Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Класика » Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Читаємо онлайн Містечкові історії - Дімаров Анатолій

І теж, пробачте, не маю й хвилини зайвого часу.— Відгорнув манжет, глянув на години ж. Японський, з металевим браслетом.— Вже, як бачите, пів на десяту.

— Пробачте, ви звідки?

— З облздороввідділу.

— Що ж ви одразу не сказали? — Досі строга та неприступна, Алла Василівна тане просто на очах. Усміхається приязно, запрошує ласкаво до кабінету:

— Сідайте, голубчику! Пробачте, як ваше ім’я та по батькові?

Я називаюсь.

— Костянтин Антонович,— каже вона, мов для того, щоб запам’ятати назавжди.— Так, я слухаю вас, Костянтине Антоновичу.

— Алло Василівно, я до вас ось у якій справі. Тут надійшла досить неприємна заява, і мені доручили в ній розібратись.— Кладу теку на стіл, повільно її розкриваю. Ще повільніше дістаю лист: все ще не можу простити, як вона тримала мене у себе під дверима. Погляд у Алли Василівни стає напружений, вона облизує губи.— Познайомтесь, будь ласка!

Алла Василівна бере лист, починає читати. Обличчя її поступово червонішає, чомусь більше — на підборідді, ніж па щоках. У цей час прочиняються двері, заходить невисока жіночка, теж у халаті.

— Кликали, Алло Василівно?

Алла Василівна з досадою відривається од листа (обличчя її вже пашить жаром, там кілька досить-таки в’їдливих рядків і про пеї), відповідає сердито, що кликала. Жіночка вловила той сердитий тон і все ще мнеться в дверях.

— То, може, я пізніше зайду?

— Проходьте,— каже Алла Василівна.— Це, до речі, стосується й вас. Знайомтесь,— це вже до мене.— Наш голова місцевкому Валентина Григорівна. Костянтин Антонович з облздороввідділу. Приїхав у справі Колядка.

— Знову Колядко? — дивується Валентина Григорівна.— Нещодавно ж були з райздороввідділу.

Підходить, подає мені маленьку, але сильну руку. Я гречно вітаюсь, за що одержую приязну усмішку.

— Ми з цим Колядком ще наберемося горя,— каже

довірливо.— Скільки я вас просила, Алло Василівно, бути з ним строгішою. Так ви з вашим добрим серцем...

— Гдразд, тут не про це,— обрива її Алла Василівну"— Тут — лист хворих, що їх лікує Колядко. Ось прочитайте.

Валентина Григорівна склала губи трубочкою, наче збирається цілувати кожен рядок.

— Організував! — каже вона, дочитавши.— Попросив, вони й написали.

— Організував не організував — не нам з вами вирішувати. Це вже справа Костянтина Антоновича... До речі, Костянтине Антоновичу, ви приїхали дуже вчасно: сьогодні у нас місцевком, розглядатиметься справа Колядка. Разом обговоримо й лист.

— О шостій,— додає Валентина Григорівна.

В мені так і тьохкає: о шостій! Я ж по встигпу до Генки!

— Вас щось не влаштовує? — Головна, певно, помітила, як я неспокійно засовався.

— Ні, що ви... Хоча...— Я гарячково шукав якоїсь причини, щоб спекатись цього проклятого місцевкому.— Розумієте, в мене сьогодні теоретичний семінар, яким я керую. Тож я рівно о шостій маю бути на місці! Треба ж такому збігові!

— Г аразд,— каже Алла Василівна.— Ми перенесемо засідання місцевкому па другу годину. Валентино Григорівно, прошу попередити всіх членів місцевкому, щоб о другій нуль-нуль були в моєму кабінеті! Колядко — також.

— Він до обіду на викликах.

— Тим більше попередьте... Ну, здається, з цим усе. Лист хай буде у вас?

Кажу, що лист мені буде потрібен. Маю переговорити із хворими, які його написали.

— Що ж, поговоріть,— згоджується Алла Василівна.— Це не завадить. Хоча, коли б ми захотіли, то мали б десяток зовсім інших листів. Про того ж Колядка.

