Ковалі й карбівничі - Бічуя Ніна
— Охо-хо! Як ти сказала? Кольорової гами з музикальними модуляціями? Треба запам'ятати, згодиться, коли він прийде знову!
— Пет-Пете, це — плагіат, — чесно признаюсь я. — Вичитала у журналі, а тепер згадала і процитувала слово в слово!
Пет-Пет усе ще продовжує сміятись, цигарка в його пальцях тремтить, тоненька цівочка диму теж здригається", і здригається, усе велике, широке Пет-Петове тіло, котрому затісно в н-ашій маленькій робочій кімнаті.
Зрештою, Пет-Пет сам винен, що нам так тісно й незручно працювати. Пет-Пет у всьому точнісінько такий, як і в цій розмов-і— з набридливим любителем інтелектуальних суперечок. Трохи задобре вихований, щоб бути впертим, трохи залінивий, щоб бути настирливим і влучати точно в "десятку". Він не сперечається й не добивається свого зовсім не тому, по-моєму, що боїться когось або чогось — він просто не любить втрачати благодушного настрою, спокою й тиші і через те готовий ще сто літ сидіти в комірчині, без майстерні, без визнання своїх заслуг і без винагороди за них. Ні, Пет-Пет не боїться зіпсувати стосунки з будь-ким — Пет-Пет просто не вміє псувати стосунків, хоч би й схотів, але він не любить втрачати доброго апетиту, який зникає в нього після суперечок.
Вісім років трудиться наша "естетика" в малій кімнатці, Пет-Пет весело нарікає на незручність, Теодозій, нахмурившись, слухає його нарікання, але вважає, що не слід поспішати поперед батька в пекло: якщо начальник бюро естетики погоджується працювати в таких умовах, то мусить погодитися і він. Теодозій не художник, він займається питаннями соціології, однак такого самостійного відділу на заводі поки що нема, і Теодозія примостили з нами, офіційно пойменувавши його "лабораторією соціологічних досліджень" — мабуть, все ж з перспективою створення такої лабораторії.
Ласкава й лінива Пет-Петова прекраснодушність трохи дратує мене, але я не почуваюся тут рівноправною з ним і з Тео-дозієм: усього півроку на заводі, в нашому бюро, і знову ж таки завдяки (на цей раз — завдяки) Пет-Петовій лінивій прекраснодушності.
. Слово честі, на місці Пет-Пета я б не взяла на роботу саму себе. Людина щойно зі студентської лави, з крихітним стажем роботи в такій установі, що й згадудати не хочеться, бо вона не мала найменшого відношення до справжнього мистецтва' та й до моїх нахилів і спеціальності. "Торгреклама" — від одного лиш звучання тієї назви я відчуваю порожнечу в голові, слово честі, я б не довірила серйозної справи людині, яка з власної волі цілий рік працювала в установі з такою рипучою й неестетичною назвою. Мені здавалося, що я довіку не візьму в рот ніякої страви, коли тричі довелося переробляти плакат во славу майонезу. Мабуть, я так і не зрозумію, навіщо треба рекламувати майонез. Салати олів'є, яйця під майонезом — бр-р, коли я бачу їх на столі, мені хочеться тікати геть, навіть не попросивши вибачення у господарів.
У тій "Торгрекламі" платили гарні гонорари, і якби я була гурманом, то спромоглася б дуже легко малювати плакати з рожевими й блаженними обличчями, брилами голландського сиру і банками з томатним соком, але якось мені те все не йшло, я стидалася навіть своєї роботи, хоч не мала сміливості думати про щось краще.
Повіриш у дитинстві в гарну байку про власні здібності — і вхопишся за мерехтливе золоте перо жар-птиці, а потім приходиш до тверезого розуму, розплющуєш очі, дивишся — а в долоні всього лише кілька пір'їн з крила сірої гуски. Відваги треба багато," аби знову не заплющити очей і зрозуміти, що ті гусячі пера помітили вже й усі інші, тепер не заховаєш їх, не підмалюєш золотою фарбою, бо сірий колір прозиратиме уперто там і сям, і станеш посміховиськом аж до смерті. Кепкувала не раз із тих фарбованих удаваних талантів, де ж то взяти відваги й признатися собі у власній звичайності, посередності, нормальності — виконувати І роботу звичайно, нормально і просто по-чесному, як виконувала б її в надії на жар-птицю?
