Володимир - Скляренко Семен

Але на Русі знали, що, взявши корону від василевсів Візантії, а в жони — їх сестру Анну, яку сам же літописець називає царицею* (*Літопис, рік 6519-й — ....преставися цариця Володимирова Анна".), князь Володимир став василевсом Володимиром, а для ченця-літописця — Василем-Володимиром.

Літописець, правда, шукає і знаходить першого василевса — імператора Русі Володимира Мономаха. Йому нібито дав царські регалії візантійський імператор Костянтин Мономах. Але Володимир Мономах ніколи не одержував і не міг одержати царських регалій від Костянтина Мономаха, бо ж народився 1053 року, цебто за два роки до кончини імператора Костянтина IX Мономаха (помер 11 січня 1055 року), який знову ж сам не був порфірородним, а став імператором тільки завдяки шлюбу із Зоєю — дочкою Костянтина VIII, після ж смерті Костянтина була ще жива сестра Зої — Феодора, яка й одержала всі його царські регалії, передавши їх Михайлу Стратіотику.

Ні, першим василевсом Русі був тільки київський князь Володимир, але він не називав себе царем чи василевсом. Таємниця? Ні, це не було таємницею для людей його часу. Скромність? Навряд чи й це почуття було причиною таємниці з Володимиром-Василем і з василевсом, що надалі залишається й живе у віках як князь.

Князь Володимир прагнув одного й того досягнув — розмовляючи з василевсами ромеїв чи імператорами Німецької імперії, він був василевсом, царем; до нас дійшли гроші — гривні Володимира, на яких він зображений у царській короні, скарамангії й хламиді, древні мусії, ікони змальовують Володимира, синів його, всю родину як василевсів і царів, іноземні сли, купці, мандрівники, що відвідують у той час Русь, також називають його царем, василевсом.

Чи було це ділом одного князя Володимира? Ні, не тільки син рабині, князь Русі став василевсом, — починаючи з Володимира, Русь, яку до того називали язичеською, варварською, рабською, стає нарівні з Візантією, Німецькою імперією; ніхто й ніколи вже не посміє називати її старим ім'ям, ніколи, довіку Русь не буде рабинею інших народів, земель і самих імперій, те, чого досягнув Володимир, завоювала Русь, її людіє!

Проте скільки часу ще пройде, доки світ зрозуміє, як виросла тоді й якою стала Русь, скільки часу мине, доки самі руські люди зрозуміють, якими вони були, якими можуть і повинні бути!

А в той час, про який ведеться повість, на Русі ненавиділи, як смерть, імперії й їх імператорів, що стільки горя, муки принесли руським людям; багаті, зажерливі бояри й воєводи, що мали землі, ліси, всі добра, не покладаючись на власні сили, благали Христа захистити їх, а убогий, голодний запитував дерев'яних богів, небо, землю: куди йти, хто йому допоможе? Дерев'яні боги мовчали, Христос обіцяв рай на небі.

Про це ж думав і чорноризець-літописець, що в тиші своєї келії, далеко від людської суєти, в промінні воскової свічі, краплини з якої стікали і, як сльози, розпливались по пергаменту, писав: "Се повісті времянних літ, откуду єсть пошла Руська земля, хто в Києві нача перший княжити і откуду Руська земля стала єсть".

Перемога, слава, честь, — так, вони, нарешті, прийшли на Русь, витали над Володимиром.

2

Ніколи ще до цього князь київський не сидів так твердо на своєму столі.

Корона імператора! О, як багато, виявилось, важили золотий вінець з навершієм і бармицями, в очках-гніздах якого були втоплені червоні гранати, небесні бірюзи, та ще багряне корзно на плечах, червоного хза черевики!

До Києва їхали й їхали, як і раніше, купці константинопольські, вони везли вина, узороччя, паволоки, сосуди церковні, ладан, смирну, різноликі ікони — дорогі, на кипарисових дошках, у золотих і срібних окладах, і дешеві — вилиті з міді, бронзи, писані на простому дереві, про які говорили: "Згодиться — помолиться, не згодиться — горнець з молоком накриємо".

Разом з ними їхали сли, що мали високі чини магістрів, спафарокандидатів, всі — патрикії, вони з'являлись на очі князя Володимира з грамотами й золотими печатями, великими дарами; інші сли, також патрикії, часом священнослужителі, іноді знатні константинопольські жони, прямували в покої васяліси Анни, подовгу в неї гостювали, вели бесіди, радились, пирували — по грецькому образу.

Імператор Василь тепер поводився і говорив з великим київським князем як рівня й рідня — раз і другий він просив Володимира дати йому в застав* (*Застав — позика.) золота й срібла, увесь час наполягав, щоб Русь продавала Візантії більше хліба, меду, воску, шкір, — імперія поглинала все, чим багата була Руська земля.

Але імператор Василь мав потребу не тільки в цьому. Він просив князя Володимира дати йому тисячу воїв, які б охороняли його особу й Великий падац, — видно, важко доводилось імператорам, якщо вони не покладались на полки безсмертних і вірили русам більше, аніж ромеям.

Слідом за Візантією йшли й інші. До Києва, здавалося, прикуті були очі всього світу — за короткий час тут побували сли німецького імператора Оттона III, свіонського конунга Олафа, датського — Свена Твескегга.

Князь Володимир знав ціну цим слам, — хоч ті говорили про любов і приязнь до Русі, клялись тримати їх довіку, на знак чого привозили з собою імператорські й конунгські грамоти й дари, — він розмовляв з ними обережно, більше розпитував, аніж повідав.

