Не так вже й тісно на Землі - Давидов Анатолій

Вже декілька років я спостерігаю за рослиністю в Зеленому урочищі. Там був клапоть незайманого степу. Був, бо оці "знавці" знищили майже всю рослинність! Погляньте,— вчений показав рукою на траву, що сушилася в тіні дерев,— звіробій, материнка, чебрець. І все з корінням. Навіть ковилу перисту вирвали, сплутавши її з зубрівкою духмяною. Що з ними робити?

— Відпустіть, ми більше не будемо! — благали хлопчаки.— Хотіли ж якнайраще. Всі в похід пішли з учителькою ботаніки, а ми вирішили їм носа утерти...

— Оце так утерли! — зауважив Петько.— Хоча б визначник лікарських трав узяли з собою!

— Ми бачили їх вдома на плакатах!

— Ну, а зубрівку навіщо рвали? — спитав ботанік.

— Це дідусь просив!

— Йому вистачило б кількох стеблинок, а ви яку копицю насмикали!

Хлопці кинулися складати траву в рюкзаки. Коли черга дійшла до ковили, ботанік з прикрістю зауважив:

— А це залиште тут, її навіть кролі не їдять!

Запрацювала кінокамера.

— Кінодокумент! — пояснив Славко.— Ще раз впіймаєтеся на браконьєрстві — покажемо по телевізору. Зрозуміли?

— Ось так і знищують рідкісну флору! — втомлено сів на землю ботанік.— Зовсім не стало астрагалу шерстистоквіткового, вероніки тіньової, волошки верболистої, тюльпана змієлистого... Тиждень шукаю, та марно.

Він вийняв з рюкзака невеликий гербаризатор, розклав його.

— Можу похвалитися, ферула татарська, осока лапкоподібна, сонцецвіт сивий, ці гарні дзвоники називають дзвониками великоколосими. А що скажете про таку рослину?

— Схожа на герань! — здогадалася Іра.

— Правильно. Герань лінійнолопатева, нині рідкісний в нашій місцевості вид.

Кіноаматори ще довго слухали розповідь Олега Прокоповича, так звали ботаніка, про наукове значення рослин, які потребують охорони. Вони, виявляється, необхідні для пізнання живої природи, її законів і явищ, створення на їх основі якісніших і продуктивніших рослин. Треба якомога швидше створювати заповідники й заказники там, де ще збереглися рідкісні види.

— Хотів я, щоб такий заказник був організований і в Зеленому урочищі, адже півмісяця тому я знайшов там і ферулу татарську, аж ці варяги всю її вирвали з корінням, переплутавши з лікарською рослиною,— з болем у голосі промовив вчений.

— Олег Прокопович,— звернулася до нього Іра,— так то ж усе бур'яни?

— Ви, напевне, чули про роботи академіка Миколи Васильовича Цицина, який створив нові види багаторічної і відростаючої пшениці. Уявіть собі пшеничне поле, яке кілька років підряд дає врожай без обробки — оранки, сівби тощо. Так ось, Микола Васильович вивів саме таку пшеницю і використав для цього звичайнісінький пирій. Сорти так і називаються — пшенично-пирійні. А погляньте ще раз на дзвоники великоколосі. Якщо їхні квіти стали б трохи крупнішими, а стебло міцнішим, вийшла б чудова культура клумбових квітів. Тривають роботи по окультуренню цінних лікарських рослин. Потрібно мати так званий первинний матеріал — дикоростучі екземпляри. А їх стає все менше й менше. Ось чому вчені світу забили тривогу. Тому тільки в нашій республіці взято під охорону більше як півтори тисячі ботанічних об'єктів, створено багато заповідників, пам'яток природи республіканського значення.

Олег Прокопович поправив лямки рюкзака.

— Залишайтеся здорові, а я подамся до своїх.— Він підморгнув Петькові, який саме наладився сфотографувати його, і, широко ступаючи, пішов степом.

— Він видався мені таким злим і суворим, а насправді яка це добра людина. І як любить свою справу! — промовила Іра.

