Поетичні твори - Федькович Юрій
О нашій правді, о правді народа,-
А ти лиш, Боян, ти лиш спиш в могилі.
Співацька добраніч
На скін Тараса Шевченка
Світить місяць світлесенько
В молоденькім маю,
Би ся було виднесенько
На козацькім краю;
Би ся було виднесенько
В калиновім лузі,
Як вкраїнський співаченько
На Вкраїні тужить.
І сів си, бідний, нічков на кургані,
Докола степом сльозами провів,
Склонив на руки мармурові скрані,
Зітхнув до бога, далі занімів;
І думав довго в яснім світлі луни,
І плакав много,- пак ся повтирав
І взяв кобзину, ткнув кроваві струни
Та й так, сарака, лугом заспівав:
«Ци я не тутки раз родився,
Не тутки живши, не нажився,
Не тут в желізо мня кували,
Би мої думи повтихали?
Ой тутки, тутки, милий боже!
О Україно, Запороже,
Ци співакові та лиш доля:
Кайдан, Сибір і вся неволя?
І ци ж подоба в світі бути,
Навчившись орлом полинути,
Навчившись степом погуляти
І з козаками пробувати?
О Україно, рач простити,-
Не можна серцю тутки жити,
То най на віки тя покине,
Най тутки трісне, тутки гине!»
І склав кобзину, бідний, на кургані,
Докола степом сльозами провів,
Склонив на руки мармурові скрані,
Зітхнув до бога, далі занімів;
І тихо було ніченьков у маю,-
Зірниці плачуть на шовковий луг,
А соловіє в калиновім гаю
Заголосило степом на округ:
На добраніч ти, віщуне
На козацькі діти!
Ляг-єсь спати в світлі луни
В засльожені квіти.
Спи ж ти, руський соловію,-
Я за тебе тужу;
А як тутки зазоріє,
Я тебе пробуджу.
До нашого батька Могильницкого 12
Пресвітлий Боян галицкої раті,
Я не приходжу, би з Тобов посполу
Засісти в раду до царского столу
Або соколи на дотік пускати,-
На то мня моя не родила мати.
Я лиш приходжу з братями посполу
Поклін віддати Твоєму престолу
І по-козацьки піснев привітати.
Но відки возьму я такої честі,
Би Твоїй славі варту пісню сплести,
Коли Бояном я ся не родив?
Але не дума, шо мені бракує,
То Твоя ласка чей не подивує,-
Коби лиш батько Могильницький жив!
Мій образ
Як, ти дивиш так смутно? То соколі очі?
Так, небоже, не дивить сокіл на Підгір’ї.
А твій кучер, як Дунай, як орлове пір’є?
Так го німці остригли - і рости не хоче.
А личко ти чо зблідло? Що сльоза полоче?
Не кажи то нікому, бо не найдеш віри.
«Родився на Підгір’ї, ба і ріс в Підгір’ї! -
Скажут люди.- В Підгір’ї смутку ся не хоче».
А яка ж бо то шата, що ти груди криє?
Така, як моя доля, шо лице ми миє:
Тісна на моє серце і тісна на душу;
Бо моє серце, браття, сардаком ся крило,
Під бланев ся кохало, під ременем било…
Даруйте, жаль мня ломит,- перестати мушу.
До неї
«Ти плачеш, моя душко? Чей же не на мене?
Вшак знаєш, красавице, що люба́ - не воля.
Як я не винен тому, так і твоя доля
Не винна, шо у мені серце ти студене».
«І чо ж ти мня не любиш, ти козацький сине?
Ци моя, може, гадка также не соколя,
Або не кращий край тут, може, як Подоля,
Що твоє думне серце коло мого стине?»
«Утрися, моя рибко, далі сніг загине -
Ледве потоки пустя, небо стане сине;
А ти мене забудеш, підливавши квіти».
«А ти підеш додому другої глядіти?
Гляди си; а як найдеш, як ся ймеш вінчати,
Прийди собі барвінку на мій гріб нарвати».
В церкві
Сумно, тихо в божім дому, в сумраці все тоне,
Лиш священник старесенький в книжці щось читає,
А там свічка одинока в попіл догоряє,
А зо стін ся позирають золоті ікони.
А на плиті на студеній - чо ж ми око тоне? -
Молод жовняр в домовині мертвий спочиває;
Ні сестричка не голосить, ненька не вмліває,
Лиш там свічка воском плаче, а за нев ікони.
А священик вийшов з книжков, над мерцем голосить,
І посліднє цілобзанє сиротині просить;
Но ніхто го не цілує і ніхто не буде.
Прибивають чорне віко, свічка спала, тліє…
Ні сестричка не голосить, ненечка не мліє,
Вшак то жовняр - сиротина: хто тужити буде?
На дорогу
Ти їдеш, милий брате, де би добре жити?
Їдь, соколе мій ясний, дорогий мій друже.
Постелися дорогов ти, стокротна руже,
Аби му на терновий світ любо ступити.
А хоть стане на тернє - не коли го дуже,
Бо то серце ще боже, може затужити,
А тобі би за него бог не міг простити…
Не вколи го! Не вколеш, красна моя руже?
А хоть вколе коли тя, то не плач, соколе:
Світ великий, усе ся загоїть поволі;
Вшак нам доля судила на землі страдати.
Но як доля глогова поранит тя - горе,
То вернися, мій брате, хоть би через море,-
А не пущу тя більше світом ся блукати.
Рекрут
Стояв же він на шельваху
В цісарскім