Містечкові історії - Дімаров Анатолій
З ночі в ніч зривався, не своїм голосом кричав. Колеса снились. Більші, більші і такі, як до неба. Котяться, котяться на меле,— й досі здригаюсь, як пригадаю. "Ото хтось наврочив",— сказала. Взяла яйце, покатала, покатала по щоках моїх та по лобі, щось примовляючи, потім розбила і в миску з водою вилила. "Вихлюпніть па вулицю,— наказала моїй мамі,— Та не оглядайтесь, як назад вертатися будете".
— Помогло? — аж зупинився Колядко.
— Як рукою зняло!
— От вам і психотерапія! А наша медицина до неї тільки підлазить.
Так про медицину забалакались, що я ледь не забув, за чим і з Колядком пішов. Згадав лише тоді, як стали прощатись.
— Андронику Федотовичу, прошу не гніватись, але я вас хочу спитати: що з вами?
— Нічого. Живу, як бачите, ворушуся потроху.
— Я не про це. Я про вашу роботу. Ходять чутки, паче вас звільняти збираються.
— Чому "наче". Вже звільняють}
— За що?
— За те, що а колективом не в ногу крокую. Весь колектив з Аллою Василівною в ногу, а я, бачте, не в ногу!
— Як ваш допомогти, Андронику Федотовичу?
— Як ви мені допоможете? Мені вже ніщо не зарадить. Все вирішено й печатку поставлено. Ну, бувайте здорові, бо я а вами затримавсь. І так кожен мій крок на контролі.
Пішов. А я весь день думав про нього. Й про Аллу Василівну. Не вірилось, щоб вона отак запросто, без серйозних підстав, могла звільнити людину з роботи. Та ще такого лікаря, як Колядко.
Аллу Василівну я знаю давно. Двійко її дітей, сина й дочку, до випускного довів: був класним керівником. Не знаю матері, яка так серйозно ставилася б до своїх батьківських обов’язків. Недарма ж її з року в рік обирали головою батьківської ради. Всі учні-бенжетники, всі нероби та ледарі духу її боялись. В нае її й досі добром згадують, а директор якось жалкував, що в Алли Василівни немає більше дітей. Ось уже скільки років ніяк не вдається підібрати тямущого голову.
Чим мені Алла Василівна найбільше подобалась, це тим, що вона і власних дітей строго тримала. Як іноді буває. Дитина якогось начальника — і вже воно саме відчуває себе невеличким начальничком. Містечко в нас маленьке, всі знають, хто така Алла Василівна, а скромніших дітей мені стрічать не доводилось. Пам’ятаю, як дочка її на випускний вечір прийшла. Інші матері з усіх сил пнулись, щоб дочок своїх, як пав, нарядити,— сукні до п’ят, туфлі модельні, каблучки-сережки, зачіски модні, ще й губи нафарбовані — дивишся і не впізнаєш: Валя це чи не Валя? її ж дочка мов на уроки з’явилась: у скромненькому платтячку, в черевичках зовсім не модельних, без косметики. Весь вечір відпочивав на ній поглядом: яке ж миле оце кше й чисте обличчя!
Тож із трудом вірилося в те, що Алла Василівна могла вчинити несправедливість.
Може, вона не знає нічого? Який Колядко лікар, як ставиться до хворих, як, врешті-решт, хворі люблять його. Теща моя прямо-таки закохана в нього.
Тож і вирішив поговорити з Аллою Василівною,
Вона зустріла мене, як давнього знайомого: встала з-за столу назустріч, потисла руку, запросила сідати. Спитала, як почуває себе Ганна Сергіївна (не забула, бач, як звати мою тещу), поцікавилась здоров’ям дружини, дітей.
— Що сталось, Іване Петровичу, голубчику? — Звикла до того, що до неї якщо йдуть, то з якоюсь хворобою.
Я її заспокоїв, що в мене все гаразд, хворіти поки що не збираюсь.
— От і добренько. Рада вас бачити при повнім здоров’ї.
— Я до вас з іншим.
Алла Василівна вся — зосередженість, вся — увага. Навіть руки перед собою сплела.
