Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Якщо йому по до вподоби, то хай до неї і йде.

— І піду! Що б тьоті Моті доручили видавати рецепти!

Цс вже в мій город каміпець. Що я, мовляв, не доросла до рецептів.

Вибіг, а в мене від образи щоки горять: ні за що, ні про що!

Ледь заспокоїлась. Валер’янку накапати не могла, так руки трусились.

І пе було згодом у поліклініці нашій людини, з якою піп не посварився б. Пачмода невігласом у вічі обізвав, рогістраторіну Соню довів до істерики: забула, бач, йому передати, що хворий дзвонив! Ну, замоталась, забула, з ким не буває, так не розпинати ж людину за те!

І все йому спершу сходило з рук. Алла ж Василівна його на роботу приймала, не питала нікого, то їй не так просто було визнати, що помилилася в людині. Прощала йому все до одного випадку.

Приїхала якось до нас Віра Павлівна, Полотухи законна дружина. Директора заводу цегельного. Дамочка така, що як іде, то ні па кого й не гляне. Не те, що її чоловік. Той як прийде, то наче вихор увірветься. З усіма привітається, всіх розпитає, молоденьких сестричок за щічки вщипне, одне слово, душа-чоловік. Ця ж якщо й привітається, то одразу відчуєш, хто вона, а хто ти. Пропливе в кабінет до Алли Василівни, і вже туди лікарів викликають. Які їй потрібні.

І нічого не вдієш — ідуть. Дружина ж Полотухи, не хто-небудь. До якого — й вугілля привезти, за деревом та цеглою: на поточний ремонт. А це пообіцяв дві квартири нам виділити в новому будинку. Як тут не вклонишся?

Приїхала ото вона до нас у поліклініку, а Аллу Василівну якраз викликають у здороввідділ. Терміново. Вона мене до себе й гукнула:

— Валентино Григорівно, обслуягіть нашу Віру Павлівну. Кого потрібно, зовіть... Віро Павлівно, голубонько, пробачте, що сама не можу вами зайнятись: біжу до начальства. Та ви не турбуйтесь — все буде добренько. Ввечері я сама до вас подзвоню.

Цьомкнула в щоку, побігла.

Лишилась я з Вірою Павлівною.

— Так кого вам? — питаю.

Віра Павлівна губи бантиком склала (бантик номер один — для молодшого медперсоналу), всміхнулася злегка:

— Мені б терапевта, якщо можна, голубко.

Можна, чому не можна, зараз покличемо. Сама пішла до Колядка: він саме приймав. Приймала іще й Одарка Михайлівна, та я таки пішла до Колядка. "Не вічно ж тобі в білих рукавичках ходити!"

— Андронику Федотовичу, зайдіть до Алли Василівни!

— Ви що, не бачите: в мене хворий!

— Бачу, слава богу, ще не осліпла. Але Алла Василівна просила терміново зайти.

Скрививсь, поклав на стіл стетоскоп.

— Пробачте, я зараз,— до хворого.— Начальство, знаєте, нічого не вдієш!

— І стетоскоп прихопіть!

— Навіщо? Я Аллу Василівну, й без стетоскопа почую.

— Ну, як знаєте,— кажу.— Не довелося б тільки за ним повертатись...

Зайшли до кабінету, він і питає:

— А де ж Алла Василівна?

— Алла Василівна,— пояснюю йому,— пішла в райздо-роввідділ. Терміновий виклик. А це — Віра Павлівна, дружина Полотухи. Алла Василівна просила їх вислухати.

Віра Павлівна склала губи вже іншим бантиком (номер другий — для лікарів), усміхнулась кокетливо:

— Докторе, голубчику, щось із серцем у мене... Не спала всю ніч.

— Пробачте, на мене там хворий чекає. А вас прошу зайти до мого кабінету.

І вийшов. Усмішка так і примерзла до обличчя Віри Павлівни.

Тут я, признаюся, злякалась: не чекала такого від Колядка.

— Віро Павлівно, рідненька, заспокойтесь. Я зараз гукну Одарку Михайлівну. Вона вас швиденько огляне.

Як не вмовляла — не схотіла лишитись:

— Дякую, полікували!

