Володимир - Скляренко Семен
Нині, коли князь Володимир їде в полі далеко від цариці Анни, йому легше, бо він не любив, не любить і не любитиме її, але Київ все ближче й ближче, там жона Рогніда, боги, люди. О, якою дорогою ціною заплатив він за перемогу, невигойна рана зяє в його серці!..
...Вони їдуть день за днем, минають Гадяцьке на Пслі, Переволоку над Сулою, невдовзі після Переяслава їхнім очам відкривається город Київ.
2
Першого ж вечора, прибувши до Києва, князь Володимир пішов до Рогніди — він не міг мучитись і страждати, хотів говорити одверто, як їм тепер бути.
Рогніда знала, що сталося з князем Володимиром у Херсонесі. Вона не допитувалась у когось про це — боярині, воєводші, навіть слуги говорили, що князь уклав з ромеями в Херсонесі мир, узяв собі жону-василісу і сам став василевсом. Тепер князь уже приїхав з комонним воїнством до Києва, а цариця Анна їде на подіях.
Рогніда зрозуміла, тільки Володимир переступив поріг світлиці, чого він прийшов у цю вечорову годину до неї, вона знала, що рано чи пізно між ними має відбутись розмова, не думала тільки, що станеться все це так швидко.
Непокоїло княгиню й те, що про події в Херсонесі вже знали, либонь, і діти, кілька днів вони уникали її, і не тому, що не хотіли з нею говорити. Ні, вони не знали, що сказати матері, як допомогти їй у великому родинному горі.
Особливо хвилювався син Ярослав, раз і другий він заходив до неї, але мовчав. Якось мати загледіла на очах його сльози; три дні тому Ярослав поїхав у розпуці на лови за Дніпро і там пошкодив ногу, лежав тут же, в теремі, в палаті поряд.
Однак зараз думати про це не доводилось — князь Володимир стояв біля порога — в темному платні, в якому, либонь, ходив на брань, з мечем біля пояса, з непокритою головою, тільки стомлений, змарнілий.
— Добрий вечір тобі, Рогнідо!
— Добрий вечір і тобі, Володимире...
Він не пішов до неї, не обняв і не поцілував, як раніше, повільно ступив уперед, сів так важко на лаві, що меч загримів по підлозі, спер голову на руки.
— Я прийшов до тебе говорити...
— Що ж, говори, Володимире, я давно вже цього ждала.
— Буду одвертий, Рогнідо... Сталося те, чого не хотів, про що не думав...
— Дивуюсь, що так говориш, — відповіла на це Рогніда. — Ти, пригадую, хотів перемогти Візантію — і от переміг, ти хотів стати нарівні з імператорами — і нині називаєшся василевсом, ти думав охрестити Русь — і охрестиш її...
— Тобі, бачу, — спробував посміхнутись Володимир, — достеменно відомо, що сталось у Херсонесі, але одного ти не знаєш...
— Ні, Володимире, — сказала Рогніда, — і це, єдине, я знаю — ти василевс, бо став мужем василіси Анни... Спасибі тобі, Володимире, що не привіз її одразу сюди, а сам приїхав раніше — велика Гора, але тобі з двома жонами тут було б тісно... Боже мій, бозке мій, — з великим болем сказала Рогніда, — ти й колись приїхав один на Гору, а мене покликав пізніше, нині цариця Анна їде десь у лодії, ти ж тут вирішуєш свою долю.
— Ти глузуєш з мене, Рогнідо?
— Я ніколи, вір мені, не глузувала з тебе, просто говорю про суєтний світ — який він безжальний і жорстокий.
— Невже ж ти думаєш, що мені легко жити в цьому світі?
— Ні, василевсе Володимире, не думаю, щоб тобі було легко жити, якщо колись люди взнають твоє життя, вони здригнуться...
— І проклянуть? — запитав Володимир.
— Ні, не проклянуть, бо ти більше, ніж себе, любиш Русь, а за це можна все простити й забути... І я, Володимире, розумію, знаю, довго ти мучився й страждав. Мусив іти супроти ромеїв. Мусив укласти з ними ряд новий. Мусив і християнство прийняти...
