Не так вже й тісно на Землі - Давидов Анатолій

А батьківщина їхня — Уссурійський край і південна частина Амурської області. В заповіднику єнотовидний собака зустрічається скрізь, крім островів. Там, де гніздяться тисячі птахів, їм не місце. І взагалі вчені стежать, щоб єнотовидних собак було не більше п'яти голів на тисячу гектарів. Періодично зайвих звірів відловлюють з допомогою мисливських собак. Коли вони наздоганяють свого дикого родича, той не втікає і в бійку не лізе,

а сідає на задні лапи и вищить. Досить тоді підійти і забрати його в мішок чи в клітку.

Побрели до берега.

— Невже вам так часто трапляється гніздо індійської очеретянки, що на нього й дивитися не хочете? А гляньте, яке воно гарне,— здивувався наглядач.

Гніздечко як чашечка, побудоване з переплетених між собою травинок і листочків, усередині вимощене м'якенькими корінцями й пір'ям, міцно приторочене до очерету.

— Мов колиска! — сфотографувала Іра гніздечко.

— Воно і є колиска,— серйозно промовив Анатолій Петрович.— Знаєш, скільки з нього живоття пішло! Індійська очеретянка прилітає до нас у травні, мостить ось таке гніздечко і вже в другій половині місяця відкладає троє — шестеро яєчок. Дуже роботящі птахи, а вже як виведуться малята, з ранку до ночі не посидять, носять їм комах. І так аж до кінця червня, поки пташенята самі не зможуть ловити здобич. Та он вони сидять! — зрадів наглядач і показав на густий кущ очерету.

На зламаному стеблі сиділи на певній відстані один від одного четверо невеликих птахів. Зверху руді, низ темний.

— Очеретянки бувають різні: великі, прудкі, ставкові, чагарникові, лугові очеретянки, або борсучки. Хоч ці пташки й невеликі, та надзвичайно корисні комахоїди, їх треба всіляко охороняти. А знаєте, яких птахів я люблю найдужче?

— Лебедів! — вигукнув Петько.

— І лебедів,-— усміхнувся наглядач,-— та найбільше мені до вподоби жайворонки. Ходімо в степ, послухаємо їхній спів!

Сіли в траву неподалік від машини. Тихо-тихо, аж вуха ломить від тієї незвичайної для міських мешканців тиші.

— Ось він!

Над ними в безмежжі блакиті висіла невеличка грудочка.

— Чому ж він не співає? — здивувалася Іра.

А їй у відповідь з неба долинули чарівні звуки жайворонкової пісні. Лише коли до землі лишилися лічені метри, він затих і сів неподалік у траву.

— Це польовий жайворонок,— сказав Анатолій Петрович.

А птах знову знявся в небо. Немов ковзаняр, який набирає по колу швидкості, щоб потім перейти до виконання складних піруетів, жайворонок кружляв у піднебессі, все вище й вище здіймаючись угору. Пісня його ставала все дзвінкішою й дзвінкішою, вона не вщухала ні на мить, здавалося, що хтось завів неподалік магнітофон із записом пісень багатьох жайворонків...

— А ось і його гніздечко.— Анатолій Петрович нагнувся над кущиком поруділого бур'яну.

На землі в невеличкій заглибинці лежало гніздечко, зроблене з різних стебелець і корінців, всередині вислане пухом та кінським волоссям. Наглядач підняв жовту шкаралупу з дрібними рудими цятками.

— Яйця насиджує самиця. Півмісяця годують батьки пташенят. Вони ще не вміють літати, але в траві бігають так прудко, що не впіймаєш.

Над головою знову завів свою невтомну пісню жайворонок. І стільки щастя було в тій пісні, стільки радості, що не хотілося й кроку ступати з цього зачарованого місця.

— Поїхали,— зрозумів мандрівників наглядач.— Жайворонки у нас скрізь співають!

На виднокраї замаячили тополі, під ними кілька будиночків.

— Резиденція мого колеги,— пояснив Анатолій Петрович.— Він з цього боку заливи господарює, а на косі оселився.

На узбіччі дороги сиділи кролі. Вони були різної масті, великі і малі. Людей, видно, не боялися. Тільки вухами пряли.

— Колись їх тут кілька пар випустили, вони й розплодилися,— пояснив Анатолій Петрович.

Кролі жили кількома колоніями. Місце, де вони отаборилися під землею, нагадувало велетенське решето, з отворів якого час від часу вискакували ці звірки й бігли в степ шукати соковитої трави.

— А що, як ці кролі розплодяться тут так, як колись їхні родичі в Австралії? — звернувся Володимир Іванович до наглядача.— Знаєте, напевно, що туди в середині минулого століття поселенці завезли їх шістнадцять пар, а зараз ці гризуни стали національним лихом: вщент виїдають рослинність на пасовиськах та городах, шкодять угіддям своїми норами. І що тільки не придумували фермери, аби позбавитися від шкідників. Обгороджували поля металевими сітками, завозили ласок, тхорів, горностаїв, лисиць, а кролям хоч би що. У п'ятдесятих роках австралійці розпочали проти кролів "бактеріологічну війну", стали заражати їх хворобою, так званим міксоматозом. Спочатку їм це вдалося — смертоносні віруси вражали з десяти кролів дев'ятьох. Та пройшло десять років, і гризуни знову розплодилися — у них, виявляється, виробився імунітет до хвороби.

— У нас цього не станеться,— заспокоїв Анатолій Петрович.— Кролі, як бачите, далеко від садиби не відходять. Влітку їм благодать — трави скрізь вистачає, а ось з настанням морозів, коли випадає сніг або землю сковує ожеледиця, у них настає голод. І якби наглядач не підгодовував їх сіном, усі б загинули.

З навстіж розчинених дверей конюшні вийшло двоє гнідих коней. Анатолій Петрович свиснув, і вони тихо заіржали.

— Це ти, Толю? —— привітно усміхнулася невисока кругловида молодиця.— А ми тебе на завтра чекаємо. І човен твій у морі: на нашому мотор зіпсувався, а тут браконьєри з'явилися. Ось Павло і взяв твого човна. Не будеш ображатися?

— За що ж мені, Галю, ображатися, коли Павло на таку справу пішов. І багато тих браконьєрів?

— Кажуть, навіть кілька рибальських шаланд сновигає поблизу!

— Невже не розуміють, що часи, коли вони там рибу ловили, давно вже минули?

— Забуть не забули, а скористалися, напевне, твоєю відсутністю. Знаєш, як зараз риба йде!,

— Що ж, Володимире Івановичу,— занепокоєно почухав потилицю Анатолій Петрович,— ставте машину в затінок, убудемо обідати, а там, дивись, і Павло прибуде. Без човна на косу не доберемося.

ПРО КОНИКІВ, ЦВІРКУНІВ ТА ЖОРСТОКУ САРАНУ

Хижа дибка. Довговусі коники та коротковуса сарана. Музичний інструмент коників. Поєдинок цвіркунів. Чотирисмугий полоз. Гадюка і солдат. Вершники.

Пили молоко, коли з хати вийшов немолодий чоловік у спортивному костюмі.

— Невже Анатолій Петрович завітав? Давненько ми з вами не бачились,— міцно обняв наглядача.— А кого ж це ви привезли до заповідника? Кіноаматор,ів? І як це вам вдалося? Знаю, що зараз у вас закони щодо цього суворі.

Анатолій Петрович познайомив супутників з ентомологом, доцентом Віталієм Дмитровичем Якимчуком.

Вчений з цікавістю оглянув кіноспорядження.

— Озброєні, бачу, за останнім словом техніки! Давайте одразу ж і в поле підемо. Там я спостерігаю за життям однієї цікавої комахи — степової дибки. Знаєте такого коника? Не бачили? Тоді ходім! Не забудьте взяти мікронасадки, доведеться й дрібноту знімати.

Віталій Дмитрович повів їх у степ.

— Ось вона, голубонька,— присів навпочіпки біля кущика кермеку.— Не злякайте тільки!

Натуралісти побачили великого, сантиметрів вісім довжиною, зеленого коника. Придивившись, помітили, що в нього немає крилець, тіло дуже видовжене. Дибка заворушила довгими вусами, які спадали їй на спину.

