Містечкові історії - Дімаров Анатолій

От так...

Я ледь не догори ногами взяв довгасті пакунки, перев’язані блакитними стрічками.

— Та хто ж так тримає! — розсміялася теща.— Ось так треба держати!

— Научиться, діло нехитре! — втішила сусідка, що прибігла неждана й незвана.

Я стою телепень телепнем, не знаючи, де дітися з оцими пакунками. Як раптом один із них ворухнувся, вигнувся, мов хробачок, і на мій парадний піджак, па сорочку й штани потекло, мов із крана.

Жінки заверещали потішно, підхопили пакунки, які я ледь не впустив, жартували п сміялися з мене, я ж не знав, що робити від огиди її сорому.

— Охрестив татка! Ой ти ж моє золотко!

Поки вони не підросли, боявся їх брати на руки. Весь час здавалось, що ось-ось одкрутиться краник. Теща з осудом дивилась на мене, дружина весь час дорікала, що я їх не люблю. А за що їх, власне, мав любити? За ночі безсонні, коли голова пухла од вереску й крику? За мокрі пелюшки, що висіли завжди по кімнатах? За час, що віднині вже не належав мені: туди побіжи, те принеси, за тим припильнуй, поки вона (для ітпх же!)’ щось зготує на кухні. За те, що дружина майже перестала помічати мене, вся віддавшись отим двом пепасптним істотам? Коли вона схилялась над ними, в її очах було стільки ласки та ніжності, що не випадало мені навіть в години най-палкішого нашого кохання. Вона так і квітла над ними, так і сяяла вся, ладна день і ніч не відходити. Клала на ніч обох коло себе, мене ж відселила в іншу кімнату: я став отим четвертим, зайвим, який лише заважає.

— Валюша вся в мене! — мліла розчулено теща.— Я теж отак любила дітей. З рук не спускала! А ти, Колю, точнісінько, як мій, царство йому небесне, чоловік: той теж, поки наша Валюша не навчилась па горщечок проситись,— на руки не брав.— І закінчувала стереотипним: — Всі ви, мужчини, однакові!

Я не знаю, чи витримав би, коли б доля наді мною не зглянулась та не прибрала тещу з цього світу. Там, на тім світі, їй уже знайдеться робота: якщо вірити біблії, там янголята літають, як мухи (теща була богомільною).

Думки мої обриває напружений шепіт по той бік дверей. Двері я забув припинити — чую кожне слово.

— Ти йди!

— Ні, ти!

— А чого це я?

— Бо ти про це перший сказав.

— То й що, як сказав? А ти дужче хочеш!

— Я дужче? Це — ти, а не я!

— Ні, ти! Не щипайся, бо мамці скажу!

— Що там?! — гукаю. Все одно не дадуть спокійно полежати: я вже своїх нащадків знаю!

Підштовхуючи один одного, заходять обоє. Вуха горять, очі збентежено покліпують. Наші знайомі не втомлюються твердити, що ці дітки дуже схожі на свого тата, мені ж часом здається, що це вони говорять навмисне, аби подратувати мене. Невже я колись мав такі відстовбурчені вуха? Такі рідкі зуби?

— Ну, що вам?

Вони перезираються, і один з них врешті насмілюється:

— Татку, дай нам грошей!

— Грошей? — питаю.— Пащо?

— Ми йдемо в кіно!

— Он воно що. Йдете в кіно й не питаєте батьків! Для цього ви вже досить дорослі...

— Нам дозволила мама,— відповідають обоє.

Мама! Не подумала навіть, що, може, годилося спитати б і в тата. Тож не дивно — діти звертаються до мене лише тоді, коли їм треба щось придбати для навчання чи, як оце зараз, сходити в кіно. Питайте після цього батьківського авторитету!

Хотів, було, відповісти, що раз мати дозволила, то нехай і гроші дає, та одразу ж роздумав. Якась байдужість огорнула мене, пригасила роздратування. Байдужість до всього на світі. Наче я вже йому не належав.

