Володимир - Скляренко Семен

Із-за далекого обрію вставало в прозорих туманах велике багряне сонце. То тут, то там у небі пливли, ніби важкі новгородські учани, сірі хмари. Над горою з великим лементом і криком кружляло вороння, що завжди після жертв мало на Перинь-горі свою поживу.

Але цього дня воронню нічого було ждати — на Перинь-горі не палали, як раніше, кострища, не ревли жертвенні воли й корови, не іржали коні, — біля Перуна, що срібними очима дивився на схід, порались вої, вони обв'язували його постать мотузами, обв'язані вже були й інші боги — їх мали волочити вниз по горі й кидати у Волхов.

Та раніше треба було їх осквернити, особливо треба було зганьбити як бога Перуна, адже він — перший між старими богами, не стане його — не стане і всіх їх.

Гридні подали воєводі Добрині сокиру. Він попробував лезо й, тримаючи сокиру в правиці, став підніматись по драбині, яка сягала аж до плечей Перуна.

Там Добриня й зупинився. Він стояв віч-на-віч з Перуном, срібні очі якого тьмяно поблискували в промінні сонця, що вставало із-за обрію. Воєвода аж здригнувся, йому здалося, що очі Перуна зазирають у саму його душу. Драбина хитнулась, так, либонь, можна й упасти. Щоб почувати себе певніше, Добриня одірвав погляд від обличчя Перуна...

Тоді, стоячи високо над усіма, Добриня побачив далекі ліси, сріблясте, схоже на велетенську чашу плесо Ільмень-озера, множество людей на Перинь-горі, її схилах, багряне сонце над далеким обрієм, — починався день.

Це був останній день Перуна і старих богів. Добриня високо підняв правицю, прицілився, вдарив, потім почав рубати голову Перуна так, що навкруг полетіли тріски.

І враз заволали вої, всі люди, що стояли на горі. Добриня, зробивши своє, швидко спустився вниз, а вони натягли мотузи, валили, волокли ідолища до Волхова. Останній день старих богів закінчився...

Уночі Добриня не спав. Здавалося, і йому, і всім стомленим людіям новгородським слід було спочити — після повалення богів на Перинь-горі було ще хрещення на Волхові, яке вчинили єпископ Іоаким і священики, увечері Добриня з воєводами й боярами вечеряли з гостями з Києва в княжому теремі.

Саме в цей час трапилось лихо. У городі почалась пожежа. Хтось підпалив стіни княжого терема й дітинця. Гридні кілька годин носили воду з Волхова, засипали стіни піском, гасили жар просто ногами.

Але тільки погасили пожежу в дітинці, заграва встала над лівим берегом Волхова — там горіли княжі склепища, і хоч гридні одразу на лодіях попливли туди, гасити пожежу було вже пізно — склепища горіли, як свічі, вогонь гоготів, віхті від пожежі летіли на сусідні дворища — зашумів, закричав переляканими голосами весь Новгород...

Добриня не лягав — де вже йому було спочивати?!

4

Князь Володимир швидко дізнався про те, що сталось у Новгороді. Вісті про глухий опір християнству й усьому новому, що владно входило в життя, доходили й з інших земель — з червенських городів, з Полотська, Тмутаракані.

Втім, що землі — в самому Києві було дуже неспокійно: на кладовищах, де по новому обряду ховали мертвих і ставили над могилами хрести, хтось ночами викопував трупи й сволочив* (*С в о л о ч и т и — викопувати трупи й брати з них одяг і коштовні речі.) їх, хрести на-кладовищах і над шляхами сікли, на Подолі й Оболоні убогі, ниці люди потай збирались у землянках і хижах, в гаях і дібровах, раз і другий вночі розбили склепища на торзі, вбили купця Божедома, княжого ябетника Сайгу.

Князь Володимир рішучий і грізний. Ні він, ні Гора не можуть поступитись. Князь і бояри спускаються на конях з Гори, проїжджають нове кладовище, де лежать роздягнуті трупи й посічені хрести, бачать на Подолі розбиті склепища.

Бояри й воєводи дивляться на князя — сьогодні Божедом і Сайга, розбиті склепища на торзі, пограбовані кладовища, що ж завтра?

— Шукати татів, єретиків, розбійників — і вбивати, — шепоче князеві воєвода Вовчий Хвіст.

Кров за кров — це нагадувало старі часи, коли за смерть карали смертю; тоді брат мстився і мусив мститись за вбивство свого брата й сестри, син за отця й отець за сина, — нині ж бояри й воєводи вимагали, щоб багатий мстився убогому, щоб за вбивство їх, княжих слуг — бояр, воєвод, усіх мужів княжих, — мстився й карав князь.

