Володимир - Скляренко Семен

Боярство й воєводи, звичайно, знали, що так станеться, — Гора готова й майже вся вже охрестилась, що ж, нині вона визнає нову віру прилюдно.

Але Подол, передграддя ще не готові до християнства, вони цупко тримаються за стару віру, закон, покон.

— Не відають люди, що творять, — гомонить Золота палата. — Твоя, княже, власть, твій і суд.

Воєводи й бояри могли б діяти інакше. В їхніх руках є сила, якою можна охрестити город Київ, — золото, срібло, всілякі добра; досить їм дати клич — і на Київ рушать полки, гридні, дружини.

Навіщо їм витрачати власні сили й добра — на Русі і в них є великий князь і василевс Володимир, що віднині утверждатиме нові закони, цар землі й владар душ людських, заступник бога.

— Ісполайте деспоте! — кричить уже Золота палата.

І князь Володимир розуміє, яку неймовірну силу має він нині, що важить корона на його голові, скіпетр у правиці.

О, ця корона важка, скіпетр його подібний до вогняного меча, що може знищити все й спопелити, він узяв їх і мусить носити довіку, тепер уже йому ні на кого покластись — тільки на себе.

Князь Володимир устає, скіпетр схитнувся й завмер у його високо піднятій руці, блідий, з тривожними очима, рішучий і грізний, він сказав:

— Велю охрестити город Київ і всю Русь... Аще хто не обрящеться — чи багатий, чи убогий, чи ниций, чи роб'ї люди — противен мені да буде, імєнія свого лишиться, а сам да прийме казнь...

Воєводи, бояри, всі мужі мовчали, тільки луна глухо відбилась у темних склепіннях палати:

— Да прийме казнь!..

І тоді вже боярство й воєводи послали на город Київ силу — з Гори спустилась до Подолу на вгодованих, баских конях гридьба, з Білгорода, Вишгорода, з лівого берега посунула, як сарана, дружина, по слову княжому вони розтеклися по всіх концях, заходили до хиж, наметів.

"Аще хто не обрящеться, імєнія лишиться й да прийме казнь..."

Мовчазні, суворі, темні від сонця й печалі люди йшли важким кроком до Дніпра, за ними тягнулись, ніби чайки, що втратили гнізда, жони, тільки діти не розуміли, що діється, поспішали попереду старих.

Але що невисловлена печаль, що гнів, якого не можна виказати словами? У наступні дні й літа люди скажуть, що це була урочиста й незабутня година, і вона справді була такою — це схрещувався город Київ, це хрестилась Русь.

Сонце велично підіймалось над Дніпром, відбиваючись на широкому плесі, сліпило очі, розпікало повітря, й над стовпищем людей вставав важкий дух. Вони стояли роздягнуті, голі, прикриваючи вретищами, гіллям і просто руками срамні місця, тільки жонам гридні дозволяли зилишитись у сорочках чи пов'язати на тіло ручники або якісь дерюги, — люди соромились одне одного, а найбільше горян, товпились, ховались.

Дозвільне й просторніше було вище над ручаєм, на пагорбі, звідки звичайно боричі оголошували загади князя, — там напередодні ще дереводіли поклали важкі дубові мостини, поставили на них лави, вкрили килимами.

Поруч нап'яті були й шатра, в них стояли лави, діжки, кадоби, ночви, — там мали роздягатись, хреститись княжі діти, воєводи, бояри со своїми синами, а ще в одному шатрі серед кущів — їхні жони й дочки.

На лавах сиділи князь Володимир, цариця Анна, княжичі й князівна, а обабіч їх півколом стояли одягнуті в дорогі оздоби єпископи Анастас і Іоанн корсуняни, священики, воєводи й бояри, мужі Гори.

Князь Володимир підвівся з лави й довго стояв, дивлячись на натовп перед собою. Він був суворий і замислений цієї вранішньої години, дав знак, що хоче говорити до людей, підніс правицю.

