Поетичні твори - Федькович Юрій
Вмивався він, втирався він,
Як гусь по воді;
Умився він да сльозами,
Ніхто го не чув,
Стулився він на багнеті,
На хвильку заснув.
Ой спить же він на багнеті
В цісарскім дворі,
Та й сниться му, що ходить десь
По синій горі,
Та й кучері зачісує,
Та й кучері в’є…
«Чом ненька ми не писує?
Ци вна ще жиє?…»
«Ой рада би-м, мій синоньку,
Листок написать,-
Насипали могилоньку,
Не можу я встать;
Не можу я, соколоньку,-
Глубоко на дні,
Насипали на рученьки
Сирої землі».
І був би він в царскім дворі
Багато ще снив,-
Гукнув-бо дзвін на Стефані, 13
А він ся збудив;
Утер собі і личенько,
Утер си і гвер…
Кров точится по мармурі,
А жовняр умер.
Святий вечір
Дзвіночок дзвонить, дзвонить, дзвонить,
Все місто в світлі, в раю тоне,
Аж до касарні б’єся ехо,
Бо в тій касарні темно, тихо.
Лиш онде жовняр в світлі луни
На слуп приперся, гей до труни,
Сльозаве око в небо зносить
І ніби звізди о щось просить.
А звізди так му світя ясно,
А по домах весело, красно…
Чого ж єму так серце мліє,
Коли ніхто не печаліє?
Га, відки ж я то можу знати?
Єго не смію запитати.
Не видиш, як він брови хмурить?
Хто знає, чо ся жовняр журить…
Дезертир
Ой сів же він при столику,
При світлі думав.
Писанєчко дрібнесеньке,
А він го читав.
Писанєчко дрібнесеньке,
Листочок - як сніг:
Склонив же він головоньку
К столові на ріг.
«Ой ненечка старенькая
Ми пише в одно,
Що там зима тяженькая,
А їй студено;
Нема, нема єї кому
Врубати дрівець,
Бо їй синок, оден в дому,-
Цісарський стрілець».
І схопився, як поломінь,
Полетів, як птах,
А вітер з ним не йде вдогінь,
Бо годі му так;
Бо він летить до матоньки
Старої домів
Дрівець єї врубатоньки,
Би хатку нагрів.
В арешті
І опівніч вже минає,
Вже і лампа догоряє,
І камраття заніміли,
Коло столу сном присіли.
Спочивайте, милі браття,
Бо вам добре спочивати,
Але я - о ні, ніколи,
Бо-м в кайданах, бо-м в неволі.
І за що мене вкували,
Що риштунки ржев запали!
Я би-м думав, що від піти
Зброя мусить червоніти.
Що ж бо збройов ся клопочу?
Нам кують мня, кілько хочуть!
На вікні он, коло грати,
Там шездара-сиротяти.
А я втворю си віконце:
Ясний місяць - моє сонце!
Ох, як зачну грати, грати,
Муся струни ся пірвати.
Так, най струни ся поколють,
Бо я всю жовнярську долю,
Бо я всьо, що в войську знаю,
На шездарі заспіваю.
Так, усьо я заголошу.
А кайдан, що осьде ношу,
Завторує в срібні нути,
Аж го звізди муся чути.
Але то би було лихо!
Ліпше грати тихо-тихо,
Аби братів не скорняти,
Бо вни любя ся сміяти.
Сміх - дурниця ми не буде,
Але в войську всякі люди:
Скажуть, що я їх клопочу,
А я ласки їх не хочу.
То ж тихенько, серце, струни!
При зірницях, в світлі луни
Можна трошки потужити,
Лиш би браття не збудити.
Ой нічка то тиха
Думка
Ой нічка то тиха, ой нічка то мила!..
Зорниця в зорницю по небі світила,
А я си при мурі на лавочку сів
Та й оком сльозавим докола повів.
І хто ж мені того на світі закаже,
Як сонце загасне, як нічка наляже,
Аби я потиху на лаві не сів
Та й оком сльозавим докола не вів?
Ой сиджу я, сиджу, на палаш приперся,
Манта ми широка - полами утерся.
Аж виджу - при мені хтось близенько став,
Та й плакав зо мною, зо мною думав.
То брат мій, товариш - о, щиро мня любить! -
Та й каже до мене - не каже, голубить:
«Чого ж ти, мій друже, на лавиці сів
Та й оком сльозавим докола повів?»
«О брате мій, брате, як можеш питати,
Чого ми боліти, чого ми думати?
Вшак знаєш, що-м козак, вшак знаєш, що-м пан,
А люди всадили на мене кайдан».
І брат не говорить, і місяць не гріє,
І серденько тужить, і серденько мліє…
О бідна головко, де діну біду!..
Хіба я поволі до хати піду.
Ой вийду я з хати
Думка
Ой вийду я з хати та й стану гадати:
Коби то не зброя, не білі кабати,
Ой то ж би-м полетів, як куля, як кріс,
Де-м орлом родився, де-м соколом ріс.
Виходить із хати рідненькая мати:
«І слихом слихати, і видом видати! -
А де ж бо ти, синку, а де ж бо ти був,
Що моїх ти сльозей ніколи не чув?»
«Ой ненечко-утко, не жалуй, не думай:
Летів я за море, летів я за Дунай;
Ходив я далеко-далеко у світ
Підгір’я шукати