А християнство?! Так, князь Володимир, що сидить на коні перед розбитим склепищем купця Божедома, дивиться на Дніпро, небо, луги, але думає й про це — який же він буде християнин, аще дозволить убивство.

— Головників, татів, єретиків ловити й класти на них віру * (*В і р а — штраф гривнями.), — велить князь.

Дружина князя Володимира літає по Подолу й Оболоні, вдирається до землянок і хиж, шукає татів, головників, єретиків. Але знайти їх, піймати, накласти віру — нелегко, тут, над Почайною й Сітомлею, убогі, ниці люди одностайні, тверді, уперті — ніхто з них нічого не знає, ніхто головників і татів не бачив.

Більше того, коли гридні продовжують пошуки й уночі, допитують людей з іспитом* (*З іспитом — допит з примусом.) розсипаються ген по луках і дібровах, невідомо хто потай, так тихо, що не чути навіть і крику, вбиває двох гриднів — Зарву й Горнича; пісок та кров — хто знає, де поділись головники?

Серед гриднів на Горі тривога й неспокій, — це вже не та дружина, яка колись ходила з князем у поле, бачила ворога, сміливо йшла на нього й перемагала. Кому охота нині служити князеві за одрину* (*Одрина — постіль, ложе.), хліб, харч, помирати від руки брата над Почайною?!

Ця гридьба вже й раніше була хижою, злою — князь платив і їм гривнями, годував гов'ядом, одного перцю давав три колоди на тиждень.

Роздратовані гридні говорять:

— Зло єсть головам нашим, їмо дерев'яними ложками, а вмираємо від ножа з-за рогу...

Князь Володимир велить платити гридням більше, викувати для них срібні ложки.

— Без дружини не матиму нічого, а з нею здобуду, як отець мій і дід, золото, срібло.

Увечері він довго розмовляв з єпископом Анастасом, вранці велить кликати в Золоту палату воєвод, мужів, бояр.

Єпископ Анастас несміливо зайшов до Золотої палати — князь Володимир вперше запросив його на збори старшої дружини.

У палаті декого з бояр і воєвод здивувало, чому з'явився гут єпископ, чим може він допомогти в цей важкий, смутьяний час князеві, Горі?

Втім, це одразу й минуло — єпископ тихим кроком пройшов майже до самого помосту, піднявши правицю, благословив князя, сів на лаві в кутку й тихо, заглиблений у свої думи, там і сидів.

Розмова в палаті цього ранку йшла важка й сувора — яро вбитих купця й ябетника, про трупи гриднів, знайдені над Почайною.

— Уже, княже, — гомоніли бояри й воєводи, — не допомагають і віри, беремо з головників і татів за убитого купчину, гридня, ябетника, мечника по сорок гривень, а головництво не припиняється...

— Що хочете, мужі мої? — запитав князь.

— Аще убив головник кого з бояр, чи воєвод, або твого мужа, княже, да убієн буде...

— Не можу! — промовив князь Володимир. — Новай закон, віра моя не дозволяють карати смертю. Я боюсь гріха, не можу...

Володимир замовк, він сказав, що думав. Але тут, у палаті, був єпископ, нехай він повість, як велить церква?

— Отче Анастасе, — звернувся князь Володимир до єпископа, — що скажеш мені й мужам моїм?

Єпископ Анастас встав, подивився на князя, воєвод, бояр.

— Ти поставлений єси, княже, — тихим голосом промовив він, — на стіл по божественному закону на казнь злим, а добрим на помилування...

— Чи можу я карати смертю за смерть? — запитав його князь.

— Достойний ти карати смертю розбійника, але з іспитом і розглядом, без цього-бо власті немає...

— Буду, — сказав князь Володимир, — творити так, як просите ви, мужі мої, і як велить бог! Каратиму смертю...

Так у Києві... А землі? Князь Володимир не розуміє, що робиться в Києві, але такі ж вісті йдуть і з земель — і там татьба й розбої, і там єретичество, волхування, сволочіння...

Нове ворогує з старим — це так; Володимир вірить у нове, у городі Києві разом з боярами, воєводами, дружиною та ще церквою боротиметься за це нове, в городах і землях Русі є своя Гора, свої воєводи й бояри, вони допоможуть йому, бо борються за себе, за Русь.

Але чи можна вірити всім городам і землям, на кого там покластись, на кого звіритись?

Сумнів — перший ворог, що починає точити серце й душу людини, неминуче за ним виникають тривога, страх.

5

Князь Володимир кличе синів. Він довго думав, раніше ніж це зробити. Та ні — їм і тільки їм можна довірити свою душу, у важкий час тільки на них можна покластись, бо це ж — його кров, його родина.

