Ярмарок суєти - Книга 2 - Вільям Текерей

Згодом якась дама, дуже подібна до неї, тримала крам­ничку модних капелюшків на вулиці Ельдер у Парижі, де вона жила у великій пошані, користуючись протекцією лорда Стайна. Та особа завжди називала Англію найпідступнішою країною в світі й розповідала своїм юним уче­ницям, що вона була affreusement volée 121 на тому острові. Мабуть, саме з співчуттям до нещастя, яке спіткало в Анг­лії мадам де Сент-Амарант, лорд Стайн виявляв до неї таку ласку. Хай же вона розкошує й далі, як того заслу­жила,- на тих шляхах Ярмарку Суєти, де ходимо ми, вона вже не з’явиться.

Чуючи внизу розмову й метушню і обурюючись на зух­вальство челяді, що не відповідала на її дзвінок, місіс Кроулі накинула халат і велично спустилася до вітальні, звідки долинав той гомін.

Чорношкіра куховарка розсілася на чудовій, оббитій ситцем канапі поряд з місіс Реглс і пригощала її мараскі­ном. Паж з великими блискучими гудзиками, що носив записочки Бекі й так весело вистрибував навколо її ма­ленької карети, тепер умочав пальці в крем і облизував їх, служник розмовляв з розгубленим, засмученим Реглсом, і хоч двері були відчинені й Бекі з відстані десь п’яти кроків кілька разів погукала челядь, ніхто її не попослухався.

- Випийте чарчину, місіс Реглс, прошу вас,- казала саме куховарка, коли Бекі ввійшла до вітальні, метляючи білими полами халата.

- Сімпсоне! Троттере! - люто закричала господиня.- Як ви смієте стовбичити тут, коли я вас кличу? Як ви смієте сидіти в моїй присутності? Де моя покоївка?

Паж, злякавшись, вийняв пальці з рота, але куховарка взяла чарку мараскіна, від якої відмовилась місіс Реглс, і, вихиливши її, зухвало глянула на Бекі поверх позоло­чених вінців. Видно, трунок додав відваги мерзенній бун­тівниці.

- От і сидимо, бо канапа не ваша,- сказала вона.- Я сиджу на канапі місіс Реглс. Не вставайте, місіс Реглс, мем. Я сиджу на канапі містера і місіс Реглс, яку вони купили за свою кривавицю і дуже дорого заплатили. І якщо я сидітиму тут, поки не отримаю своєї платні, то мені, певне, доведеться довго просидіти, місіс Реглс, і я таки сидітиму, ха-ха-ха! З цими словами вона налила другу чарку лікеру й знов випила, лице огидніше й глузливіше скривившись.

- Троттере! Сімпсоне! Виженіть геть цю п’яну мерзот­ницю! - верескнула місіс Кроулі.

- Аякже,- відповів служник.- Женіть її самі. Дайте нам нашу платню, а тоді женіть її; і мене так само. Ми враз ушиємося.

- Ви що, зійшлися сюди, щоб мене ображати? - роз­лючено крикнула Бекі.- Ось повернеться додому полков­ник Кроулі, і я...

У відповідь на ці слова челядь брутально зареготала. Тільки Реглс не приєднався до того реготу,- він і далі був мовчазний і вкрай зажурений.

- Він не повернеться,- сказав Троттер.- Він присилав по свої речі, а я не дозволив нічого взяти, хоч містер Реглс віддавав їх. Та й полковник, він, мабуть, такий са­мий, як я. Він дременув, і ви, певне, теж чкурнете за ним. Ви обоє шахраї, та й годі. Не гавкайте на мене! Я такого не потерплю. Давайте нам нашу платню, кажу вам! Да­вайте платню!

З того, як містер Троттер почервонів і як він заникувався, видно було, що на нього також подіяло вино.

- Містере Реглсе,- роздратовано сказала Ребека,- невже ви дозволите цьому п’яниці ображати мене?

- Цить, Троттере, годі тобі галасувати,- мовив паж Сімпсон. Йому стало шкода господині, що опинилася в та­кому скрутному становищі, і він стримав служника, коли той хотів відплатити за епітет «п’яниця».

- О мем,- сказав Реглс.- Я ніколи не думав, що до­живу до такого дня! Я знав родину Кроулі, відколи пам’я­таю себе. Я був тридцять років дворецьким у міс Кроулі, мені і в голову не клалося, що хтось із її родини доведе мене до банкрутства... так, до банкрутства,- мовив бідо­лаха, мало не плачучи.- Ви маєте намір мені заплатити чи ні? Ви прожили в цьому будинку чотири роки. Ви користувалися моїми речами, посудом і білизною. Ви завинили мені за молоко й масло двісті фунтів. Та ще й завжди вимагали свіжих яєць на яєчню і вершків для со­баки.

- Зате їй було байдуже, що їсть її рідна кров,- озва­лася куховарка.- Якби не я, він помер би з голоду.

- Тепер він на дармовому хлібі,- сказав Троттер і п’я­но зареготав.

А чесний Реглс і далі жалібним голосом виповідав свою кривду. Все, що він казав, була правда. Бекі та її чоло­вік довели його до банкрутства. Наступного тижня кін­чався термін векселів, а він не мав чим їх сплатити. Його пустять з торгів, виженуть з крамнички і з будинку, тому що він повірив родині Кроулі. Його сльози й нарікання ще дужче роздратували Бекі.

- Ви всі, здається, проти мене,- гірко мовила вона.- Що ви хочете? Я не можу заплатити вам у неділю. Приходьте завтра, і я все вам віддам. Я думала, що полковник Кроулі вже розрахувався з вами. Ну, а як ні, то розрахується завтра. Слово честі, що він вийшов звідси вранці, маючи в кишені півтори тисячі фунтів. Він нічого мені не залишив. Звертайтеся до нього. Дайте мені капелюшок і шаль і пустіть мене, щоб я його знайшла. Ми сьогодні з ним посварилися. Ви, мабуть, знаєте. Присягаюся, що всім вам заплатять. Полковник отримав добру посаду. Дайте мені вийти і знайти його.

Почувши цю відчайдушну заяву, Реглс і вся челядь вражено перезирнулися. З тим Ребека й залишила їх. Вона піднялася нагору й одяглась, цього разу без допо­моги покоївки. Тоді зайшла до Родонової кімнати й поба­чила там спаковані валізку й саквояж, а на них - напи­сану олівцем записку з наказом видати їх, коли по них прийдуть. Після цього вона піднялася в мансарду до кімнати покоївки: там усе було вичищене, всі шухляди стояли по­рожні. Ребека згадала про коштовності, і в неї не лишилося сумніву, що покоївка втекла.

- Господи боже! Кому ще так не щастить, як мені? - вигукнула вона.- Бути так близько біля мети і все втра­тити! Невже нічого не можна поправити?

Ні, був ще один шанс.

Ребека одяглася й вийшла з дому цього разу без яки­хось перешкод, але сама. Була четверта година. Вона швидко здолала кілька вулиць (на візника в неї не було грошей) і не зупинилася,