— Скільки вам треба?

— Шістдесят копійок,— швидко відповідають обоє: бояться, либонь, що передумаю.

У гаманцеві моєму — лише по п’ять карбованців.

— П’ять карбованців вистачить? — питаю з іронією.

— Ми принесемо здачу.

— Здачі не треба.— Бо навіщо мені тепер гроші? На власний похорон? — Купіть собі на решту, що хочете. Хоча б морозива.— Обоє здатні з’їсти все морозиво, разом із тітонькою, що його продає. На тридцятиградусному морозі!

Вони такі вражені, що забули навіть подякувати. Виходять, оглядаючись на мене. А мені в серце наче хто встромив голку: я подумав, як вони ростимуть без батька. І що їх чекає в майбутньому.

Аж задихнувся, обпалений досі невідомим почуттям жалю до них, до самого себе. Закусив губу, знову ліг на канапу.

Чому я такий нещасний? Чому?

Хто винен у цьому?

Скільки отак пролежав, застиглим, по міг би іі сказати. Здригнувсь од цокоту. Вицокувало десь поруч, майже над вухом, тривожно й поспішно, точнісінько так, як годинниковий механізм, закладений у міну. Бачив фільм про війну, кілька наших саперів одкопували бомбу, що могла вибухнути в будь-яку мить. Мелькали лопати, шпарко викидаючи землю, хитались омиті потом обличчя, піт стікав ручаями, а цокіт наростав, невблаганно й моторошно, цокіт ставав усе голосніший, нестерпніший, він заповнював увесь зал, витісняв, здається, й повітря, відлунював громово в черепі. "Швидше! Швидше!" — ледь не кричав кожен із нас до екрана, впиваючись долонями в бильця крісел. І коли бомба врешті була виважена й опущена па пісок, у кузов вантажної автомашини, й машина обережно рушила, весь зал аж зітхнув.

Якийсь час лежав, прислухаючись: може, то мені вчулось? Тільки ні: цокіт виразно линув од столу.

Годинник!

Я не здивувавсь, що почув захований до шухляди годинник. Час таким чином нагадував про себе, я уже знав, що мені од нього ні втекти, ні сховатись, однак звівся, пішов до столу, висунув шухляду і взяв годинник. Механічне серце шалено стукотіло, обганяючи хвилини й секунди. Воно наче знало, як мені мало лишилося жити на світі, і квапило нетерпляче й гаряче, квапило зробити все, що я мав ще зробити. "Швидше! Та швидше!.. Яке ти маєш право зараз лежати! Подивися на циферблат". Годинник вицокував напружено, болісно, добиваючись до моєї уваги. Він наче допитувався, чи приготував я все, що потрібно, чи не забув. І мені здалося, що капроновий шнур, який я купив лише вчора (відкладав до останнього дня), десь зник. Міг же його загубити по дорозі додому або покласти десь на очах, і дружина, яка має звичку все підбирати й ховати так, що потім сам чорт не знайде, прибрала його. І хоч пам’ятав, що поклав до он тієї верхньої шухляди,— все одно кинувся до столу.

Шнур був на місці. Красиве й смертельно небезпечне видовище. Як отруйна змія. Чим вона отруйніша, тим красивіша. Шнур лежав, зібравшись у пружинисті кільця, непорушний, терплячий, як смерть, чекаючи на здобич. Щомиті готовий блискавично метнутись, здушити за горло.

Я довго стояв коло прилавка, поки вибрав цей шнур. Мав бути не дуже товстий, щоб легко зав’язувався, але й не тонкий, спроможний утримати вагу мого тіла. Вибрав саме цей, у палець завтовшки, сплетений з кольорових ниток,— люблю красиві речі й навіть тут лишився вірним собі. Шнура було двадцять п’ять метрів, вистачить не на одного такого, як я, але мусив купити увесь. Не иросити ж продавця, молоденьку милу дівчину, щоб відрізала рівно стільки, скільки потрібно для того, щоб повіситись!