Добрі сини в князя Володимира, деякі з них, як Вишеслав, Ізяслав, Ярослав, схожі на матір Рогніду, деякі — Всеволод, Святослав — крапля в краплю нагадують батька, всі вони тут, на Горі, вчились їздити на коні, володіти мечем і списом, бити звіра, буде потреба — не устрашаться й ворога, дехто з них, як-от Ярослав, добре вчився й грамоті — читає грецькі, латинянські, німецькі письмена. Між синами стоїть і Святополк, син Яронолка, — разом з усіма дітьми він живе в теремі, вчиться, виростає, брати не кривдять ного, сам Володимир поводиться, як з рідним.

— Сідайте, діти мої! — промовляє князь, і сини сідають за столом, а вів стоїть біля розчиненого вікна, дивиться то на них, то на Дніпро, піски, луки.

Сини, правду кажучи, не чекали цього: після того як Рогніда пішла з Гори, мале хто з них і бачив батька — вони кормились самі в стравниці, батько з царицею Анною снідали й обідали на верху, князь Володимир давко вже уникав зустрічі з ними.

Побачивши тепер батька, вони здивувались — як же змінився, постарів, став зовсім іншим князь Воогодамир — обличчя похмурнішало, очі згасли, голос стих. А втім, добре, що батько їх покликав, дуже добре, що навкруг немає ні воєвод, ні бояр; вони та батько — єдина родина.

Князь Володимир іде від вікна, зупиняється біля синів, кладе руку на таече Вишеслава.

— Діти мої, — дуже тепло, по-батьківському починає князь Володимир. — Я покликав вас сюди, щоб говорити одверто й щиро, прийміть у серце слова мої, говорю з вами не як князь, а як отець із своїми синами...

Він замовкає, стоїть сивий, ледь зігнутий у спині, і, що говорити, ці теплі слова його викликають відгук, чулість у юнацьких душах.

— Відаєте ви, діти, — продовжує князь, — що отці мої і сам такожде довго збираша землю Руську, усгрояша її, брань приймаша за ню із многими ворогами; і нині Русь велика, дужа, незборна...

Він знову замовкає, згадуючи далекі походи, стогін людей, кров на піску, думає, як розповісти про це синам своїм, але безнадійно махає рукою й закінчує свої думи:

— Багато діла звершили ми, живучи по закону й покону отців і дідів наших, але Русь жадала, настав чає, і взяв я для неї нову віру — християни суть нині руські люди, во Хрйста обпеклися такожде ви і я з вами, — так велів бог...

Князь говорив тихим, спокійним гажоеом, він неначе умовляв сам себе, але в словах його все ж бринить тривога, неспокій.

— Сонце на небі, — каже князь Володимир, — затьмарює туча, найкращі цвіти садів можуть знищити морози, — так і на Русі є нібито покорство до князя, мир у землях, а землі невдовотені Києвом, неспокойство, татьба, розбой є всюди, миру в землях немає, миру між ними також...

Тепер уже не Володимир, стурбовані сини дивляться на отця-князя, тривога за Руську землю отця — це тривога і їх, а він розкривав перед ними душу й серце.

— Тому думаю так: я отець дому — Русі, але підпора моя тільки ви, кому, крім вас, повім те, що непокоїть душу, на кого, крім вас, можу покластись? Ні, вірте мені, крім вас, нікого в мене немає, покладаюсь токмо на вас, через що не можу тримати вас у Києві, як би сам того не хотів, думаю послати в землі.

Сини зрозуміли, чого їх покликав батько, — отже, він не хоче бачити їх тут, на Горі...

— Не подумайте злого, — ніби вгадавши їх думки, промовив князь, — не для того посилаю вас у землі, аби ви там презирство мали, ні, будете ви там князями, як я в городі Києві, людьми й землями керуватимете ви зі мною, я з вами, — на тому віднині стоятиме Русь.

Сини переглянулись, посмішки заграли на їх обличчях, молодому — своє, тепер уже їх вабили далекі княжі столи — куди ж і кого саме думає послати отець ?!

— Новгород, — князь Володимир замислився, пригадуючи, либонь, своє дитинство, — то є полунощний край нашої землі, великий город, права рука города Києва, хто сидить там, мусить добре дивитись за море, де на Русь чатують свіони, дани, англійці; люди полунощної землі суворі суть, множество їх ще живе в законі старім, і, думавши довго, туди я посилаю князем тебе, Вишеславе.

Син Вишеслав встав і вклонився батькові.

— Полотськ, — князь Володимир знову замислився, пригадуючи все, що сталось колись у цьому городі, — туди я посилаю тебе, Ізяславе.

Ще один син встав і поклонився князеві.

— Ти, — звернувся князь до Ярослава, що сидів за столом блідий, стурбований, — підеш у город Ростов.