— Людіє мої! — почав князь Володимир, і голос його виразно було чути по всьому березі. — Одвіку ми по покону отців вірили й молились богам Перуну й Дажбогу, Волосу й Стрибогу, але нині ці боги вже не пристановище в трудах і на ратях наших, іний бог дасть нам рятунок — той бог, що захищає багатого й убогого, князя й смерда, той бог, що після бренного нашого життя на землі дарує життя вічне, радість і щастя на небі. Ім'я цьому богу Христос!

— Кириє, елейсон! Кириє, елейсон! Кириє, єлей-сон!* (*Кириє, елейсон! — Господи, помилуй! (Гр.)) — заволали й заспівали в цей час священики.

— Тому визнали ми за добре, — голосно повів далі князь Володимир, коли затихло, — утвердити у городі Києвому, в землях на Русі нову, істинну віру, сиріч християнство. Хрестимось, людіє, во ім'я бога-отця, сина, святого духа. Аз перший поклав уже святий хрест на себе, потягніть, людіє, ви за мною...

Саме тоді на городницях почулись удари в била. Люди, повернувши голови до Гори, побачили, що там, на требищі перед стіною, з'явилось багато княжих гриднів, вони мотузами волочили щось з Гори.

І от на схилах між дерев і ярів з'явився Перун, що стояв досі на требищі, груба дерев'яна його постать, яку волочили гридні, підводилась, стрибала, падала, над узвозом Перун хитнувся, перевернувся і сторч, головою вниз, ламаючи дерева, розриваючи кущі, риючи землю, з шумом, свистом, тріском полетів, повержений, упав в урвищі недалеко від ручая і натовпу, що занімів, жахнувшись цього видовища.

Але Перун лежав там тільки одну мить, бо одразу біля нього з'явились гридні, отроки, дворяни, що на конях примчали з Гори, ремінними вужами й товстими мотузами вони зачепили лежачого бога за голову, руки, ноги, тіуни, що бігали біля дворні, сокирами вирубали з постаті золото й срібло, а там усі вони вже разом вдарили коней, впряглись самі, крикнули й потягли Перу на по урвищу.

Ідол Перун стрибав на вибоях. "Гой-ла! Гой-ла!" — щосили кричали погоничі. "Кириє, елейсон! Кириє, елейсон!" — співали священики. У численному натовпі вчинився великий шум і крик, стогнали жони, плакали діти.

Перуна дотягли до берега й штовхнули у воду. Важка дубова колода захрясла й непорушне лежала на косі. Тоді вперед кинулись тіуни, дворяни, отроки, — в одязі, постолах, а хто й босий, лізли вони в воду, одштовхували дрючками й просто руками колоду від берега.

А на натовп у цей час напирали гридні, княжа дружина, розмахуючи списами, брязкаючи мечами, вони відтискували людей до води.

— Хрестіться во ім'я отця, і сина, і духа! — волали священики, а люди забродили все глибше й глибше в воду.

Нарешті Перун рушив з місця, поплив, за ним кинулись діти, вони плавали навкруг бога, багато людей, вражені тим, що робилось, стоячи у воді, кричали:

^3 С. Скляренко, т. 4

3

8

5

— —Видибай !, боже! Видибай, боже!

— Кириє, елейсон! Кирие, елейсон! — співали священики*

Перун плив. З високого пагорка з дерев'яного помосту иа нього дивились князь Володимир, княгиня Лина, воєводи, бояри.

— Видибай, боже! Кирие, елейсон! — змішувалось у гарячому повітрі.

А він плив далі й далі. Берегом слідом за ним поспішали люди.

— Видибай* (*Видибай — виринай.), видибай, боже!

Князь Володимир бачив, як тікають врозтіч від священиків кияни, яке насильство чинять гридні й дружина, але не співчуття й не жаль до людей краяли в цей час його душу.