Пішла з поліклініки — понесла лице заморожене. Сіла в машину, поїхала. А мені хоч плач: "Що ж це я накоїла!.. Знала, наперед же знала, що так воно буде! Наче нечистий у спину штовхав... Що ж це мені Алла Василівна скаже?"

Переживаю, місця собі не знаходжу, як Колядко в двері:

— То до ваша хвора?

У мене й сльози з очей. Не знаю, що йому і зробила б!

— Пішла ваша хвора,— кажу,— Вашого хамства не стерпіла. Ідіть геть, я вас і бачити не хочу!

І ще щось кричала, соромно тепер і згадувати, а він води повну склянку набрав та й подає:

— Випийте,— каже,— і заспокойтесь. Чи варто через якусь погану бабу отак переживати? Не турбуйтесь: якби була хвора по-справжньому, то не побігла б, задерши хвоста.

Як я втрималася, щоб по склянці не вдарити, не знаю й сама. Чи в нього справді не всі дома, чи прикидається? Не розуміє, що накоїв.

Алла Василівна як почула — позеленіла. Спершу на мене накинулася, знову до сліз довела. Потім трубку телефонну вхопила, подзвонила до Віри Павлівни. Пробачалася вже перед нею, пробачалась, казала, що сама з терапевтом до неї приїде.

— Ні, не з Колядком — з Одаркою Михайлівною. З Колядком у мене ще буде розмова. Зараз їдемо... Покличте Одарку Михайлівну! — це вже до мене.— Стійте, спершу Колядка гукніть.

Я до Колядка:

Товаришу Колядко, вас просить Алла Василівна!

— Скажіть, що за хвилину зайду. Бачите, хворий у мене.

Я знов до Алли Василівна:

— Алло Василівно, Колядко передав, щоб ви почекали. Він зараз не може.

Аллу Василівну так і пересмикнуло.

— Ну що ж, почекаємо. Почекаємо...— І стільки погрози було в її голосі, що аж мені стало недобре.

Сіла за стіл, папки перекладає з місця на місце. Бачу: все в ній так і кипить.

— Він зовсім знахабнів, Алло Василівно! На сестер кричить, лікарів ображає. Мене до сліз сьогодні довів. Скільки можна терпіти?

Нічого не відповіла Алла Василівна. Сидить, папки перекладає.

— Може, ще раз гукнути?

— Не треба!

Аж ось і Колядко: явилося сонечко ясне!

— Кликали, Алло Василівно?

— Кликала. Могли б і швидше прийти...

— Я не міг. У мене був хворий... Валентина Григорівна вам, надіюсь, сказала?

Мене наче хто окропом облив:

— Не плутайте в свої справи хоч Валентини Григорівни!

— В які свої справи? Просто кажу, що ви бачили, що в мене був хворий.

— Нічого я не бачила!

— Годі! — обірвала Алла Василівна. І вже до Колядка сухо, офіційно, тоном, що не обіцяв нічого хорошого: — Поясніть, чому ви відмовились обслужити хвору?

— Хвору? Яку?

— Валентино Григорівно, ви запрошували товариша Колядка в мій кабінет?

— Запросила. Одразу ж запросила, Алло Василівно.

— Ви передали йому, що це моя особиста просьба?

— Передала, аякже!

— Так чому ви відмовились вислухати хвору?

— Я не відмовлявся. Вона сама не схотіла.

Тут уже я не витримала такої брехні:

— Не схотіла, бо ви відмовились її вислухати! Сказали, що на вас чекає ваш хворий!

— То й що, як сказав? На мене й справді хворий чекав, Я ж її не відіслав — попросив зайти до мого кабінету.

— Може, й чергу зайняти? — саркастично запитала Алла Василівна.

— А хоч би й так! Чим вона краща від інших?

— Та ви хоч знаєте, чия вона дружина? — вже скипіла Алла Василівна.

— Не знаю й знати не хочу! — відповів сердитим фальцетом.— 3 якого це часу я маю обслуговувати чиїхось дружин?

— Вийдіть! — наказала тоді йому Алла Василівна.

Колядко стенув плечима і вийшов. Спокійно так, наче

його й не виганяли.