— Пам’ятаєте, Алло Василівно, як Колядко відмовився вислухати хвору? — встряє в розмову Валентина Григорівна.

Алла Василівна кива головою, що пам’ятає. Тільки досить про це. Для цього буде місцевком. Поки що ж вопа хоче показати мені поліклініку.

— Нам, звісно, далеко до київських, але й ми теж дещо робимо,— каже вона з гордовитою скромністю.

І не відпускала мене майже до другої. За цей час я довідавсь, як важко було в ті часи будувать поліклініку ("Півжиття па неї поклала. Та хто тепер про це згадує!"). Який чудовий у неї колектив. І яка це невдячна робота — — бу ти головним лікарем ("Всі гулі на мою голову, Костянтине Антоновичу. Іноді як подумаєш: чи по краще бути просто лікарем. Знай свою справу і більше нічого. А от не можу. Пе можу не боліти душею за всю поліклініку"). Підвела й до Дошки: "Оце наша гор

дість — ветерани війни!" — "А це що?" — помітив я порожню пляму. Не розповіла: "Дізнаєтесь про— це на місцевкомі. Не хочу бути необ’єктивною, дорогенький Костянтине Антоновичу". А під кінець запросила до себе — щось укинути в рота перед засіданням. ("Ви ж не обідали? А в нас знаєте, які ціцеронж! Дай боже, щоб за три години впорались. Та ви не бійтесь, агітувати проти Колядка пе буду,— із смішком,— Не хочу псувати ні собі, и и і вам апетиту").

Жила поруч. "І місце підбирали, щоб до роботи ближче. Я па роботі, чоловік — теж, додому прибігаємо тільки їгпі іі спати". Завела до вітальні, швиденько накрила па стіл. Розповідала про дітей — у Києві. Ось піде з чоловіком на пенсію — переберуться й собі. До дітей та онуків ближче... "Ну що ви, вам ще рано на пенсію!" — "Ой Костянтине Антоновичу, Костянтине Антоновичу! Не захочеш, так доведуть. Люди є люди. Хоча мені на свій колектив скаржитися гріх. Бачили Валентину Григорівну? Старша сестра, двадцять п’ять років зі мною працює, права, можна сказати, рука. Все віддасть для поліклініки! Й отаких людей ображати!.." — "Колядко?" — "А хто ж!.. Попоплакала вона... Та годі, я ж обіцяла про це ані слова! Краще давайте вип’ємо за ваші майбутні успіхи. За вас, Костянтине Антоновичу!"

Пили натуральне вино, тож у голові й не зашуміло — в доброму настрої повернулись до поліклініки.

Рівно о другій у кабінеті Алли Василівни зібрався весі, склад місцевкому. Знайома уже мені Валентина Григорівна, начмед Марія Степанівна і терапевт Одарка Михайлівна. Не було тільки Колядка.

— Валентино Григорівно, гукніть, будь ласка, Колядка!

Валентина Григорівна вийшла, за хвилину повернулася сама:

— Колядко ще не прийшов.

Начмед з терапевтом перезирнулись так, мов іншого й не чекали, обличчя ж Алли Василівни взялося плямами:

— Ви попереджали Колядка?

— Попереджала, аякже! Двічі казала, щоб не затримувавсь.

— Що ж, тоді нам доведеться лише чекати. Поки вони зволять явитись... Яка ваша думка, Костянтине Антоновичу?

Я знизав плечима. Яка ж іще може бути думка в такій ситуації? Не починати ж іменини без іменинника!

Минуло п’ять хвилин, минуло десять. Промарнований час все відчутніше повисав наді мною, я відчував, як наростає в мені роздратування проти Колядка. Він що, навмисне запізнюється?

— Ні, це переходить усі межі! — не витримала врешті Алла Василівна.— Костянтине Антоновичу, може перенесемо засідання на завтра?

При самій лише думці, що все доведеться починати спочатку, мені стало тоскно.

