Ярмарок суєти - Книга 2 - Вільям Текерей

- Пітте, я пропав,- по хвилі озвався полковник.- Про­пав навіки.

- Я завжди казав, що до цього дійде,- роздратовано вигукнув баронет, відбиваючи такт рівненько обрізаними нігтями.- Я попереджав тебе тисячі разів. Я більше не можу нічим тобі допомогти. Всі мої гроші розраховані до останнього шилінга. Навіть ту сотню, що Джейн відвезла тобі вчора, я обіцяв дати завтра вранці своєму адвокатові і не знаю, як викручусь. Це не означає, що я взагалі від­мовляюся допомагати тобі. Але заплатити твоїм кредито­рам усе я не можу так само, як не можу сплатити націо­нальний борг. Сподіватися цього від мене - божевілля, справжнє божевілля! Треба піти на компроміс. Для родини це велика прикрість, але всі так роблять. Он Джордж Кайтлі, син лорда Регленда, минулого тижня став перед судом і вийшов з нього, як вони, здається, звуть це, поновленим у правах. Лорд Регленд не заплатив би за нього й шилін­га і...

- Мені потрібні не гроші,- перебив його Родон.- І я прийшов поговорити з тобою не про себе. Байдуже, що буде зі мною...

- То в чому ж річ? - запитав Пітт, і йому явно від­лягло від серця.

- Йдеться про мого сина,- хрипким голосом відповів Родон.- Я хочу, щоб ти пообіцяв мені, що будеш піклува­тися про нього, як мене не стане. Твоя мила, добра дру­жина завжди була до нього ласкава, і він любить її дужче за свою... тьху, чорт. Слухай, Пітте... ти знаєш, що гроші міс Кроулі мав отримати я. Мене виховували не як молод­шого брата, а завжди потурали моїм примхам і лінощам. Якби не це, я був би цілком іншою людиною. В полку я не так уже й погано виконував свої обов’язки. Ти знаєш, чому ті гроші не потрапили до мене і хто їх отримав.

- Мені здається, що після тих жертв, які я приніс, і після тієї підтримки, яку ти бачив від мене, ці закиди зайві,- мовив сер Пітт.- Ти сам одружився, я тобі не ви­бирав пари.

- Тепер уже немає ніякої пари,- мовив Родон.- Не­має!

Ці слова вихопилися в нього з таким стогоном, що брат здригнувся.

- Боже мій! Вона померла? - вигукнув сер Пітт із щи­рою тривогою і співчуттям.

- Хотів би я сам померти,- відповів Родон.- Якби не малий Родон, я б сьогодні вранці перерізав собі горло... і тому негідникові також.

Сер Пітт миттю вгадав правду і збагнув, хто був тією особою, яку Родон хотів позбавити життя. Полковник ко­ротко й недоладно розповів старшому братові, що сталося.

- Вони з тим мерзотником склали цілий план,- сказав він.- На мене наслали судових виконавців, спіймали мене, коли я виходив з його будинку, а як я написав їй про гро­ші, вона відповіла, що лежить хвора в ліжку й викупить мене завтра. А повернувшись додому, я застав її в діаман­тах наодинці з тим падлюкою.

Потім він у кількох словах описав свою сутичку з лор­дом Стайном. Такі справи, як ця, кінчаються звичайно тільки дуеллю, заявив він, і після розмови з братом він піде зробити відповідні приготування.

- І тому, що я не знаю, чи зостанусь живий,- мовив він глухим голосом,- а в хлопця немає матері, мені дове­деться залишити його на тебе й на Джейн, Пітте... Я аж тоді заспокоюся, коли ти пообіцяєш бути йому за батька.

Старший брат був дуже схвильований і потиснув Родонові руку з такою теплотою, яку від нього рідко хто бачив. Родон провів рукою по своїх кущуватих бровах і сказав:

- Дякую тобі, брате. Я знаю, що твоєму слову можна вірити.

- Присягаюся, що дотримаю його,- мовив баронет.

Так, без зайвих слів, вони дійшли згоди в цьому питанні. Потім Родон дістав з кишені невеличкого гаманця, який він знайшов у скриньці Ребеки, і витяг з нього пачку кредиток.

- Тут шістсот фунтів,- мовив він.- Ти не знав, що я такий багатий. Я хочу, щоб ти віддав ці гроші Брігс, вона їх нам позичила... Вона була добра до дитини і… мені весь час було соромно, що я забрав гроші в бідолашної старої жінки. Ось ще трохи... собі я залишаю лише кілька фун­тів... а це треба віддати Бекі на життя.

З цими словами він витяг з гаманця ще кілька кредиток і дав братові. Він був такий схвильований, що випустив гаманця, і з нього випала банкнота в тисячу фунтів - останній злощасний здобуток Ребеки.

Пітт нахилився й підняв її, вражений таким багатством.

- Цю залиш мені,- мовив Родон.- Я сподіваюся вві­гнати кулю в того, кому вона належить.- І подумав про себе, що то буде добра помста: загорнути кулю в банкноту й убити нею Стайна.

Після цієї розмови брати ще раз потиснули один одному руку й розійшлися. Леді Джейн почула, що прийшов пол­ковник, і, вгадуючи жіночим інстинктом лихо, нетерпляче ждала чоловіка поряд, у їдальні. Двері випадково залиши­лися відчинені, і, звичайно, вона, вийшла з їдальні, коли брати з’явилися на порозі кабінету. Вона подала Родонові руку й сказала, що рада буде, як він поснідає з ними, хоч стомлене неголене обличчя полковника та похмура міна її чоловіка свідчили, що їм обом не до сніданку. Родон щось промурмотів про нагальну справу й міцно потиснув ручку, яку вона несміливо подала йому. Її благальний погляд не міг прочитати на його обличчі нічого, крім горя, але він пі­шов, не сказавши більше жодного слова. Сер Пітт теж не захотів нічого пояснювати їй. Діти підійшли привітатися з ним, і він холодно, як завжди, поцілував їх. Мати при­горнула їх до себе й тримала за ручки, поки вони стояли навколішки й слухали молитви, які сер Пітт читав своїй родині й челяді, що в святкових сукнях і лівреях сиділа рядком на стільцях з другого боку столу, на якому кипів чайник. Сніданок тієї неділі так запізнився через згадану вище подію, що родина ще сиділа за столом, коли задзво­нили церковні дзвони. Леді Джейн почувала себе надто слабою, щоб іти до церкви, хоч і під час спільної молитви її думки витали десь-інде.

Тим часом Родон Кроулі квапливо перейшов Грейт-Гонт-стріт і, вдаривши молоточком по голові великої бронзової медузи обіч