Несподівано з трави виліз клопик. Дибка одразу ж стрибнула до нього й ухопила передніми лапами...

Виходить, що дибки харчуються комахами? — здивувався Петько.— А я думав, вони травоїдні.

— Комахами, друже, і в більшості — шкідливими. В раціоні дибки — сарануваті, жуки, клопи тощо.

— Тепер я розумію,— висловив здогадку Петько,— навіщо ви, Віталію Дмитровичу, вивчаєте цього коника! Думаєте, напевно, використати для біологічної боротьби проти шкідників сільськогосподарських культур?

— Сподіваюся... Але вивчаю коників, саранових та богомолів ще й тому, що будова багатьох їхніх органів вражає своєю доцільністю й досконалістю... А це нині, знаєте, дуже цікавить науку.

— Віталію Дмитровичу, а чим різняться між собою коники, кобилки, сарана? — спитав ученого Володимир Іванович.

— На перший погляд всі ці комахи схожі між собою, насправді ж вони належать до різних тваринних угруповань. Та спочатку — що в них спільного. Всі вони належать до так званих прямокрилих комах, які в свою чергу поділяються на довговусих і коротковусих. Відомі нам коники, трубачики, цвіркуни й ведмедки — довговусі, а сарануваті — коротковусі. Коників чимало. Саме до них належить дибка степова. Знаєте ви, напевно, й пластинокрила звичайного, невеличкого красивого коника з тоненькими, довшими від тіла, загнутими донизу вусиками. Його задні ноги далеко виступають над крилами. Сам коник зелений, тільки черевце коричневе. Пластинокрили зустрічаються скрізь.

Віталій Дмитрович спіймав у траві великого зеленого коника. Це був саме той коник, якого художники завжди малюють в ілюстраціях до казок та байок. Діти замилувалися його витонченими формами.

— Коник зелений,— показав усім ентомолог.— До того ж самець, бо надкрила короткі, в самиць вони значно довші, виходять аж за яйцеклад.

— Коник зелений теж хижак? — поцікавилася Іра.

— Так. Полює па дрібних комах, однак, не гребує й рослинною їжею. А тепер хочу показати вам звуковий апарат цієї комахи. Підійдіть ближче. Ось праве надкрило. А це його основа. Подивіться сюди крізь лупу. Що бачите?

— Дзеркальце!

— Саме так і називають цей пристрій. Кругла прозора перетинка, облямована товстою жилкою. Тепер роздивимося "інструмент" на лівому надкрилі. Перетинка тут, як бачите, щільніша, а на жилці дрібні зубчики. Це — своєрідний смичок, яким коник водить по дзеркальцю-підсилювачу.

— А як він це робить?

— Водить лівим крилом по правому. Швидко-швидко. Зубчики смичка труться об рамки дзеркальця — звук підсилюється настільки, що стрекотіння чути навіть здалеку.

Вухо коника міститься на гомілці передніх ніг. Ось ці дві щілинки, їх добре видно крізь лупу, й ведуть до складного слухового органа.

Зелені коники надзвичайно кумедні. Ви б тільки побачили, як вони люблять приймати вранці сонячні ванни! Лягають собі, мов пляжники, на бочок і підставляють тіло сонячним променям. Згодом перевертаються на інший бік, аж доки добре нагріються.

— Дивина,— прошепотіла Іра.

— В житті будь-якої тваринки, Іро, дуже багато цікавого, іноді й незрозумілого.— Віталій Дмитрович обережно випустив у траву коника.— Нехай живе, прудконогий!

— Треба завести коників у тераріумі,— промовила Іра.

— Жалкувати не будеш, — підтримав її вчений.— Знай тільки, що в неволі, коли їх слабо годують, вони можуть поїсти один одного.

— Цього я не допущу!

Натуралісти пішли вслід за Віталієм Дмитровичем у степ.

— На ловця і звір біжить! Вчений накрив долонею якусь комаху.— Такого великого трубачика звичайного у мене ще немає.— Дістав з кишені ентомологічну голку й наколов мало схожу на коника знахідку.— Погляньте, які в нього вуса довгі.