Вона замовкла.
— Мусив ти, Володимире, і василевсом стати, одягти корону, ти — достойний ним бути, інакше ти не був би і руським князем... Пригадуєш, коли йшов на брань супроти ромеїв, ми з тобою говорили про це...
— Пригадую, — тихо промовив Володимир.
— Одного не розумію, — закінчила Рогніда, — як міг ти, мене жоною маючи, мислити про іншу, нічого мені не сказавши, взяти нову, ще одну жону?
— Рогнідо! — приклавши руку до серця, відповів він. — Коли я йшов на брань, ні про яку царівну не мислив, укладаючи ряд з імператорами, про це не думав, але грецькі імператори суть лживі і хитрі, я їм не вірив і не вірю, через що зажадав у них руки царівни Анни...
— Видно, дуже бояться тебе імператори, якщо згодились дати свою сестру... Але Анні ти віриш? Похмурий і суворий Володимир коротко сказав:
— Нарікши її своєю жоною, не можу й не хочу про неї говорити...
Вона зрозуміла біль Володимира, що не зраджував свого слова.
— Пробач, Володимире, — промовила Рогніда. — Я нібито забула, що вже сталось. Гаразд, не будемо говорити про неї... Але про себе самого скажеш?
— Про себе? Скажу...
— Тоді скажи мені правду і не бійся, якою б жорстокою вона не була для мене: ти любиш царівну Анну?
Володимир довгу хвилину, заплющивши очі й стиснувши уста, мовчав, потім подивився на Рогніду й промовив:
— Бачиш, я довго думав, раніше ніж відповісти тобі, бо... про такі речі звичайно не запитують. Але ні, ти, Рогнідо, маєш право й повинна була запитати мене про це...
Він знову замовк, йому важко було говорити правду, так, щоб вона зрозуміла його й не так суворо осудила, їй ці слова були потрібні, щоб полегшили рану серця.
— Гаразд, — закінчив Володимир свої думи, — я шукав не краси її, бо ніколи до того не бачив, побачив Анну й був вражений її красою, але, вір мені, не любив і нині не люблю її. Жахаюсь того, що сталось, коли б сила — повернув усе всп'ять... От я тобі й сказав усю правду.
— Ні! — рішуче відповіла Рогніда. — Як не повернути всп'ять Дніпра, так нам не повернути життя й щастя. Ти зробив імперією Русь, сам став василевсом, маєш жоною грецьку василісу, але... — вона затялась, — мені тебе шкода.
— Рогнідо! — крикнув він. — Ти можеш усе говорити нині, в твоїх словах токмо правда... Але не кажи, що шкодуєш мене, я не тільки василевс, а й людина.
— А я більше й не говоритиму про це, бо все сказала...
— Як усе? Що ж робити мені?
— Навіщо запитуєш мене? Ти сам обирав свій шлях у житті, я не заважатиму тобі, піду з Гори.
— Так, — зітхнув він, — тепер я розумію, що сталось, — мушу сам віднині тут мучитись і страждати, ти покинеш мене...
— Не я зробила це, а ти, Володимире.
— І це розумію...
Настало мовчання — важке, болюче. Двом донедавна рідним, близьким людям було що сказати, душі їх рвались одна до одної, як ніколи, мабуть, відчували потребу говорити. Але вони вже нічого не могли сказати — суворе життя поставило мур між ними, розривало навіки...
Князь Володимир перший порушив нестерпне мовчання.
— Рогнідо! — з одчаєм, від наболілого серця почав він. — Прости, винен я, сам відповім за все... Але дозволь мене одне — подбати, аби ти не мучилась, не страждала...
— Чим тепер можеш допомогти мені?
— Їдь, Рогнідо, в город отця твого Полотськ, дарую тобі всю цю землю.