...Щоб потрапити до рідкісних перев'язок, вирішили їхати рано-вранці. Зняли намети, склали в причіп. По дорозі заїхали в селище. Володимир Іванович послав телеграму приятелеві, вчителю сільської школи.

— Ми з ним взимку домовилися, що вистежить перев'язок.

Всівся за кермо.

Натомлені діти одразу ж поснули.

Вчителя застали вдома.

Високий сухорлявий чоловік у вишиванці порядкував біля вуликів, розставлених у невеликому вишневому садку. Розтривожені бджоли роїлися біля його сивої голови, сідали на видублене літами і суховіями обличчя, та, мабуть, не кусали пасічника. Особливо настирливих комах, що лізли до очей, вчитель відганяв легеньким порухом руки.

— Чому ж не попередили про приїзд? — зрадів гостям учитель.— Я сьогодні планував податися до міста, а тут рій вилетів. Довелось відкласти поїздку.

— Півдня пройшло, як я "блискавку" надіслав,— виправдовувався Володимир Іванович.

Михайло Якович, так звали вчителя, запросив усіх до садиби.

— Складне ви мені завданнячко загадали,— похитав головою,— не менше місяця ми з юннатами вистежували перев'язку. Сказано, норова тварина. На поверхню вилазить вночі або в сутінки. Де її шукати? Допоміг випадок. Сидимо одного разу в степу й дивимось у підзорну трубу. Аж тут до нас підходить Федот Мусійович. "Чи не сонячного затемнення,— каже,— чекаєте? Так воно, здається, ще не скоро буде". Кумедний він, цей дідок. Років з вісімдесят йому, давно вже на пенсії, а вдома не сидить. Все в степу і в степу. То трави лікарські збирає, то найметься в експедицію, їх у нас чимало буває, а в жнива працює скиртоправом. Розповів я Федоту Мусійовичу, що ми ніяк не можемо вистежити звірка, який перев'язкою зветься. Показав її на малюнку.

— Так це ж перегузня, або плямистий тхір! — аж зрадів той.— Справді, він зараз вивівся, а колись, як я ще на соняшничині їздив, їх водилося не менше, ніж тепер ховрахів. Бувало, пошле мати в погріб, аж гульк — сидить, голубчик!

Розпитав дід, навіщо нам перев'язки, й аж тоді повів далі. Отут, каже, живе сім'я плямистих тхорів.

Ми зробили неподалік засідку й вислідили самицю з чотирма малятами.

— Тоді одразу в степ! — зрадів Володимир Іванович.

— Не заперечую,— підтримав його Михайло Якович,— бо саме о цій порі малята вигріваються на сонечку. Тільки треба дуже обережно підкрастися, бо тоді з нори нізащо не вийдуть. Я спочатку гуртківців посилав туди щодня, щоб звірки до людей звикли, аж ні, ховаються.

— Як же їх знімати? — непокоївся Славко.— Трава в степу невисока.

— Є в нас чудова позиція. Колюча, правда, але сховатися можна. Там дереза підходить метрів за двадцять до нори.

— Що нам колючки!

В дерезі сиділи двоє хлопчиків. З-під легеньких парусинових картузів в обох виглядало вигоріле на сонці біле волосся. Хлопці з інтересом поглядали на прибулих.

— Нарешті,— зраділо сказав один з них,— а ми вже зачекалися...

— Потомилися? — поспівчував Володимир Іванович.

— Що ви? — здивувався менший зростом хлоп'як.— Вони такі кумедні, але ж у нас й інших справ чимало — жнива йдуть!

Минуло п'ятнадцять, двадцять хвилин... півгодини. Перев'язок не було.

Дмитрик, так звали балакучого хлоп'яка, поглядав на циферблат годинника.

— Ніякої дисципліни,— обурювався,— майже завжди саме в цей час вигрівалися на сонці, а зараз, дивись, не вилазять.

— Вилізуть,— заспокоїв його друг Юрко.

І справді, невдовзі вилізли.

