Не так вже й тісно на Землі - Давидов Анатолій

В нашій місцевості став рідкісним бражник "мертва голова". Ви, безперечно, знаєте цього метелика?

— У мене є про нього кадри! — прибіг Петько.— Знімав минулого року стрічку про бджіл на дідусевій пасіці. Там мені й показали "мертву голову".

Всі уважно роздивлялися великого красивого метелика з малюнком на спині, що дуже нагадував череп.

— Дідусь розповідав,— продовжував Петько,-— що ці бражники вміють підібрати "спів" бджолиної матки, яким вона сповіщає робочих бджіл про своє народження; таким чином вони проникають всередину й крадуть мед.

— А ще вони,— усміхнувся Володимир Іванович,— вміють пищати. В дитинстві я колись через те навіть випустив "мертву голову" з рук, а полював на неї ціле літо для колекції. Завдання дав тоді мені вчитель на канікули. Як зараз пам'ятаю, сидів метелик на стіні омшаника й то складав, то розпускав крила. Ось-ось, думаю, злетить... Я хап його, а він як запищить, так різко, наче миша. У мене волосся дибки стало, пальці задерев'яніли. Бражнику тільки того й треба було — полетів. А в шкільній колекції так і залишилося порожнє місце. Вже пізніше я вичитав у якійсь книжці, що "мертвій голові" запищати нічого не варто. Для цього випускає повітря з передньої кишки, що приводить до коливання складки хітинового покриву рота.

"Мертва голова" медом ласує рідко. Вона цікава ще й тим, що харчується переважно не нектаром, як усі бражники, а соком дерев, який витікає з тріщин,— додала екскурсовод.— А ви бачили олеандрового бражника? Цей великий красивий метелик зустрічається в Криму і на Кавказі. В нього обидві пари крил і все тіло темно-зелене з білувато-жовтим або рожево-коричневим малюнком.

— Ми з татком відпочивали колись у Гантіаді, що в Абхазії, і там увечері я побачила, як хлопчики ганяються в сутінках за якимись метеликами,— згадала Іра,— а як підійшла ближче, то впізнала в них олеандрових бражників. їх було шість. Двох хлоп'ята вже накололи на сірникові коробочки, а ті, четверо, чомусь нікуди не тікали від куща, тільки перелітали з гілки на гілку. "Що ви робите,— закричала я до хлопців,— це ж рідкісні метелики, вони охороняються законом!" — "А нам,— кажуть,— рідкісних і треба. Гарні подаруночки привеземо до біологічних кабінетів. Не якась там кропив'янка чи капусниця, а зникаючий з лиця планети олеандровий бражник. Уявляєте — ніде немає, тільки в наших школах!" І знову кинулися ловити метеликів. Тоді я закричала ще дужче, на допомогу прибіг мій татусь і батько одного з хлопчиків. Вони порозганяли їх, а коли я вранці прийшла до куща, то побачила під ним одного метелика з понівеченими крильми, а Інші кудись поховалися... Я потім познайомилася з тими хлопцями, ми навіть подружилися, і виявилося, що вони не такі вже й погані, а за метеликами ганялися, бо не усвідомлювали про зло, яке чинять, хизувалися один перед одним, не розуміли, що справою охорони природи мусить займатися кожен.

— Так-так,—— погодився Володимир Іванович.— Ти, Петрику, не розповідав друзям, як минулого року ие дав хуліганам вбити качку, що вже кілька років зимує в нашому Гідропарку? Гаразд, не говоритиму більше про це, скажу тільки, що ти вчинив, як справжній мужчина!

— Хочу вам іще показати сатурнію малу. Пригляньтесь до яскравих плям на кінці крил. Таким чином комаха відволікає увагу нападника від найважливіших частин організму і в першу чергу від голови.— Екскурсовод замилувалася метеликом.— її родичку, сатурнію грушеву, занесено до Червоної книги УРСР.

