Поетичні твори - Федькович Юрій
В Італії глина - камінь, він сльозами мочить.
Докопався бідний улан на чотири п’яді;
Більше, більше, побратиме, далі ме світати!
Докопався улан в пояс, більше не змогає,
Сів си, бідний, коло брата та й собі думає:
«Гей, брате милий, гей, ци чуєш? -
Ци ти на мене морокуєш,
Ци ти мене уже не любиш,
Що не промовиш, приголубиш,
Як досі завше, як бувало,
Коли ся нічков балакало?»
Він тихо, бачу,- він не чує,
Та як сумує, так сумує.
Ци зірниця над Маджентов сльозами ся миє,
Ци то улан під Маджентов гріб могилов криє?
І могилу вже усипав, вже і хрестик тиче.
А пташина на березі все собі щебече.
Шугу з лугу, пташенятко, шугу в луги піти,
Онде плачуть всі зірниці, онде мліють квіти.
Онде тужить молод улан, серце му ся крає,
Клонить голов в білі поли та й собі гадає:
«Гей, брате милий, гей, ци чуєш?
Із ким ти нічку сю ночуєш,
Із ким ти будеш розмовляти
О твоїй нені, о дівчаті?
Не думай, брате мій, соколе:
Поїду рано в чисте поле
З французом, сардом воювати,-
Мем вечір в гробі балакати».
Трупарня
Осіння нічка зимна, бо зима надходить;
В шпиталі на подвір’ю жовняр варту ходить.
Що ступить - камінь йойкне, більше нич не чути,
Хіба в кутку, в трупарні, розпачливі нути.
В трупарні світич світить, але вже конає,
При нім кровавий жовняр на смерть спочиває;
Під головов му цегла - і одна, і друга:
Не люба ж, любі браття, в цісаря заслуга?
Лежить покойний жовняр, світич коло него,
А шельвах став під вікни, дивиться на него,
І дивить, і гадає, що то може бути,
Що ніби плач голубки по трупарні чути?
Не видиш, милий брате? - онде на підлозі,
Де кров вмерлому з груді капле в дві дорозі,
Сидять діточок двоє - видко сиротині,-
Головков б’ють до лави, аж ослони сині.
А з тими діточками повдовіла мати
Хиляє бідну голов, ніби хоче спати;
Ні плаче, ні голосить, бо, відай, не може,
Лиш часом-часом йойкне: «Боже милий, боже!»
Но господь ї не чує, ні голодні діти;
Їх батько спочиває, свічка му ся світить.
- А кров чому підлогов, брате милий, брате?
- Чому та кров підлогов? - Не тобі то знати.
Козак
Куда ж ти, козаче, на карім на ко́ні -
Ци з орли в заліжку, ци з вітром в погоні?
Ні з орли на дотік, ні з вітром в погінь -
Я їду, де хочу, я їду - де кінь.
А де ж бо ти хочеш, ти, бистрий соколе?
Ци хочеш на степи, ци хочеш на поле?
На поле? - завузько; на степи? - на яр!
Ну ж далі, мій конюц, ну ж далі, мій кар!
Там хутор при лузі, там білі ворота,
Там дівча - калина, ясніша від злота;
Там козак прилетів, з коня вже злинув
І сів си при дівці, і дівку стиснув.
А дівка, як рожа з калинов навесні,
А брови їй чорні, а очі небесні…
О боже мій милий, мені коби так,-
Коби я не жовнір, коби я козак!
Чому?
Коби я був Дунаєм,
Не плив би я на море,
Но плив би-м руським краєм
Помежи сині гори.
Чому? - ти мня питаєш.
Як можна так питати!?
Либонь же, ти не знаєш,
Як мило там тривати!
Барвінок там ся стелить,
Ялиця зеленіє.
А господь ся веселить,
А сонце з неба гріє.
Чому, ти хочеш знати,
Чому там сонце світить?
Як можна так питати!? -
На барвінкові квіти.
___________
Коби я був барвінком,
Не цвів би я у гаю,
Но цвів би я, де знаю.
Не знаєш? - за зарінком.
Чому? - ти мня питаєш.
Або ти ще дитина?
Не знаєш? - там хатина
Під явором. Не знаєш?
Там дівка ходить в зілю
Та й зілесенько поле,-
Ой доле ж моя, доле,
За ню я ся застрілю!
Чому, чому, небоже? -
Або ж я, браття, знаю,
Чому я ї кохаю,
А вна мене не хоче!?
У полі, гей, у полі!
У полі, гей, у полі
Літають три соколи,
А я собі думаю,
Чому я крил не маю?
Коби ж то крила, крила,
Полетів би-м, де мила,
Полетів на Підгір’є,
Де милої подвір’є.
«Що робиш ти, мій маю?»
«Васильчик підливаю,
Василеньчик та й руту,
Відтак барвінок буду».
«Ой мила, ти мій світе,
Даруй мені дві квіти,
Дві квіти за кресаню
По нашому коханню».
___________
У полі, гей, у полі
Літають три соколи…
«Соколи - не голуби,
А любчик мені любий.
Ой любчику мій красний,
Як соколонько ясний,
Чому ти мня покинув?
Чому? Скажи, бо гину».
«Загинеш, любко моя?
Ой гоя, дана, гоя,
Ой дана, гоя, дана!
Не мінюся за пана!»
«За пана, вражий сину? -
На збитки не загину!
Ой ні, ні, ні, голубе!..