— Ти дуже щедрий, Володимире, — гірко засміялась Рогніда. — Але як піду я в город отця мого, що скажуть тамтешні люди?.. Колись у Полотську мені було так добре, затишно, нині буде важко, як ніде.
— Тоді, молю, візьми собі один з городів, одбери від вельмож моїх, єгоже хощеш, дам тобі золото, срібло...
— Ні, — рішуче відповіла Рогніда, — взяти в тебе город, бути рабою твоєю, земного василевса, не можу, мати під собою твоїх вельмож такожде не хочу: будуть убо вони рабами мені, золото й срібло — ні, за них не купиш спокою душі. І якщо, Володимире, ти сам хочеш царство земне й небесне восприяти, то на землі царства не шукаю, але уневіститись Христові прагну, — може, хоч після смерті душа моя матиме тишу, спокій, любов.
— Що ти замислила?
— Невже не розумієш, Володимире9 Хочу достригтись у черничий образ.
— У черничий образ? — вирвалось у нього. — Ні, ти не можеш, не смієш так робити...
Рогніда враз змінилась, очі її стали суворими й грізними, обличчя край блідим, просто білим.
— Чому ти цього те хочеш?
— Жона моя — черниця в городі Києві, де я сиджу князем?! Ні, це буде понад мої й твої сили, Рогнідо!
— Марно ти боїшся, Володамире! Я ж бо вже не жона тобі, стати чериицею хочу не для світу, а для серця свого: все роблю для того, щоб легше було тобі, прагну спокою й тиші, ти ж і цього не хочеш мені дати? Жорстокий ти, несправедливий василевс! Тоді... тоді убий моє тіло, як убив душу...
Це була остання, либонь, краплина, яка вкрай наповнила чашу гіркої образи Рогиіди, вона впала на коліна, обхопила руками голову, застогнала:
— Вийми меч із піхов, убий мене, убий! Саме в цю хвилину раптом розчинилися двері з світлиці поруч і на порозі став княжич Ярослав.
Він був надзвичайно блідий, одягнутий тільки в довгу білу сорочку, спирався на меч.
— Мамо! — крикнув Ярослав. — Хто тебе хоче вбити, чому ти стала на коліна?
Нестримний і рипучий, він вихопив меч із піхов.
— Ярославе! Сину! — заволала Рогніда, підвівшись з колін. — Як ти міг встати з поламаною ногою?.. Дай мені руку, я одведу тебе до ложа.
— Я чув крик, бачив тебе поверженою на коліна, батько хоче тебе вбити...
— Ні, сину, ні, — відповіла вона. — Він мене не вбивав, не хотів, не хоче вбити... Ми тільки говорили з ним, чуєш, говорили, їди, сину, благаю тебе... — Вона схопила його під руки, силою одвела до дверей.
Володимир стояв увесь цей час біля вікна, дивився на Дніпро й коси, але не бачив їх, коли ж обернувся, сина в світлиці вже не було, а Рогніда, схиливши голову на руки, сиділа на лаві біля столу.
Володимир ступив до неї. Він знав вдачу Рогніди — щось вирішивши, вона ніколи не змінювала свого слова. А хіба він сам щось міг змінити?! Отже, це хвилина прощання, вже довіку їм тепер не зустрічатись, не бачитись...
— Прощай, . Рогнідої — тихо промовив Володимир. — Прости мене й роби, як сама хочеш. З уст її зірвалось одно тільки слово:
— Прощай!
Коли Володимир вийшов, Рогніда ще довгий час у глибокій задумі сиділа біля столу. Вона не плакала, ні, сліз у неї вже не було, уста її не ворушились, їм уже нічого казати, все тіло її стало нерухомим, безболісним.
Потім вона встала й пішла в світлицю поруч. Там, на ложі в куточку, лежав, уткнувшись головою в подушку, Ярослав.
— Сину мійі — запитала вона, сівши біля нього.
— Що з тобою?
На неї дивились печальні, повиті смутком і зовсім не дитячі суворі очі Ярослава.
— Що з тобою? Навіщо ти встав? У тебе болить нога.