В музей зайшла секретарка директора заповідника.

— Вас до управління кличуть! — сказала Володимиру Івановичу.

В кабінеті, крім директора, сидів молодий чоловік у форменому картузі.

— Знайомтесь, наш кращий наглядач ділянки Анатолій Петрович Бутенко. Він знає про ваші наміри й погоджується взяти до себе на ділянку. Але з умовою: допоможете йому охороняти затоку від браконьєрів. І ще прохання: творчі плани обов'язково погоджувати з наглядачем. Згода?

— Згода,— погодились в один голос мандрівники.

— Тоді завтра рано-вранці в дорогу. Спершу поїдемо автобусом, а тоді доведеться пішки кілометрів двадцять. Це вас не лякає?

— А у нас свій транспорт!

— Чудово. До заливи (так він назвав затоку) доїдемо машиною, а далі човном попливемо.

ЖАЙВОРОНКОВІ ПІСНІ

Солончаки. Обережна дрохва. Єнотовидний собака. Гніздечко Індійської очеретянки. Жайворонки

Їхали солончаками.

Навколо розкинулися блискучі, ніби крижані, блюдця невеликих озерець, береги яких поросли кермеком, пирієм, полином, очеретом...

Володимир Іванович обережно вів машину, бо час від часу вона потрапляла на засолену ділянку дороги і тоді ковзала, ніби в ожеледицю.

— Тут близько до поверхні залягають засолені підґрунтові води. Грунти витягли на поверхню малорозчинні солі — кухонну, сірчанокислий натрій, соду, які пригнічують рослини,— пояснив Анатолій Петрович.— А он і тутешні мешканці.— Він показав рукою на пагорб, і всі побачили орлана-білохвоста.

Хлопці взяли кінокамери й подалися до хижака. Той сидів на остові залишеної кимось кабіни від старого грузовика й зиркав на прибулих, а тоді замахав крилами, заклацав дзьобом...

— Чудові кадри! — зрадів Славко й кинув у птаха невеличкою грудкою, Щоб той знявся в повітря. Проте орлан не бажав летіти.

Петько сфотографував хижака зблизька. Йому добре було видно міцний жовтий дзьоб, білий хвіст на тлі темно-бурого пір'я. Так ось чого його називають білохвостом!

Підійшов Анатолій Петрович.

— Щось тут не так,— мовив він.— Орлани ніколи близько до себе не підпускають!

Птах тривожно замахав крилами й завис на погнутих дверцятах.

Наглядач міцно вхопив птаха за дзьоб, притис до себе лапи, щоб той не подряпав кігтями, й покликав на допомогу Володимира Івановича.

— Несіть ножа! Він, виявляється, заплутався в якомусь мотуззі. Напевне, пастухи залишили.

Володимир Іванович обережно перерізав мотузок, і єгер підкинув орлана над собою. Той одразу здійнявся вгору й подався в бік моря.

— Орлани-білохвости залітають сюди в пошуках ховрахів, а завше вони тримаються лісів та великих річок. Гніздяться на високих деревах. Основна здобич орланів — риба. Полюють вони також і на водоплавних птахів та гризунів.

— Ми бачили, як орлан нападав на лисок,— згадав Петько.— Він намагався крайню вихопити з гурту, та так і не зумів.

Володимир Іванович уважно розглядав рослини. Нагнувся, вирвав одну з них.

— Солонець — типовий мешканець цієї місцевості. Стебло складається з окремих члеників — товстих і м'ясистих. А де, гадаєте, в цієї рослини листя?

— Напевно, опадає в спеку? — висловила здогадку Іра.

— Зовсім ні. Членики — стебло, що зрослося з листям. А знаєте, як солонець бореться із засолоненням? Сіль, надходячи в клітини, нагромаджується в них, а коли її стає забагато, рослина відкидає членики, таким чином регулює концентрацію солі в своєму організмі. А ось кермек це робить інакше.— Володимир Іванович вирвав рослину з коренем.— Бачите білий наліт на листках прикореневої розетки? Лизни, Петю! Солоне?

