Ярмарок суєти - Книга 2 - Вільям Текерей

Десь тоді, коли він і сподівався, заторохтіли колеса біля брами, і юний сторож вийшов відімкнути її. Приїхала дама, яку він і впустив до будинку судового виконавця.

- До полковника Кроулі,- сказала дама тремтячим голосом.

Хлопець глянув на неї досвідченим оком, замкнув на­двірні двері, тоді відчинив внутрішні, гукнув: «Полков­нику Кроулі, до вас гості!» - і впустив даму до задньої вітальні, яку той займав.

Родон вийшов з їдальні, де всі й далі пиячили, пучок тьмяного світла просмикнувся слідом за ним, і він побачив даму, що знічено стояла посеред кімнати.

- Це я, Родоне,- несміливо озвалась вона, силкуючись надати своєму голосові веселого тону.- Це я, Джейн.

Родон був до глибини душі зворушений тим ласкавим голосом і появою невістки. Він кинувся до неї, пригорнув її, мурмочучи якісь незугарні слова подяки, і ревно запла­кав у неї на плечі. Леді Джейн не знала, чому він такий схвильований.

Векселі містера Мосса були швидко погашені, що, мабуть, розчарувало того джентльмена, який розраховував, що пол­ковник прогостює в нього хоч неділю, і леді Джейн, смію­чись і сяючи від щастя, забрала Родона з будинку су­дового виконавця. Вони поїхали додому тією самою брич­кою, в якій леді Джейн примчала його визволяти.

- Пітта не було вдома, коли принесли вашого листа,- сказала Джейн.- Він на парламентському обіді. Тому я, любий Родоне... поїхала сама.- І вона вклала в його руку свої ніжні пальці.

Мабуть, для Родона було й краще, що Пітт поїхав на той обід. Він дякував невістці сотні разів так гаряче, що та лагідна жінка була розчулена і майже стривожена.

- О, ви... ви не знаєте,- сказав він, як завжди, незграбно й простодушно,- як я змінився, відколи маю вас і.. і малого Роді. Я... я хотів би почати нове життя... Бачите, я хочу... хочу стати...

Він не докінчив речення, але Джейн зрозуміла, що він мав на думці. І того вечора, попрощавшись з Родоном і вже сидячи біля ліжечка свого малого сина, вона покірно моли­лася за нашого бідолашного заблудлого грішника.

Родон попрощався з невісткою і швидко подався додому. Була дев’ята година вечора. Він промчав вулицями та ши­рокими площами Ярмарку Суєти і нарешті, засапаний, спинився навпроти свого будинку. Він глянув угору і зля­кано, весь затремтівши, відступив до огорожі. Вікна віталь­ні були яскраво освітлені. А Бекі ж писала, що лежить хвора в ліжку. Якусь хвилину він стояв непорушно, світло з кімнати падало на його бліде обличчя.

Він витяг з кишені ключа від вхідних дверей і зайшов досередини. З горішніх кімнат долинув сміх. Родон був у бальному костюмі - в такому вигляді, як його вчора по­лонили. Він мовчки піднявся сходами нагору й прихилився до поруччя на останній площадці. В будинку, крім цієї кімнати, панувала тиша - всю челядь відпущено. Родон почув сміх - сміх і спів. Бекі заспівала куплет із пісеньки, яку вона виконувала вчора. Хрипкий голос загукав:

- Браво! Браво!

То був голос лорда Стайна.

Родон відчинив двері й зайшов до кімнати. Невеличкий столик був накритий до обіду: на ньому стояло вино й сріб­ний посуд. Стайн нахилявся над канапою, де сиділа Бекі. Негідниця була в чудовому вечірньому туалеті, на руках і на пальцях у неї виблискували браслети й каблучки, на шиї мінилися діаманти - подарунок лорда Стайна. Він тримав її за руку, яку саме хотів поцілувати, коли раптом Бекі схопилася на ноги й легенько зойкнула,- вона поба­чила бліде Родонове обличчя. Наступної миті вона спробу­вала всміхнутися, ніби вітаючи свого чоловіка. То була моторошна усмішка. Стайн також випростався - блідий, з лютим виразом обличчя, скрегочучи зубами. Він теж спробував усміхнутися, ступив крок уперед і простяг руку.

- Що, ви вже повернулися? Здорові були, Кроулі,- мо­вив він, і губи в нього скривились, коли він спробував усміхнутися непроханому гостеві.

Щось у Родоновому обличчі спонукало Бекі кинутися до нього.

- Я невинна, Родоне! - сказала вона.- Бог свідок, що невинна! - Руками, унизаними змійками, перснями і браслетами, вона хапала його за поли й за руки. Я невинна! Скажіть йому, що я невинна! - благально звернулась вона до лорда Стайна.

Той вирішив, що на нього наставили пастку, і розлю­тився на жінку так само, як і на чоловіка.

- Ви невинні, щоб вас чорти взяли? - заревів він.- Аякже, невинні! Таж кожну блискітку на вас оплатив я! Я давав вам тисячі фунтів, які розтринькував цей тип і за які він продав вас. Невинні, хай би ви... Такі самі невинні, як ваша мати-танцюристочка і ваш чоловік-сутенер. Не думайте, що залякаєте мене, як залякували інших... З до­роги, сер! Дайте мені пройти! - І лорд Стайн, схопивши капелюха й злісно дивлячись в обличчя свого ворога, рушив просто на нього, ні на мить не сумніваючись, що той відступить.

Та Родон Кроулі кинувся на лорда, схопив його за кра­ватку й так стиснув, що той почав задихатися й корчитись у його руці.

- Брешеш, собако! - закричав Родон.- Брешеш, боягузе й негіднику! - Він двічі уперіщив його по лиці й кинув закривавленого додолу.

Все це відбулося так швидко, що Ребека не встигла втру­титися. Вона, тремтячи, стояла перед чоловіком і милува­лася ним - дужим, відважним, переможним.

- Ходи сюди! - скомандував він.

Вона послухалася.

- Скидай усе це з себе!

Бекі тремтячими руками почала стягати браслети з за­п’ястків та персні з неслухняних пальців і, зібравши їх усі, боязко глянула на чоловіка.

- Кинь їх додолу! - сказав він, і Ребека кинула.

Він зірвав у неї з грудей діамантову оздобу й шпурнув нею в лорда Стайна. Вона розпорола йому лисину. Той шрам лишився в Стайна до самої смерті.

- Ходи нагору! - наказав полковник дружині.

- Не вбивай мене, Родоне! - зойкнула вона.

Він люто зареготав.

- Я хочу переконатися, чи той чоловік так само бреше й про гроші, як брехав про мене. Він давав тобі щось?

- Ні,- відповіла Ребека,- тобто...

- Давай ключі,- сказав Родон, і вони