття свого героя, які дозволяють сучасним дослідникам хоча б частково компенсувати відсутність реальної хроніки діянь цього полководця і державного діяча.
До речі, про віршування… З, польською мовою, але, вочевидь, українцем писаної, "Римованої хроніки", що поба-чила світ 1682 року, дізнаємося, що й сам Петро Сагайдачний теж захоплювався поезією. Принаймні автор згаданої хроні-ки, ім'я якого з'ясувати дослідникам так і не вдалося, свід-чить, що в 1651 році, під час Берестейської кампанії, козаки співали бойові походні пісні, тексти яких були створені саме ним, Сагайдачним. А що, все може бути! Щоб гоноровий самбірчанин – та не писав гонорових віршів? Бути такого не може! Щоправда, хотілося б мати зразок хоча б одного з його літературних творів…
Судячи з усього, Сагайдачний виявився природженим воїном, який досить швидко опанував військову науку і став справжнім професіоналом. Хто може найкраще, найточніше охарактеризувати полководця? Звичайно ж, сучасник, який бував разом із ним у походах. Так оcь, таким сучасником виступає польський аристократ, сенатор Яків Собеський, батько майбутнього короля Польщі Яна Собеського.
Цей сенатор, один із комісарів, тобто військових радників, при польському коронному гетьманові в битві під Хотином, цікавий уже хоча б тим, що залишив по собі "Но-татки про Хотинську війну". До речі, про козаків у цих но-татках Собеський загалом висловлювався досить стримано, іноді не приховуючи ворожості до них. Тим цікавіше сприй-маються його слова про гетьмана Сагайдачного:
"...Був він чоловіком великого духу, що сам собі шу-кав небезпеки, легковажив життям, у битві був першим, коли ж доводилося відступати – останнім; мав жваву діяльну вда-чу, в таборі залишався сторожким, мало спав і не пиячив; на нарадах поводився обережно, в розмовах був небалакучий".
Погодьтеся, що подібна характеристика, народжена під пером польського аристократа, якому важко захоплюватися козацьким вождем, має для нас особливу цінність. Й одразу ж виникає питання: чи могла така людина як Сагайдачний розминутися з козацькою славою? Тепер уже навіть важко припустити щось подібне.
На Січ Сагайдачний прибув орієнтовно в 1595 році, і переконливо заявив про себе як про воїна в часи, коли там гетьманував – удруге — легендарний Самійло Кішка. Вже в перших морських походах, коли Сагайдачний ще не був гетьманом, він постав перед козацтвом, як надзвичайно хо-робрий і, водночас, розсудливий воїн. А слід завважити, що в ту пору по землях запорізьких було неспокійно. Після пов-стання Наливайка, в Україні довго давалися взнаки не лише кривава релігійно-етнічна ворожнеча між поляками та українцями, але й напруження, що склалося у взаєминах між реєстровими та запорізькими козаками.
Правдиво мовилося в нотатках, присвячених "часам Наливайка" польського історика XIX століття Т. Чорновсь-кого, який, загалом, із співчуттям сприймав трагічність соці-ального та релігійного стану, в котрому опинився православ-ний український народ : " Король, сенат, і особливо єзуїти — винуватці того страшного нелюдського поступу – гадали, що воєводська страта ( Наливайка) викличе страх у козаків і примусить їх до послуху.