Він стояв напружений, мовчазний, звів брови на переніссі, стиснув уста, через що став суворим і хижим, дивився на натовп перед собою холодно, грізно.

Ні, це був не той князь Володимир, що колись так люб'язно, тепло, сердечне вмів говорити з дружиною, воями й всіма людьми своїми.

"Убогі, темні люди, — думав він, — чи відаєте ви, що весь світ прозиває вас варварами, язичниками, чи відаєте ви, яку муку сам мусив прийняти й приймаю, аби врятувати вас і захистити Русь?!"

Так, у цю хвилину, як недавно в Херсонесі, але ще виразніше, гостріше, йому здалося, що він мав право, повинен був стати і вже став вище всіх цих людей, що він — єдиний — знає більше, ніж усі вони, вони повинні бути йому вдячні й щасливі, що хрестився сам і нині хрестить їх.

— Хрестити! — витягнувши вперед праву руку, хрипко промовив він. — Хрестити, а хто не обрящеться — карати...

— Многі літа василевсу Володимиру! — гримів хор.

— Ісполайте деспоте! — зачинали грецькі священики.

Князь Володимир був милостивий і щедрий до новообрящених християн города Києва, у цей день він велів поставити на всіх концях перевари з медом й олом, дати ницим людям хліба, гов'яда...

Але як не кричали боричі, ніхто не пив у городі медів і олу, голодні люди не кинулись до хліба й гов'яда. До пізнього вечора в передградді, на Подолі й навіть на Оболоні їздили на конях і ходили пішо княжі мужі, тіуни й гридні. Наблизившись до якогось дворища, вони дивились, чи є на цьому домі, хижі, а чи на дверях землянки отес* (*Отес — зарубка на дереві.) — знак хреста...

Проте коли такий знак і був, то однаково княжі мужі заходили на дворище — адже тут поруч із охрещеними могли жити й язичники — люди старої віри.

Княжі мужі були дуже суворі й безжальні — тут чувся крик, там гридень тягав за сиву бороду якогось кузнеця, концями від Оболоні й Подолу і все до церкви над ручаєм вели людей, там хрестили...

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

1

Звістка про перемогу в Херсонесі швидко котилась по Русі, — добре зробив князь Володимир, пішовши на ромеїв, які з давніх-давен чинили много зла людям руським, не така вже, либонь, у них і сила, якщо так швидко здали місто, — годі їм налітати на городи й землі руські, нацьковувати печенігів, хозар!

Але й інші вісті ширяться на Русі — від погосту до погосту мчать мужі нарочиті, зупиняючись у городах і весях, збирають бояр, воєвод, тисяцьких, кличуть волостелинів і посадників, повідають їм, що сталось в Херсонесі і що робиться в городі Києві, кажуть, що князь Володимир став християнином і велить хрестити всю Русь.

У літописах далеких днів про ці події говориться багато й натхненно, рядки їх, написані древнім уставом* (*Устав — найдревніша форма руського письма (квадратні літери).) у тиші монастирів, осуджують князя Володимира як язичника і возвеличують його як християнина, вони осуджують також і всіх руських людей-язичників, благословляють русів-християн.

Де правда, а де вигадка в цих давніх повістях, невже ж руські люди були варварами, дикунами до схрещення і добрими, боговгодними стали тільки після прийняття християнства?!

Житія повідають про київського князя, що він був у язичестві Володимиром, а після хрещення прийняв нове ім'я — Василя. Повіримо, що це правда, що язичник Володимир став християнином Василем! Так чому ж літописець-християнин і вся церква, возвеличуючи першого князя-християнина, уперто називають його не Василем, а Володимиром, роблять пізніше святим і рівноапостольним, воздвигають на честь його храми, собори, пам'ятники, — але все це не християнинові Василеві, а язичнику Володимиру ?!

Князь Володимир, якого житія нарицають Василем, ніколи так не називався, все своє життя він був і в віках залишився Володимиром.