— Давайте ще кілька хвилин почекаємо.

— Гаразд,— погодилась Алла Василівна.— Хоч я не впевнена, що це нам щось дасть. Можу битися об заклад, що Колядко по з'явиться.

Але Колядко появився. Вискочив до кабінету, пітний та засапаний.

— Прошу пробачення, що трохи затримався.

— Затримались! — фиркнула Алла Василівна.— Ви нас примусили чекати майже годину! Не могли обійти своїх хворих швидше?

Червоне обличчя Колядка почервоніло ще дужче:

— Швидше не міг. Я, вибачайте, маю їх лікувати, а не обходити!

— Один ви лікуєте! — вирвалось в Алли Василівни. Прикусила губу, тамуючи гігів, уже спокійніше сказала: — Ну, гаразд, ближче до справи. Починайте, Валентино Григорівно! Заслухаємо, мабуть, спершу листа?

Я не заперечував. Лиет обговорено на місцевкомі — що може бути краще!

Поки Валентина Григорівна читала лист, крадькома роздивлявся Колядка. Вигляд у нього був явно непре-зептабелышй. Особливо черевики. Стоптані настільки, що дивно було, як вони на ногах і тримались. І хоч я уже знав, що в дільничних терапевтів це професійне: взуття в них горить, але ж міг він купити собі більш-менш пристойні черевики?

До того ж він — повний надміру, а я не люблю товстих людей. Особливо чоловіків. Як правило, це наслідок переїдання та зловживання алкоголем, нехлюйського ставлення до власного здоров’я.

Він напружено слухав, що читала голова місцевкому, і від того ще дужче пітнів. Раз по раз діставав величезну, чи не спеціально пошиту хустину, витирав шию, чоло, підборіддя і голосно при цьому зітхав.

Поки Валентина Григорівна,, читала, сидів мовчки. Та як вона стала вже говорити від себе, його наче прорвало:

— Неправда!

—— Товаришу Колядко, ви ще матимете можливість висловитись! — строго зауважила Алла Василівпа.

— У вас висловишся, як же!

Алла Василівна глянула в мій бік: ну що з таким робити?

— Продовжуйте, Валентино Григорівно.

— Ось іще один факт: Колядко жодного дня не був у нашій діючій армії. А коли ми лаштували Дошку ветеранів, чи не перший приніс своє фото. Ось воно! — Валентина Григорівна урочисто дістає з папки фото, підносить вгору, щоб усі бачили, знову кладе до папки.— Це фото висіло на Дошці ветеранів війни майже два роки, таким чином товариш Колядко майже два роки обдурював наш колектив.

— Гапьба! — каже начмед і дивиться чомусь при цьому пе на Колядка, а на Аллу Василівну. Колядко ж, зірвавшись на ноги, кричить:

— Я був зв’язаний із партизанським загоном!

— Але ж документа про це не маєте?

— Я тоді не про документи думав, а про те, як рятувати людей! До того ж я хотів поїхати по документи, але хто мене не пустив?

— Дозвольте пояснити? — зводиться й Алла Василівна.— Колядко й справді приходив до мене, щоб я його відпустила на два тижні за довідкою. Але, по-перше, ми не можемо дозволити собі такої розкоші: на два тижні лишати хворих без лікаря, а по-друге, в той край саме обирався у відпустку наш працівник. Ми йому й доручили про все дізнатись детально.

— Який іще працівник? — знову Колядко.

— їздив Олександр Семенович, якщо вас це так цікавить. Наш стоматолог. Він побував там, де ви, за вашим твердженням, партизанили, і пересвідчився, що ніяким партизаном ви не були.

— Це підлість!

— Товаришу Колядко, прошу вибирати вирази!

— Я й вибираю...

— Як ви тільки що переконались, Колядкові образити людину нічого не важить,— продовжувала Валентина Григорівна.— В нашому колективі важко знайти людину, з якою він не посварився б. Л середній медперсонал він прямо-таки тероризує.

Відгуки про книгу Містечкові історії - Дімаров Анатолій (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: