Кульчиці (величне гніздів'я гетьманів) - Сушинський Богдан

"По дорозі, — читаємо в "Історії Укра-їнської РСР, — до нього приєдналися надвірні частини князів Януша Острозького, Юрія Збаразького і воєводи Даниловича. Шляхта Київського воєводства збиралася під Паволоччю і Трилісами, неподалік Києва. Жолкевський поспішав розгро-мити повстанців до настання зими. "Намагатимуся задушити свавілля, скільки вистачить сили, — писав він королю, — тому що воно страшне для Речі Посполитої".

…Знаючи, що повстанці зосередилися переважно в районі Канева і Черкас, — мовиться далі в "Історії…", — і що до них приєдналася значна частина реєстровців, Жолкевсь-кий налагодив відносини з реєстровою старшиною. Групу заможного ("статечного") козацтва, за словами Жолкевсько-го, очолював гетьман реєстру Петро Конашевич-Сагайдачний. Протиріччя між багатою козацькою верхівкою й основною масою козацтва і намагався використати Жол-кевський.

… Дійшовши з військом до Білої Церкви, Жолкевський потім став просуватися вздовж річки Рось. Козаки виступили йому назустріч. Проте єдності поміж ними не було. " Чернь, — писав Жолкевський, — прагнула стати до бою з панським вій-ськом. Старшини ж, навпаки, стримували її, заявляючи, "що не хотять воювати з коронним гетьманом". Гору взяло замо-жне козацтво. Сагайдачний, відсторонений напередодні по-встанцями від керівництва, знову був обраний гетьманом. Він негайно розпочав переговори з Жолкевським... Сагайда-чний і реєстрова старшина прийняли всі висунуті Жолкевсь-ким умови і підписали відповідну декларацію. Всі "свавіль-ники", які не дотримувалися її умов, підлягали смертній ка-рі".

Та, як ми вже бачили, суворість умов цієї угоди не за-стерегла козаків і самого Сагайдачного від вступу до Ліги. Упевнений, що, якби гетьману Петру Сагайдачному справді судилося очолити об'єднані війська "Ліги християнської мі-ліції", або хоча б увійти до складу цієї армії на чолі козаць-ких полків, доля багатьох народів Європи, як і доля ненавис-ної їм Османської імперії, складалася б зовсім по-іншому. Але ж не судилося; а відомо, що, в граматиці нашого пізнання умовного способу історія не визнає.

Можливо, реакція польського короля на приєднання козаків до християнської міліції була б різкішою, але, як ми вже знаємо, саме 1618 року дуже ускладнилося становище польських військ, які, під командуванням королевича Влади-слава, майбутнього короля Владислава IV, перебували під Москвою. Чому вони там опинилися? Та тому, що за часів "московської самозванщини" Владислава було обрано на трон Московії. Й ось тепер він прагнув збройно здобути Мо-скву, щоб сісти на дарований йому московським боярством трон і розпочати практичне управління своїми підлеглими.

З листа, якого Владислав надіслав батькові, королю Сигізмунду III, той зрозумів: якщо негайно не прийти синові на допомогу, він загине разом з усім військом. З тим, уточ-ню, військом, яке ще лишалося при королевичеві, тому що значна частина його, якій Владислав заборгував платню за службу, вже полишила табір і вирушила на батьківщину. Сигізмунд розумів: на те, щоб зібрати достатню військову силу, потрібні були час і кошти. І того, й того йому дуже й дуже бракувало. А тут ще в Європі розпочалася тридцятилітня — у 1618-1648 роках – війна, яка позбавляла його надії на допомогу з боку Франції чи Німеччини. При-родно, що, за таких умов, він змушений був звернутися до козацького гетьмана Сагайдачного: "Рятуй!".

Гетьман бачив, що королеві й польському сенатові подітись нема куди, і погодився повести козаків під Москву. Але з твердою умовою: король дозволить розширити козацькі території, тобто території, що підпорядковувались гетьману; полегшить становище православної церкви в Україні; збільшить козацький реєстр і навіть... пристане на те, щоб дозволити Україні мати власну судову й адміністративну автономію. Коротше кажучи, Сагайдачний примусив короля і польський уряд визнати автономію України, її особливий статус у складі Польського королівства.

8

Гетьман Сагайдачний уособлює собою,

якщо не саму історичну велич українського

народу, то принаймні мрію про цю велич.

Тож будь-який інший народ світу давно

витворив би з нього легендарного героя

і своєї історії, і свого епосу. Ми ж, українці,

маючи такого великого полководця,

упродовж століть заздрісно зачитувалися

подвигами войовничих чужинців, шкодуючи,

що наша бездержавна минувшина занадто

скупа на славетних воїтелів.

Богдан Сушинський.

Якщо дотримуватися загальновизнаної у нас концепції, події на московському фронті розгорталися таким чином… Під ударами двадцятитисячного козацького війська Сагай-дачного, здався загарбаний російськими військами Путивль, потім, перейшовши вже на російську територію, козаки здо-були Елець, Шацьк, Данков... Цікавий випадок стався побли-зу Серпухова. Тут Сагайдачному мала протистояти російська рать під командуванням прославленого князя Пожарського. Але, щойно українські козаки наблизились до неї, – донські козаки кинулись урозтіч, решта ж війська почала відходити, а сам Пожарський раптом занедужав і, по суті, втік до Москви. За його відсутності, командування перебрав на себе князь Григорій Волконський. Але справі це не зарадило: російське військо було розгромлене.