— Гірке!

— Саме з допомогою цього листя кермек і виводить з організму сіль, яку потім змиває дощ.

— А полин теж виділяє через листя сіль?

— Ні, він "навчився" обмежувати надходження її з грунту...

Дорога ставала твердішою. Буро-зелені зарості солончаків змінилися пожовклим пирієм, кінським щавлем, типчаком.

— Дрохва! — вигукнув Славко.

Зупинилися. З пагорба було добре видно великого красивого птаха.

— Які вуса! — захоплено вигукнув Петько.

— То не вуса, а пучки довгого пір'я, яке відходить од підборіддя,— пояснив Володимир Іванович.

Дрохва тривожно оглядалася довкола. її "вуса" час од часу сіпалися, вона переминалася на своїх сильних ногах, але тікати не збиралася.

— Невже й дрохва заплуталася? — засміялася Іра.— Таланить нам сьогодні! Хитрує: чекає, поки пташенята сховаються, а вже тоді буде відводити від них.

І справді, не встиг Петько навести кінокамеру, як птах опустив крила, підняв розпущеного хвоста з яскраво-білим підхвістям і, оглядаючись, побіг убік.

— З вас ніхто не бачив, як дрохви танцюють? — запитав Анатолій Петрович.

— Ні...

— А мені доводилось. Йду раз степом, а тут вони. Порозпушували хвости, поопускали —крила, виробляють різні па одне перед одним. Це самці хизуються своїм вбранням. Аж тут з'явилися самиці. Кавалери одразу кинули делікатність і ну битися між собою. Притихли, як сонце зійшло... Колись дрохв було багато. Полював на них хто хотів. Зараз дрохви охороняються законом. І це добре, бо птах цей надзвичайно корисний: живиться не лише рослинністю, а й комахами — жуками и сарануватими. Буває, що в шлунках дрохв знаходять навіть мишей.

І знову "Жигулі" котяться степом. З весни розбита машинами дорога затверділа так, що в окремих місцях делікатні "Жигулі" з причепом не могли подолати закам'янілих вибоїн. Володимир Іванович повернув у степ. їхати стало легше, та невдовзі шлях перепинила річечка, густо поросла очеретом.

— Беріть праворуч, там місток є! — сказав наглядач.

— А може, зробимо зупинку? — запропонував Володимир Іванович.

— Тоді ліворуч повертайте, там місця гарні — річка впадає в затоку...

Затока глибоко вдавалася в степ, вузьким клином ішла в бік моря, якого ще не видно було, однак присутність його вгадувалася по гіркуватому запаху водоростей, який приносив сюди ледь помітний вітерець.

Мандрівники спробували підійти ближче до води, та болото далеко не пускало. Лише в одному місці дно не грузло, і натуралісти вирішили зробити там засідку.

...Сіра чапля летіла вздовж берега, сторожко вглядаючись в очерет. Був той час, коли все живе сховалося в тінь, і їй не таланило на здобич. Аж ось чапля помітила мертву рибину й сіла біля неї. Колупнула дзьобом знахідку. Раз, вдруге... А наїстись не встигла — бура куцохвоста тварина стрибнула на неї з кущів. Тільки пір'я полетіло.

Нападником виявився єнотовидний собака.

Та він не встиг поживитися чаплею, бо почув неподалік тріскотіння кінокамери й кинувся геть.

— Дивина, та й годі! — промовив наглядач.— Єнотовидного собаку вдень побачити важко.

Підійшли до розтерзаної чаплі. Обережно перевернули її.

— Мертва. На якусь мить раніше включив би ти, Славку, камеру, і хижак не накинувся б на неї,— промовив Анатолій Петрович.—

Ці звірі завелися у нас ще до війни.