Володимир - Скляренко Семен

Дуже твердо, впевнено й владно імператор Володимир сказав:

— Велю повалити всіх ідолів земель, знищити требища, охрестити Русь...

— Слава, слава князеві Володимиру! Головний жрець Перуна, що стояв у кутку палати, ступив назад, зник за дверима.

6

Через кілька днів до Києва прибуло лодійне воїнство, разом з яким їхала цариця Анна.

На березі Почайни зібравсь тоді весь город — Гора, передграддя, Подол, Оболонь, — адже це їхали вої, що пролили власну кров, перемогли ромеїв і прибили щит над ворітьми Херсонеса, змусили імператорів укласти почесний мир; багатьох з воїв, які навесні вирушали з Києва, не було на подіях — життям своїм вони заплатили за перемогу Русі.

Над Почайною про це не говорили. Попереду всіх людей на березі Почайни стояли горянські бояри, воєводи, мужі ліпші й нарочиті, множество їхніх, одягнутих у найкращі одяги й обвішаних оздобами, жон і дочок, а на чолі їх усіх князь Володимир — вони прийшли зустріти в городі Києві сестру імператорів ромеїв царицю Анну, що нині була жоною князя.

Не було тут такожде дітей князя Володимира — він не просив і, певне, сам не хотів, щоб вони зустрічали його жону, самим дітям було дуже боляче бачити в славі не матір, а мачуху...

Город Київ зустрічав Анну достойно. Хто думав про ту жону, що не діждалась з походу свого чоловіка і цього ранку плакала, заломивши руки, над Почайною, що їм було до отця, який, втративши єдиного сина, стояв і дивився нині безтямними очима на плесо, де навіки втонула його радість? Хто, хто з них думав про дітей, що цього ранку стали сиротами?!

Оточена єпископами й священиками, на берег сходила цариця Анна. Щоб у багряні її черевики не попав пісок, вистелені були червоні килими, під ноги їй боярині й воєводші кидали квіти з київських садів, привезений з Херсонеса хор співав василевсам величання, а Гора, дужа, незборна Гора ревла багатьма голосами незрозумілі й нові для киян слова:

— Слава василевсам! Слава! Слава!

Князь Володимир зустрів, обняв і поцілував одягнуту в сріблясту туніку, з червоним корзном на плечах царицю Анну... Може б, він цього не зробив, коли б знав, що в цю годину біля вікна палати на Горі стоять і дивляться на нього сини його й дочка — тіні жони Рогніди. Втім, зараз він не думав і не міг уже думати про них і Рогніду, — на берег сходила нова його жона — василіса Анна.

Позаду лишились лодії, на яких стояли цілі й покалічені вої, на березі лишились жони-удови, діти-сироти... Урочистий похід дуже повільно — під блакитним київським небом, серед зелених дерев і багатства квітів, з гучними криками, співами — підіймався Боричевим узвозом, став перед ворітьми, де почеплені були знамена всіх земель Русі, і зник за стінами, де на городницях мідяно дзвонили била...

І тоді на Горі в теремі княжому почалося те, чого тут ніколи не бувало, — в палатах, покоях, світлицях, переходах зазвучали чужі, незнайомі й незрозумілі голоси — кілька покоїв віддані були цариці Анні й жонам, які їй прислужували, скрізь, на верху й унизу, в кімнатах обабіч сіней розмістились придворні жони, сли, священики, слуги, гості з Візантії.

Втім, вони не були тут гостями — цариця Анна і всі, іже з нею, приїхали до Києва надовго, назавжди, вона й вони були нині господарями княжого терема, це доля судила їм тут жити.

І враз усе нібито змінилось у теремі — зникла одвічна суворість покоїв і палат, де раніше говорили притишеними голосами, — чужа мова, чужі голоси так дивно звучали в старезному рубленому домі Кия; вже не в стравниці, а скрізь — на верху терема і внизу — бряжчав посуд; у палатах, де раніше пахло липою й воском, потягло смаженим м'ясом, вином.

Шум і голоси в теремі збільшувало ще й те, що тут одразу ж з'явились, забігали, заприсідали жони горянських бояр і воєвод, їхні чудові, напрочуд красиві, але смішні в простоті своїй дочки — їм не терпілось швидше познайомитись, удостоїтись слова цариці Анни, торкнутись, бодай торкнутись її сріблястого одягу кінчиками пальців.

Князь Володимир поспішав. Він нагадував людину, що, провалившись на молодому ще, крихкому льоду, борсається, витрачає всі сили, але тільки трощить лід навкруг себе, збільшує, й збільшує ополонку, відчуває глибінь під собою, потопає...

Проте він сам не розумів цього — йому здавалося, що варто зробити ще один-два потрібних кроки, і все заспокоїться, стане на місце — треба охрестити нарешті Київ, прийняти в теремі жону Анну й усіх, що прибули з нею, а там у городі й у його душі настане спокій, тиша.

Він велить наступного ж дня зібрати над Почайною всіх людей Києва — бояри, мужі, тіуни поспішають виконати його загад.

Він велить за звичаєм руським зробити пир на честь прибулих гостей і жони Анни, радиться з воєводами, де і як його влаштувати.

Багато з цих бояр і воєвод їздили до Константинополя, деякі з них бували й на урочистих прийомах у імператорів, через що кажуть, що слід влаштувати пир не в гридниці, де звичайно раніше пирували з дружиною, а в Золотій палаті, як це роблять у Константинополі...

Князь Володимир згоден, і не тому, що так робиться в Константинополі, — зробити пир у широкій, просторій Золотій палаті набагато краще, аніж у тісній, душній гридниці.