Востаннє цар спробував зупинити Сагайдачного по-близу Донського монастиря, вже на підступах до Москви. Якби росіянам пощастило виграти цю битву, вони б не до-пустили об'єднання українських та польських військ. Але навіть російський літописець визнає, що в бою російських воїнів охопив жах і вистояти вони не змогли. Ця перемога дозволила українському полководцеві, на очах російського командувача, що відступив з рештками свого війська з поля бою, переправитися через Оку і неподалік Донського мона-стиря, розірвавши кільце російської облоги, з'єднатися з ко-ролевським військом.

Польський табір, який розташовувався на той час неподалік Вязьми, вже й справді перебував у міцному оточенні. Ще б кілька днів облоги, кілька штурмів, і захисни-ки його або полягли б, або потрапили б у полон. То ж чи варто дивуватися, що появу Сагайдачного з його козаками королевич Владислав сприйняв, як Божий дарунок? А після кількаденного перепочинку, українсько-польське військо взяло в облогу столицю Московії.

Це, нагадую, я подав загальну концепцію чи схему подій. Проте дослідники вже докладно вивчили перебіг українсько-московської кампанії 1618 року, залучаючи до цього не лице українські та польські, але й російські джерела. Досить послатися хоча б на появу таких історичних розвідок як " Військово-політична діяльність П. Сагайдачного та Б. Хмельницького: порівняльний аналіз"; "Особливості ведення стратегії козацького війська за часів гетьмана Петра Сагайда-чного" сучасного історика О. Фірсова; " Запорожці у польсь-ко-московській війні наприкінці Смути 1617-1618 років" П. Саса; "Війни українських козаків з Росією до часів Богдана Хмельницького" В. Брехуненка та низки інших авторів. Уза-гальнюючи всі наявні дані, можна вибудувати таку хроніку участі у цій війні українського козацтва…

На початку липня 1618 року двадцятитисячне українське військо під командуванням Сагайдачного, маючи всього сім-надцять гармат малого калібру та невеличкий обоз, Мурав-ським шляхом, що вів від Криму до Москви, наблизилося до укріпленого міста Лівни, розташованого неподалік Тули. Не-сподівано атакувавши його на світанку, козаки вже за кілька годин увірвалися в цитадель. Винищивши всіх його оборон-ців, вони взяли в полон лише начальника гарнізону воєводу Микиту Черкаського, всі інші командири, схоже, загинули в бою.

Після триденного відпочинку, який по суті перетворився на свято першої значної перемоги, козаки рушили в напрямку не менш міцної фортеці Ельця. Одного погляду було досить, щоб збагнути, що таку фортецю можна буде взяти лише об-логою – міцні мури, багато гармат, і, як донесла розвідка, по-над сім тисяч вояків гарнізону. На пропозицію Сагайдачного здати фортецю без бою, комендант її, воєвода Андрій Полєв, відповів рішучою відмовою. Пихатість цієї відмови була продиктована ще й тим, що воєвода уяви не мав про чисель-ність козацького війська, значну частину якого Сагайдачний заховав у приміському лісі. Зімітувавши невдалий штурм, гетьман наказав козакам демонстративно відступати. Вважа-ючи, що на цьому спроба здобути місто завершилася, Полєв звелів значній частину гарнізону вийти за мури та пересліду-вати ворога.

Саме цього Сагайдачний і чекав: заманивши московітів до лісу, він кинув у бій свій лісовий резерв, і за якийсь час вороже військо було вщент розгромлене. Переслідуючи реш-тки московських підрозділів, козаки спробували увірватися до фортеці, проте воєвода вчасно наказав зачинити ворота. Фортеця справді виявилася могутньою, але під час третього штурму українці здобули її.

Намагаючись врятувати місто від цілковитої руйнації, православні єлецькі священики спорядили делегацію до пра-вославного українського гетьмана з проханням пощадити мі-сто і його населення, а за це міщани пообіцяли видати коза-кам царського посланця, воєводу Івана Хрущова, разом із 30-ма тисячами рублів царської скарбниці, яку воєвода віз до Криму у вигляді данини ханові. Козаки на такі умови приста-ли, й до міста увійшов лише невеличкий каральний загін, який мав провести арешти декого з командирів, місцевих чи-новників, а також реквізувати майно місцевих багатіїв.

Після належного відпочину, Сагайдачний сформував деся-титисячний загін і, під командування полковника Дорошен-ка, відправив його в рейд містами і селами Рязанщини. До-стеменно відомо, що цей загін винищив захисників фортеці Переяслава-Рязанського та повністю спалив його цитадель, а також із боями здобув міста Ряжськ, Шацьк, Данків, Скопин, Пісочню та кілька дрібніших містечок. У цей же час, маючи під своїм командуванням усього тисячу шабель, полковник Милосний, здобувши кілька поселень, підступив до потужної фортеці Михайлова.

Одначе здобути її з першого штурму не вдалося, оскільки, через погану погоду козаки добулися до міських мурів із за-пізненням, уже після того, як московіти встигли отримати значне поповнення. Після прибуття на допомогу полковни-кові гетьмана Сагайдачного, козаки встигли вдатися до ще двох атак, але на тривалу облогу часу вони не мали: польські гінці прибули з проханням негайно, всім військом, іти до мі-сця загального збору польсько-литовсько-українських військ – підмосковного міста Тушина.

Щоб не втрачати часу, Сагайдачний виокремив загін пол-ковника Федора Бориспольця і наказав йому іти в Мещерські краї, аби звідти підступити до південних околиць Москви.