Вертався додому, й здавалось, шнур увесь чає ворушиться в портфелі.

Знову подививсь на годинник, що настирливо цокотів у руці. Поклав його поверх шнура, засунув шухляду. Хай лежать разом: кінець і безконечність, смерть і життя, поєднані в тимчасових обіймах.

Знову ліг на канапу. Діти, мабуть, гайнули в кіно: за дверима анітелень. Дружина все ще порається на кухні: знав це напевне, вона щонеділі до обіду не вилазить з кухні, готуючи па кілька днів наперед. Потім скаржитиметься, що й у вихідний не має вільного часу: працює, як каторжна, не бачить кінця-краю. Інші жінки мають час піти і в кіно, і в театр, одна вона товчеться, як проклята. Буду одмовчуватись, хоч міг би сказати, що не одна вона годує й обпирає сім’ю, що така вже її доля жіноча і тут нічого не вдієш. Мовчатиму, бо обов’язково вибухне сварка: дружина так і чекає, щоб я обізвався хоч словом. Негайно посиплються докори, що тобі все байдуже, що ти нічого не хочеш робити, думаєш лише про себе, а їй хоч розірвися. Он в інших чоловіки як чоловіки, любо-мило на них глянути, тільки в неї — мов і нема чоловіка. Злі, дошкульні слова, перекошене ненавистю обличчя, сльози й істерика. Двоє найлютіших ворогів, що їх доля наче навмисне звела докупи.

Та хай йому грець: краще про це зараз не думати.

Дивлюся на стіну навпроти — бачу картину. Картину настільки знайому, що я вже— давно перестав її помічати. Нині ж наче вперше побачив. Щось близьке, рідне, давно забуте— війнуло од неї, солодким щемом ударило в серце.

Схопивсь, паче боявся, що картина зникне, зняв її зі стіни. Поніс до" вікна, витираючи з рами пилюку.

Високий піщаний берег, спокійний вигин ріки. Яскраве сонце відбивається в плесі, тріпоче, наче спіймана риба.— в мене аж в очах запекло, коли пригадав., скільки разів ловив оте сонце і все ніяк не міг упіймати. Картина так і лишилась недописаною: сонце забрало всі мої сили, всю мого хіть. Коли його врешті впіймав, був такий втомлений, що вирішив дописати картину колись. Але потім до неї збайдужів...

Тож у лівому кутику біліє незафарбована пляма, там мали бути кущі, вони й досі зеленіють над беретом, якщо їх не вирубали, випрямивши річку: тепер люди вирівнюють усе,, що тільки піддається вирівнювавше", навіть звивини в мозкові, то чому б не зрівняти й річку. Спустити озерця й озера, ліквідувати затоки й заплави, переорати зелені луги, щоб не дратували гнучкими, плавними лініями нашого прямолінійного зору.

Так що кущів тих узко, мабуть, і немає, хоч я навряд чи зміг би дописати зараз картину, коли б вони були.

Розучився? Забув?

Мабуть, що так.

А подавав же, як то кажуть, надії!

Захоплення це, пам’ятаю-, прийшло до мейе в шостому класі, спалахнуло рантово, як і все, що приходило перед цим і після цього. Раніше писав вірші (хто їх не пише в юному віці!}, заповнював ними цілісінькі зошити, рими розпирали мене, переслідували вдень і вночі, я римував усе, що тільки піддавалось римуванню, рими мені навіть снились, будили серед ночі, і я притьмом біг до заздалегідь розкритого зошита, щоб не забути. Якось додумався покласти в постіль зошит і ручку, потім спросоння забув надіти на перо ковпачок, перемазав наволочку і простирадло чорнилом, так перемазав, що годі було м допратись, але мама Навіть не сварила мене, мама з гордістю розповідала про цей випадок сусідам і потай од мене показувала їм мої вірші, а раз порадила послати їх до газети.