Спочатку виткнула голову мати. Невеликий рябий звірок. На голові і по боках морди білі та чорні смуги. Так ось звідки перев'язка дістала таку назву! Перев'язка зробила "свічку": стала на лапи, хвостом обперлась об землю. Огледілася. Пострибала, красиво вигинаючи спину, потім сховалася в нору і через кілька хвилин вилізла вже з малятами. Ті залазили перев'язці на спину, падали, штовхали одне одного лапами...

Славко навів на них кінокамеру.

— Невже вийде? — засумнівався Дмитрик.— Далеко ж як!

— Вийде,— й собі заходився знімати перев'язок Володимир Іванович.— А ти, Іро, зроби кілька фотознімків.

Однак дівчинка не встигла й чіткості навести, як перев'язка відчула, що за нею хтось спостерігав, а може, її налякало стрекотіння кінокамер. Вона по-собачому гавкнула й шугнула в нору. За нею, падаючи й перевертаючись через голови, поховалися малята.

— Більше кіна не буде! — сказав Дмитрик.— Тепер хіба що завтра вийдуть!

— Та ми, власне, зробили свою справу! — заспокоїв його Володимир Іванович.— Тепер усі дізнаються про місце, де ще живуть перев'язки. А зараз я вас зніму! — І став наводити камеру на хлопчаків.

— Так уже й дізнаються,— не вірив Дмитрик, але від об'єктива не відвернувся, тільки білявого чуба пригладив.

— А перев'язки корисні чи шкідливі? — запитала Іра.

— Полює цей звірок,— розповідав учитель,— переважно на степових гризунів. В цьому його велика користь. Федот Мусійович казав, що колись перев'язок навіть приручали, тримали в погребах, коморах, мов котів, щоб там мишей не було. Я вичитав у довіднику, що кожна з перев'язок може знищити від трьохсот до восьмисот гризунів, тим самим щороку зберігаючи майже три тонни зеленої трави.

— Михайле Яковичу, давайте спіймаємо кількох малят перев'язки і спробуємо їх виводити в клітках, мов кроликів. Підростуть — випустимо в степ! Мабуть, у жодній із шкіл світу не буде такої ферми! — зрадів своїй вигадці Дмитрик.— А як її назвати — перев'язочна, чи що? Ні, так не годиться!

— Ферма по вирощенню перев'язок,— сказав учитель.— Але ці звірі занесені до Червоної книги УРСР, а це означає, що їх чіпати не можна, хіба що з дозволу Державного комітету Ради Міністрів УРСР по охороні природи.

— Ви, хлопці, мусите охороняти їх, розповідати дорослим і дітям, які це корисні й рідкісні звірі, стежити, щоб ніхто їх не переслідував. До речі, перев'язки мало вивчені. Отож, Дмитрику, не треба, мабуть, знімати поста в дерезі, тільки ходіть туди рідше, щоб не викликати у звірів ніякої тривоги.— порадив Володимир Іванович.

— Е, ні,— заперечив учитель,— то дуже близько. Нам же не треба їх фотографувати! Пост ми перенесемо далі. Будемо вести постійне спостереження за цією сім'єю, а може, щось цікаве для науки й відкриємо. До речі, по-справжньому діти зрозуміли красу степу тільки зараз, як стали часто в ньому бувати.

Михайло Якович виявився цікавою людиною — він знав багато: і де лисиці водяться, і де шершні живуть, і як кажани на комах полюють...

Марія Іванівна, його дружина, пригостила мандрівників молоком і свіжим медом, пиріжками. Вчитель показав їм свій кращий вулик. Сітки не одягав, бджоли знову лазили по його руках, обличчю й не кусали. Але варто було Петькові зняти маску, як одна з них з розгону увіткнула йому під око жало. Довелося прикладати холодну пляшку, яку Марія Іванівна дістала з льоху.

— А зараз підемо до моїх їжачків! — Михайло Якович налив молока у тарілку.

В кутку саду під розлогим кущем бузини стояв невеличкий дощаний ящик.