Не так вже й тісно на Землі - Давидов Анатолій

Як їх звідси виманити? Петько пропонував зайти з іншого боку. Славко теж не проти побовтатися у болоті заради гарного кадра, та дорослі вирішили почекати.

Першими на чисту воду випливли пташенята. їх було троє. Якби наглядач не сказав, що це лебедята, діти б не повірили: достеменні сірі гусенята. З'явилися й дорослі птахи.

До лебедів було далеченько, вони не помічали присутності людей і плавали, час від часу перемовляючись між собою ледве чутним скрипом.

— А як розсердяться, добряче шиплять! Як гусаки! Я одного разу хотів тут з вудочкою посидіти, так вижили. Такий зчинили галас, що ви

мушений був піти звідси. Не терплять ніякого сусідства.

Лебеді-шипуни трохи більші від кликунів, шия у ніх зігнута, товща і тому здається коротшою. У бінокль було добре видно наріст над дзьобом.

— Живуть тут, аж доки озеро не стане замерзати,— сказав Анатолій Петрович,— а тоді перебираються в затоку.

Чарівною була та картина: сліпучо-білі лебеді й не схожі на них пташенята, спокійна гладінь води, і лише мартини своїм криком порушували казкову тишу сонячного ранку.

— Хочете, повезу вас на один з островів. Там весною тисячі птахів сидять на гніздах. Ногою ніде ступити. Зараз вони вже вивели пташенят і подалися з ними в плавні. Тому нам можна буде оглянути їхні гнізда. Але спочатку поснідаємо та й Іру заберемо з собою, вже, напевно, шукає нас.

...До острова на човні не підійти. Мілко. Довелося стрибати у воду. Іра набрала повні чоботи.

— Навіщо вони, як вода така тепла!

— У воді справді без них краще,— погодився наглядач.— А ось на березі обов'язково взуєш.

— Навіщо? Там он, бачу, бур'яни. Страх як люблю босою ходити.

— Бур'яни встигли загрубіти, того й дивися — ногу вколеш. А найголовніше — на гадюку можна наступити, а їх тут багато.

На березі повно сухої морської трави. Іра присіла на купку й взула мокрі чоботи. Наглядач подивився, як вона скривилася при цьому, й дав їй пару вовняних шкарпеток.

— Перевзуйся! З гумовими чобітьми треба делікатно обходиться. Інакше так ноги натреш, що й ходити не зможеш. До речі, ти й не помітила, що сидиш на гнізді.

Дівчину як вітром здуло з трави.

— Жартуєте,— почервоніла.— Ніякого тут гнізда немає!

Наглядач поворушив траву, й усі побачили шкаралупки строкатих

яєчок.

— Річковий крячок виводив пташенят,— пояснив.— Цікавий птах. Не хоче піклуватися про гніздо: то в морську траву нанесе яєць, то в ямку. А ось про потомство дбає добре. Свої гнізда річкові крячки захищають героїчно, навіть людині не дають близько підійти, кидаються з висоти, аж крильми дістають. А ворогів у крячків чимало. Тут і очеретяний лунь, і сірі ворони, і чайка-реготуха.

Анатолій Петрович глянув у бік затоки.

— Подивіться, як ці крячки рибу ловлять!

Чималий крячок з довгим тонким дзьобом і чубком на потилиці стрімко черкався води, вихоплював звідти рибину й здіймався в небо.

— Жодного разу даром! — захоплювався Петько.— Оце так рибалка!

Крячок, напевно, летів за зграйкою риби, яка прямувала до острова. Невдовзі сів неподалік.

— Тепер я знаю, чому він називається пістрявоносим,— зрадів Славко.— Дзьоб у нього чорний, а його вершечок жовтий!

Крячок став ходити перевальцем по піску. Щось знайшов біля води, подзьобав.

— Напевно, молюск,— пояснив Анатолій Петрович.— А може, морського черв'яка знайшов чи якусь комаху.

— А яку рибу вони їдять?

— Здебільшого хамсу, бичків, морські голки та іншу дрібноту. Пістрявоносий крячок — один з найкрасивіших птахів, він заслуговує на охорону.

— А де це Іра? — спохопився Петько.

Дівчина фотографувала трьох невеличких світло-сірих крячків. Птахи не знайшли, мабуть, чим поживитися, й, легко змахнувши довгими, темно забарвленими на кінцях крилами, здійнялися в повітря. Літали вони красиво, граційно.

Анатолій Петрович повів гостей у глибину острова. Те, що здалеку здавалося Ірі таким привабливо зеленим, виявилося значно прозаїчнішим: лобода, кінський щавель переплелися з буркун-зіллям, жодної стежечки, якою б можна було пройти, не боячись наступити на гадюку. Діти нерішуче топталися на місці.

— Сміливіше! — підбадьорив їх наглядач і першим ступив у бур'яни.

— Та тут самі гнізда! — здивувався Славко.

Справді, під кожним кущиком, куди не глянь, були гнізда. Дітям ніколи ще не доводилося бачити їх так багато.

— Це — гніздо сірої качки,— показав наглядач на світлі шкаралупки,— а тут крохаль виводив пташенят. Бачите, яким темним пухом вистилає гніздо. А ось галагазове.

— Що за дивина? Гніздо повне цілісіньких яєць,— раптом вигукнув Петько, розсунувши виткі стебла буркун-зілля.— До того ж різних. Хто їх сюди позносив?

Подивившись на гніздо, наглядач пояснив:

— Це, друзі, образно кажучи, витрати гніздування птахів колоніями. Не знайшовши місця для гнізда, самиця галагаза відкладає яйця в

чуже гніздо. Буває, що в ньому назбирується понад чотири десятки яєць. Більше того, в такі гнізда іноді несуться й крохалі, і сірі качки,

як ось тут. Цікаво, скільки їх у цьому гнізді?

Перерахували яйця. Тридцять дев'ятеро. Дев'ятнадцать галагазя-чих, дванадцять довгоносого крохаля й вісім сірої качки.

— Птахи покидають такі кладки,— пояснив наглядач,— І яйця роздовбують сірі ворони, граки або сріблясті мартини. Це ж гніздо сховалося в буркуні й полині, і вони його не помітили. А буває, що в гніздах з подвійною кладкою виводяться пташенята.

І хоч гнізда вже були покинуті, всі обережно їх переступили й пішли далі. Анатолій Петрович знову зупинився.

— Кінокамеру!

Славко одразу ж став поруч.

Під кущем сухого кінського щавлю сиділо четверо совенят. Вони безпорадно глипали на пришельців, не знаючи, що робити,— захищатися чи тікати, поки не пізно, в буркун-зілля й лободу.

Наглядач упіймав одне з них. Показав кільце на лапці.

— Ми їх ще меншими закільцювали. Цього літа болотяних сов вивелося небагато. Літо сухе. Полівок же, основної їхньої здобичі, мало, а в інші роки виводилося и до восьми в одному гнізді.

Пташеня дряпалося, клацало дзьобом, виривалося. Славко зняв його на плівку, й наглядач відпустив маля в бур'яни.

— Де ж гадюки, якими нас страхали? — поцікавився Петько в наглядача.

— Одна з них у тебе майже під ногами,— спокійно відповів той.— Тільки не рухайся, нехай Славко її зніме на стрічку.

Однак Петьку не стоялося на місці.

— А вона далеко від мене? — перепитував.— Втекти встигну, якщо надумає напасти?

— Не хвилюйся, плазуни тільки за Славком ганяються! — заспокоїла його Іра, й собі настроюючи фотоапарат.

Гадюка справді виявилася мирною. Дозволила себе сфотографувати, а тоді шмигнула в лободу.

— Звідки їм тут взятися?