Більш сердечно, тепло, задушевно вів розмову Володимир з слами польського князя Болеслава, чеського Андріха, угорського князя Стефана. Це були сусіди Русі, з ними здавна руські люди мали любов і дружбу.

Деякі з цих слів натякали на те, що їхні князі не від того, щоб і породичатись з київським князем, — про це розмовляв з князем Володимиром єпископ калобрезький Рейнберн, що приїжджав посланцем від польського князя Болеслава.

— Є в нашого князя дочка Марина, — говорив єпископ, — яку сватають королі Норвегії, Данії й навіть англи... Але князь Болеслав не хоче видавати своєї дочки за море, краще, каже вів, родичатись з сусідами. Подумай, княже Володимире, адже в тебе багато синів, е між ними й той, що полюбиться князівні Марині.

Князь Володимир обіцяв подумати, але не набивався в свати Болеславу, бо не міг забути й простити, що той недавно пробував силою взяти червенські городи.

Заморські, іноземні сли й гості спочатку дивували киян; де вони з'являлись, там виникало стовпище людей, але, як завжди буває, люди київські швидко звикли до цієї диковини, і на Подолі, Оболоні, в передградді вільно вже походжали варяг і грек, хозарин і лях, угорець і навіть жовтошкірі люди із-за Ітиля-ріки, з города Чаньаня* (*Чаньань — столиця Древнього Китаю (біля 1000 року).), із-за Джурджанського моря.

Слам, василікам, купцям і священикам, що приїжджали сюди, треба було десь жити, деякі з них сиділи тут уже постійно, вони одержували в князя двори й ставили на них свої доми — не тільки дерев'яні, а й кам'яні; з'явились у Києві цілі конці: Угорський, Лядський, Чеський, Варязький, Хозарський.

Князь Володимир приймав слів, гостей на Горі достойно. Він сидів у тій же Золотій палаті, в старому, поточеному шашелем кріслі своїх отців, позад нього стояли вицвілі знамена князів давніх і його нове, з білого оксамиту шите, золотом гаптоване, знамено...

Князь Володимир мав те, про що навіть не думали предки, — він став імператором, на голові сяяла золотом і дорогоцінним камінням корона, одягнутий він був у сріблястий з хрестами скарамангій, плечі прикривала багряна хламида, на ногах черевики з червоного хза; поруч з ним сиділа у велеліпних одягах його жона цариця Анна...

Воєводи й бояри, мужі, що стояли в час прийомів під стінами палати, теж одягались по-новому: носили вони не темні прості платна, а оксамитні, барлатні* (*Барлат — шовк з срібними чи золотими нитками.) свити, схожі на грецькі коловії* (*Коловій — туніка-безрукавка.) каптани, не чіпляли на шиї, як колись, важких золотих чи срібних гривен, що заважали повертати й схиляти голову, князь Володимир став давати їм свої, схожі на печаті, золоті й срібні знаки, що носились на золотих, срібних чепах, на оксамитних стрічках на грудях.

Та й взагалі збори в палаті не нагадували вже давніх часів, коли на лавах сиділи й дрімали старезні бояри, сивоусі воєводи, просто старці, — деякі з цих похилих віком, немощних мужів доживали на Горі, інші виїхали в пожалувані їм городи й землі. Там, серед лісів, земель, рік, які довіку належали їм, вони почували себе вільніше, краще: не вони комусь служили, багато людей — смердів, закупів, рядовичів і просто холопів — працювали на них, належали тільки їм; на Горі ж у Золотій палаті стояли й ждали загаду князя Володимира їхні сини, часто вже й онуки, що в спадщину від дідів і отців одержали знамена, а від князя хотіли мати пожалування й для себе.

Втім, це було вже не пожалування: молоді бояри, сли, мужі нарочиті, тіуни, ємці, молоді воєводи, тисяцькі, сотенні, яких чимдалі ставало все більше й більше, — всі вони не могли надіятись на пожалування, бо для того вже мало було городів, за їхню службу князь Володимир мусив давати їм гроші.

Князь Володимир завів ці свої гроші: на Горі під наглядом тіунів сотня кузнеців день і ніч варила у ллячках срібло, виливали в опоках з нього довгі палиці, різали їх на кружальця, а на них вибивали печать — образ князя Володимира з вінцем на голові, у дивітисії, з хрестом у правиці й скіпетром у лівій руці; із знаком на звороті — трьома перехрещеними списами й написом: "Володимир на столі, а се його серебро".

Печать імператора — о, вона була страшніша й важча, ніж зброя, нею утверждалось золото й срібло княже, її малювали на стінах палат і храмів як знак сили, влади, всемогутності; вирізану в камені аспиді, ларник* (*Ларник — начальник двору й охоронець печаті.) двору князя Володимира втеплював у гарячий віск, ждав, доки той остигне, і на золотих шнурах чіпляв відбитку до грамот, що посилались в усі кінці світу, до харатій, які вводили нові й нові устави, до писаних на пергаментах пожалувань боярам і воєводам.

Бояри ж і воєводи з благословення князя заводили свої печаті — золоті, срібні, на твердому камені вінісі, голубих бірюзах, — вони веліли різати на них свої знамена — для дітей і онуків, довіку.

Тепер уже князь Володимир, визначаючи для земель і городів Русі дань житом, хутрами, воском, зобов'язував кожну землю давати певну кількість золота й срібла в гривнях: Новгород — дві тисячі гривень, Червен і Волин — по півтори, Тмутаракань, землі тиверців і уличів — по тисячі...