Разом з кількома боярами й воєводами він заходить до Золотої палати, щоб порадитись, де і як слід посадити гостей, де поставити столи, якими переходами носити страви... Це не дрібниці, ні, у Візантії, — стверджують бояри й воєводи, — сидять за чином, василевси нібито возносяться над усіма...

— І про поспіхи княжі слід подумати, — кажуть бояри. — Негоже, княже, щоб тут, де йтиме пир, висіли щити, мечі.

Князь Володимир погоджується з боярами — негоже, справді, щоб тут, де вони утверджуватимуть мир з Візантією, висіли мечі й щити.

— Що ж, ми їх приймемо, — каже князь Володимир. Воєводи одразу ж ідуть до стін, знімають доспіхи давніх князів, кладуть їх просто на підлогу.

— Але ми їх збережемо, — продовжує князь, — візьміть, воєводи, ці доспіхи й сховайте в інших палатах. Тепер Золота палата готова, увечері тут буде пир.

Зашуміла, загомоніла Гора — вперше за багато літ, а може, й століть князь київський справляє пир у Золотій палаті.

Звичайно, не всі бояри й воєводи, а тим паче мужі Гори могли попасти на цей пир. Князь Володимир запрошува у Золоту палату не всіх — через тіунів своїх і ємців, а тому багато горян, не попавши в терем, товпились у дворі перед ганком, щоб якщо не бачити, то хоч чути, як пирує з грецькими гостями князь.

Про одного сміливця — боярина Куксу — розповідали, що він у нестримному своєму бажанні якщо не чути, то хоч бачити тих, які пирують, заліз на високу липу напроти вікон Золотої палати, вмостився там на якійсь гілляці, сказав: "Зрю", але зірвався, полетів з липи, зламавши собі в час, коли летів і коли падав на землю, троє ребер ще й ключиці... "Дивись, щоб не було тобі, як Куксі", — говорили з того часу про неситих і завидющих на Горі.

Хто ж попав усе-таки до Золотої палати, довго потім розповідав, як гості візантійські сукупно з боярством і воєводством Гори сідали за столи, де було накладено, насипано, нарізано все, чого душа бажає, як у двох кінцях палати напереклик величально співали хори руський і грецький, як вийшли на поміст і сіли в кріслах князь Володимир і цариця грецька Анна, як усі кричали руськими словесами: "Слава князеві Володимиру й цариці Анні!" й грецькою мовою "Ісполайте деспоте!", як князь і цариця благословляли людей, яства, питіє, після чого й почався пир...

А в цей же час на Боричевому узвозі над Почайною, на Подолі біля торгу, на далекій навіть Оболоні ходили боричі, збирали людей, кричали:

— Князь Володимир велів заутра зібратись всім над річкою Почайною, там буде хреститись Русь...

Безвітря стояло над Дніпром, на плесі відбивалися важкі багряні хмари, голоси боричів чулись усе далі й далі...

Пир на Горі ішов і вночі, а в цей час, коли велика темнота поглинула Дніпро й береги, туди з ярів, кущів, скрадаючись на сірому тлі пісків, пішли й поповзли якісь тіні.

Вони сходились біля лодій, сідали в них, клали в кочети весла, ставали на стерна, відштовхувались від берега, пливли за течією, щоб ніхто не чув.

Хмари все не сходили з неба, темні, тепер вони висіли над самою водою, все сповивала пітьма, тільки на Горі блимало, як хижі очі, чимало вогнів — там пирував з боярами, воєводами й гостями візантійськими Володимир-князь.

— Не будемо слишати, заткнемо уші своя, підемо в пустині й ліси, — говорив на лодії головний жрець Перуна Віхтуй.

— А вони да погибнуть у зловірі своїй, — озивались жерці бога Волоса з Подолу.

Лодії пливли далі й далі, під склепіння важких темних хмар, в глибінь Дніпра, в ніч.

7

Заутра вся Гора була готова до хрещення — воєводи, бояри, їхні жони й діти, вся княжа родина — дочка й сини, дворяни, холопи — нічого не пили й не їли, як веліли священики. Боричі кричали про загад князя Володимира край узвозу над Почайною, з високих пнів на торговищі, скрізь по Щекавиці, Дорогожичах, Оболоні; верхи їздили по всьому городу й кликуни, що трубили в роги й переказували слово княже.

На світанні князь Володимир вийшов з своїх покоїв і попрямував до Золотої палати, де на той час зібрались усі бояри, воєводи, мужі.

Ні, це вже був не син рабині — в блискучому, сріблом шитому дивітасії крокував він до помосту, на його голові сяяла золота корона, в правій руці василевс тримав скіпетр, поряд з ним дрібно ступала одягнута в порфіри, нарум'янена, красива цариця Анна, за ними, як це можна бачити нині на іконах, ішли смутні, в нові царські ризи одягнуті, з молитовниками в руках діти.

У глибині Золотої палати протяжне і через те нібито тужно, але однак величально заспівав хор, грецькі гості перші, а за ними воєводи, бояри закричали:

— Ісполайте деспоте!

— Слава василевсу Володимиру, василісі Анні!.. Володимир сів у крісло, по ліву руку від нього сіла цариця Анна, за ними півколом стали сини, дочка Предслава.

— Почнемо, мужі? — промовив Володимир. — Чи готові люди?

Бояри й воєводи затялись, переступаючи з ноги на ногу, несміливо почали:

— Ми всі готові, ждемо твого слова, але над Почайиою людей немає..,

— Кликуни сказали всім про все? — запитав князь.

— Не токмо кликуни, тіуни, ємці також збирають людей, женуть до Почайни.

— І що?

— Люди тікають, княже, ховаються в лісах, дібровах.