— Слухаю, Іване Петровичу.
— Не знаю, з чого й почати... Розумієте, ходять чутки, що нашого дільничного лікаря — Колядка Андроника Федотовича...
Зачувши про Колядка, Алла Василівна одразу ж змінилась. Па досі світле й привітне обличчя її впала тінь.
— Чим він вас усіх причарував, цей Колядко? — спитала з неприхованою досадою.— Тільки й чуєш: Колядко, Колядко! Світ клином зійшовсь на Колядкові! А ви знаєте, що ваш Колядко обдурив колектив? Поглумився з наи-святішого!
— Як — обдурив? — Я просто ошелешений цим несподіваним вибухом.
Алла Василівна одмикає сейф, дістає тонку папку. Виймає з неї цупкий прямокутник, подає мені через стіл:
— Помилуйтесь!
— Фото? — 3 фото дивиться на мене Колядко. Андроник Федотович.
— Так, фото! Два роки висіло на Дошці ветеранів війни. Два роки! — Наче те, що фото висіло саме два роки, надає всій історії особливо лиховісного змісту.
— То й що, як два роки?
— А те, шановний Іване Петровичу, що він не був на війні й години. Він учинив наругу над пам’яттю всіх, хто загинув, захищаючи нашу країну!
Ну, "наругу" — це занадто вже сильно. Хоча, звісно, історія не дуже красива.
— Алло Василівно, а звідки вам відомо, що Колядко — не учасник війни?
— Відомо! Ми перевіряли. Можете мені повірити: Колядко й години не був на фронті!
Гаразд, але яке це має відношення до Колядка як лікаря? До його повсякденної роботи з хворими?
— Він обдурив колектив! — твердить Алла Василівна.— Йому в нашому колективі не місце.
— Але ж він прекрасний лікар! Ви б послухали хворих.
— Він пересварився з усім колективом. Це просто якийсь антигромадський тип. Ви знаєте, що мені заявили лікарі? Або — він, або — вони!
Я знову намагаюсь говорити про хворих, та Алла Василівна продовжує твердити своє. І мені врешті-решт починає здаватись, що я розмовляю з глухою. Або все сказане мною нічого не важить.
Колектив? Для кого існує ваш колектив? Для хворих, яких покликаний обслуговувати, чи для самого себе? Га, Алло Василівно?
Це приходить до мене пізніше, коли я вже вертавсь додому. І продовжував сперечатися подумки.
Теща так до мене й кинулась:
— Ну як, Вашо?
— Нічого з моєї розмови не вийшло! — відповів сердито.— їй, бач, важить лише колектив. А колектив що: самоціль? Кому вій потрібен, такий колектив!
Але тещу колектив не цікавить, тещі болить одно: буде Андроник Федотович чи не буде?
— Доведеться писати листа,— сказав я їй згодом.— У райздороввідділ, а то й вище. От хто тільки підпише?..
— Всі, Баню, підпишуть! Ти тільки напиши. Я ніг не пожалію — всіх обійду!..
* * *
— В курсі? — питає завідувач.
Відповідаю, що в курсі.
— З листом ознайомились?
Ознайомився. Тричі читав — перечитував.
— Тоді, як то кажуть, ні пуху вам ні пера!
Годилося б послати до чорта, але це ж не хто-не-будь — завідуючий! Подякував, звівся, щоб іти, та він мене затримав:
— Хвилинку... З Аллою Василівною ви не знайомі?
Кажу, що ні. Бачив лише на фото, на Дошці пошани. Що в коридорі, при вході. Дамочка, видно, з характером: дивиться твердо, прямо, наче розстрілює. На фото стрінешся поглядом — очі відводиш, а в житті?..
— Це — наш заслужений працівник,— каже завідувач.— Ветеран. Разом навчались, разом і працювати починали. Після війни, в суцільній руїні. Ви, молоді, навіть уявити не можете, що мам дісталось...
Ну, осідлав старий свого улюбленого коника — тепер не скоро злізе! Знову сів, вдаю, що зацікавлено слухаю (спробуй начальство не слухати!), навіть головою покивую, а про себе думаю: справлюсь до вечора чи не справлюсь? У Генки ж день народження, я пообіцяв: хай і світ завалиться — буду... Та й не тільки йому. Людонька теж цікавилась, коли вернуся. Як це я не догадався одразу ж відмовитись! Послатись на якусь справу нагальну. А тепер, брате, пізно. Тепер не з руки відмовлятись.
— Ну, йдіть.
Заскочив до Генки, пояснив, у чім справа.
— Це свииство! — обурився Гепка.— Пообіцяти й не прийти!
Н його заспокоїв, що обов’язково прийду. Хіба, може, затримаюсь трохи. Не па край світу ж їду: тридцять хвилин електричкою.
— Справа серйозна? — поцікавився Генка.
— Так, дрібничка. Ординарний капіж.
— Ну, гляди ж, не затримуйся! А то Людна з мене й душу витрясе!
— Якщо вона в тебе ще є.
Посміялися, попрощались. Хотів ще до Люди забігти, але передумав: краще хай від Гепки довідається.
Прийшов додому, завів будильник на сьому, ліг і ще раз про завтрашній вечір подумав. ІЦо там буде Люда. Хороша таки штука — життя!
З тим і заснув.
Схопившись, умився, поголився, нашвидкуруч поснідав, дістав темно-синій костюм. Сорочка у смужку, червона краватка, черевики модельні — все чиж чинарем, як і годиться працівникові такої установи поважної. Ще й капелюх елегантний: "Здрастуйте!" — і отако капелюх над головою. Переконався.: справляє бажане враження. Ну, й тека з листом. Не тримати ж просто в руці чи, ще гірше,— в кишені. Лист, якщо вже потрапив до нас, проштемпельовано, пронумеровано,— це вже не просто лист, а документ, документи ж вимагають відповідної до себе пошани.
Сів на електричку з таким розрахунком, щоб застати мадам головну ще до початку робочого дня. Бо потім —-літучки-повзучки, п’ятихвилинки-годинки, термінові телефонні дзвінки — знаю вже, з чого складається робочий день адміністратора. А мені ж кров з носа треба бути сьогодні на вечорі в Генки.
Приїхав без п’ятнадцяти дев’ять, спитав, як пройти до поліклініки. Он у ту вулицю, там повернете направо-, а там уже й поліклініка. Ага, дякую! Спустився з перону, пішов.
Типове провінційне містечко. Будинки, паркани, садочки, собаки на прив’язі. Вулиця, вкрай розбита машинами, вузенький, попід самим парканом, хідник. В негоду, коли все це розквасить, двом і розминутися ніде. Зараз, слава богу, сухо, тільки мої черевики блискучі враз покрилися пилом.
Як тут люди й живуть!
Ось нарешті поліклініка. Цегляний двоповерховий будинок з досить-таки великими вікнами, вузькі коридори, повні народу. Протискуюсь в реєстратуру, питаю, де кабінет головного.
Знайшов, постукав, смикнув: біс візьми, замкнено!
— їх ще немає!
Сестричка. Отаке собі молоденьке курчатко в халатику білому.
— Вони завжди у вас запізнюються? — спитав саркастично.
Сестричка глянула на мене налякано (ну, ясно, головний лікар для неї цар і бог), потім погляд її спрямувався кудись повз мене і став ще переляканіший:
— Ось вони йдуть.
Я повернувся в той бік: коридором ішла мадам головна. Швидко, енергійно, киваючи до хворих, що поспішали привітатися з нею.
— Олю, Валентину Григорівну! — Сестричку наче вітром здуло.— Ви до мене? — помітила й мою скромну особу,— Доведеться трохи почекати.
Дістала ключ, вставила в шпарку, вже на мене не дивлячись, але я примусив її ще раз повернутися в мій бік:
— Алла Василівна, якщо не помиляюсь?
— Так.— В очах явний подив: як це я насмілився так заговорити з нею.
— Головний лікар поліклініки?
— Ну, головний,— вже нетерпляче.
— Тоді я до вас.