Алла ж Василівна походила, походила по кабінету, заспокоїлась трохи.

— Гукніть Соню!

Я одразу ж здогадалась, для чого. Алла Василівна накази ніколи сама не писала — диктувала Соні.

Соня й заскочила згодом до мене, мов цукерку принесла:

— Валентино Григорівно, Алла Василівна просила вае завізувати.

Наказ. Сувора догана лікареві Колядкові за недисциплінованість і грубість по відношенню до хворих. Я його й мала завізувати як голова місцевкому.

Ще на жодному наказі не розписувалася з таким задоволенням.

* * *

Не подобається мені вся ця історія. Ой, не подобається!

Колядко багато кому насолив. Колядко — дай боже характер! Але ж і ми не ангели! І потім: давайте розберемося, через що він сварки здіймав. Щось жодного разу не чув, щоб він вимагав зарплату підвищити. Чи перевести на іншу, до поліклініки ближчу дільницю. Його дільницю недаремно ж "Соловками" в нас називають. Ген на горі, поки деберешся, сім потів зійде, бо машин у нас для дільничних немає, все на двох, на своїх. А восени, коли дощі періщать, чи взимку, у віхолу? Ти працюєш собі в тенлі та у затишку, а він ноги на плечі та й у дорогу до хворих. Я не раз дякував долі, що не терапевт: важка, скажу вам, ноша сія. Ніхто ще не підрахував оті кілометри, щоденно сходжені ними. А коли епі-

демія грипу? Коли викликів — не встигають записувати? До всіх неодмінно зайди, всіх обов’язково відвідай, ніхто тебе не спитає, втомився чи ні, обідав сьогодні чи, може, не встиг і поснідати. Ти — лікар, ти — з іншого тіста, тобі не годиться ні втомлюватись, ані хворіти. Впрігся — вези.

Він і віз ніколи не скаржився.

— А де ж ваша принциповість? — питає дружина,— Як він такий хороший, чому мовчите? Не захищаєте?

Принциповість? Добре бути принциповим тому, хто незалежний, як вітер! В кого ні сім’ї, ні дітей. Розплювався, розлаявся та й майнув світ за очі. На Камчатку або й на Курили. Спробуй — дістань! А коли жінка, діти, будинок — ніде дітись, окрім поліклініки, на все иапто містечко єдиної,— спробуй буть принциповим! Наплачешся! Ти що, не знаєш Алли Василівни?

— Знаю,— відповідає дружина.— Але ж і людини жаль.

Жалко! Звичайно, що жалко. Тільки ж і він багато в

чому винен. От хоча б отой випадок із дружиною Поло-тухи. Що, голова відвалилася б, якби вислухав? Чи його хворі за цей час перемерли б? Усі лікарі отак роблять — не мітингують.

— Ти ж так не робиш.

— Я! Я — інша справа. Я, до твого відома, стоматолог, то що я — бормашину попру на собі до її кабінету? А ти зпаєш, скількох я приймаю позачергово? І все її знайомих. І нічого, ще жоден хворий не скаржився.

— Що ж ти збираєшся робити?

— Хіба я знаю! Не чіпляйся, ради бога, мені й без цього гірко! Ну що я можу зробити, коли все так склалось? Краще б я цієї проклятої відпустки зовсім не брав! Сам напросився. Та що тепер говорити!

— Ну, тут ти не винен. Не можеш же до важко хворої мами не їхати.

Отож-то й воно, що не можу. Ще не знаю, чи й застану живу.

Позавчора телеграму принесли. "Приїжджай. Мама хвора. Інфаркт". Старша сестра підписала, в якої мама й живе. Мамі моїй — під дев’яносто, но треба пояснювати, що значить інфаркт у цьому віці. Показав телеграму дружині.

— Треба їхати, Сашо,— сказала.

— Знаю, що треба. Тільки боюсь, це надовго. За день чи два не обернусь.

•— Ну що ж, попроси перенести відпустку,— зітхнула дружина.

Чому дружина зітхала, мені не треба було пояснювати. Мав одпочивати у вересні, дружина теж свою відпустку на цей місяць перенесла, щоб хоч раз у житті поїхати разом до моря.