— Чайконосі крячки винуваті,— пояснив наглядач.— Гніздяться на острові, а по здобич — земноводних, плазунів, гризунів, комах — літають на материк. Ось так принесли колись своїм пташенятам живих гадюк, ті вирвалися, стали жити-поживати й плодити собі подібних. Зараз їх тут розвелося чимало. Ворога в них, крім сов, практично немає, бо чайконосі крячки поблизу свої гнізд не полюють. Корму гадюкам тут вистачає. Шкодять вони птахам, заважають і нам під час обліку гнізд. Переночувати на острові не можна — одразу ж влізе кілька таких гадюк у намет, було, що й кусали. Дивіться, яка велика лізе! — Наглядач метнувся вбік і вхопив гадюку поблизу голови.

Славко одразу навів об'єктив на півметрову буро-сірого кольору гадюку з темною зигзагоподібною смугою вздовж хребта.

— Які вони все-таки гидкі! — скривилася Іра.

— Мені не подобається, що ти так категорично настроєна проти гадюки,— докірливо подивився на неї Володимир Іванович.— Звичайнісінька тварина. До того ж дуже корисна, адже полює на гризунів та шкідливих комах. Степових гадюк залишилося у нас мало, бо водяться лише на цілинних ділянках степу. А щодо гадючих укусів, так вони не такі вже й отруйні, в світі ще не зафіксовано, щоб від них хтось помер, та й першою гадюка людини не зачепить.

— Правильно! — промовив наглядач і легенько кинув плазуна в лободу.

Гадюка якусь мить полежала нерухомо, а тоді швидко подалася геть.

Мандрівники знову опинилися на березі. Над ними голосно закигикали мартини.

— Наша гордість — чорноголові, або середземноморські мартини. Ніде в світі їх немає стільки, як у нас,— промовив Анатолій Петрович.— Гніздяться на островах. Живляться кониками, кобилками, метеликами та гусінню, а з жуків найбільше люблять кузьок. Надзвичайно корисні птахи! Обслуговують територію в радіусі до сімдесяти кілометрів.

— Красиві птахи! — милувалися ними діти.

Тут над їх головами розляглося дзвінке "тю-льо-лю, тю-льо-лю".

— Кулик-травник,— пояснив Анатолій Петрович. Та не встиг він далі й слова сказати — заціпенів од несподіванки: метрів за п'ятдесят

від острова пройшов човен під... чорним вітрилом. На ньому стояло троє підлітків у смугастих тІльняшках з строкатими хустинками на

шиї. Один з них, побачивши людей, включив транзистор, і над затокою ревонула какофонія.

Наглядач закрив долонями вуха й помчав по воді до свого човна. Петько — за ним.

Підлітки збагнули, напевно, що матимуть справу з працівниками заповідника, і повернули човна у відкрите море.

Мотор же в Анатолія Петровича, мов на зло, не заводився. Смикав, смикав за ручку — ані звуку. Нарешті зачмихав сизим димом, але вже тоді, коли вітрило темною цяткою замаячило на виднокрузі.

У ЧОВНІ ПІД ЧОРНИМ ВІТРИЛОМ

Команда "Арбалета". "Капітани" стріляють у лебедів. На буксирі у червонопикого. Полювання

Команда човна "Арбалет" складалася з трьох "капітанів": Валька Сокири, білявого довгорукого хлоп'яка, на прізвисько Мавпа; Дудки, або ж Олега Назарова — кремезного підлітка з побитим вітрянкою обличчям, та червонолицього Санька Федька в окулярах — Інтелігента. Чому з трьох "капітанів"? Бо хлопці не хотіли нікому підкорятися. Рішення приймали колективно й виконували його спільно.

Човен перебував у плаванні другий тиждень. Після школи та батьківських турбот хлопці розкошували.

— Ми тобі, Мавпо, пам'ятника поставимо на Фонтанці,— пообіцяв Олег, доїдаючи "сніданок туриста",— за ініціативу! Не втечи ми з дому, заслали б нас у піонерські табори!

— На горизонті якась посудина! повідомив друзів Валько.

Олег приклав до очей морський бінокль.

— Шаланда! На борту двоє. Боятися нічого, та зброю приготуємо.

Як домовилися, ближче, аніж на десять метрів, не підпускаємо.

Хлопці дістали із схованки арбалети.