Так доступно пояснював усе Пет-Пет — вичистити, звести з кінцями кінці, додати зо дві власні ідейки, — а я не могла нічого того, я дивилася на той охайний, чіткий Пет-Петів проект, читала супровідний текст до нього, ламала голову над власними ідейками — хоча б одна з'явилась!
Склоцех тим часом давно готувався до ремонту, власне, це мав бути не звичайний ремонт, а ґрунтовна реконструкція, стіни його оголювались, майже показували м'язи початкової конструкції, ламалися сходові гони, пробивались нові вікна. Густий, білий, наче мука, й в'їдливий, як досада, тиньковий пил висів у всій величезній чотириповерховій споруді, червона, трохи припорошена цегла громадилась при одному із виходів до цеху, а в іншому місці здіймалась гора блоків, і цех скидався на людину, яка довірливо й'добровільно погодилася на важку операцію. Останній штрих у підготовці до операції належало зробити мені — він зовсім не маловажний, цей штрих, але розуміння своєї ролі не рятувало мене від безсилля й невміння.
Виробництво в цеху не припинялось і тепер — принаймні поки що, під час підготовчої роботи, бо реконструкцію планувалося проводити поступово, розумно полишаючи можливість працювати скловарам, шліфувальникам, зварювачам, і ті, хто працював, мусили наготовити запас на кілька місяців наперед, щоб потім, після перерви в роботі, не було прориву.
Я усвідомлюю, що розмірковую про план реконструкції трохи по-дилетантському, бачу картину її зовсім не так, як, приміром, бачить інженер, директор заводу чи робітник — кожен з нас має свою точку зору, з якої сприймає події чи бере потім в них участь, але я намагаюсь знайти тверду опору своїм думкам і своєму-сприйняттю.
Технологія скла, кінескопи, монтаж, автоматична система управління виробництвом, хромотрони, люмінофор, стронцієве скло, потреби ринку, збут, рекламація — терміни, смисл яких таємничий і недосяжний для мене при першому знайомстві з заводом, ще й досі не обернувся чистою, чіткою і цілісною картиною. Пет-Пет намагався якомога простіше й доступніше пояснити мені все, що знав сам, і водив мало не за руку до всіх, хто б не відмахнувся й погодився просвітити неофіта.
Борис підсміюється з тих моїх спроб осягнути неосяжне — так він це називає:
— Гадаєш, сам головний інженер знає усе геть-чисто, до найдрібніших деталей? Розумієш, при такому темпі впровадження нового людині просто не під силу ввібрати в мозок мільйон тих нових деталей. Головний інженер має для деталізації армію помічників й інженерів у цехах, він мусить бачити . перед собою картину виробництва, ціле, єдність, інженер у цеху знає також найкраще і в деталях тільки свій цех, а ти раптом задумала стати енциклопедистом — не сміши мене, маленька, це ж не вісімнадцяте століття! А окрім усього, твоя справа — естетика, навіщо тобі знати технологію виготовлення стронцієвого скла?
Шукаючи аргументів для виправдання своїх мандрів по цехах, нишпорення в технічних книгах і розмов з технологами й конструкторами, я раптом починала спотикатись, втрачала певність, а слова мої — були не мої, а Пет-Петові, бо, коли я знову приходила на завод і знову починався робочий день, Пет-Пет доводив мені, що художник на заводі повинен знати все краще від будь-кого — інакше його робота не матиме сенсу.
Хто знає, може, я не вміла переконати Бориса в тому, в чому сама була підсвідомо переконана, лише тому, що Пет-Пет, прекрасно знаючи завод, не застосовував цих знань у своїй роботі? Голе теоретизування, знання — для себе, щоб довести самому собі — я все можу, все розумію, отже, кожен все може й розуміє?
Без майстерні, мало що не на коліні робив Пет-Пет проект внутрішнього оформлення цеху і тільки жартував з того, що йому страх незручно й тісно, бо він вдався в Гаргантюа, а не в Дон-Кіхота.
Бездарні, немислимо бездарні плакати були почеплені майже при всіх входах у цехи, розвішані на території, мабуть, усі вже звикли до тієї мазанини, ніхто на них не звертав уваги, а вішали ж їх на те, аби таки привернути увагу — якраз привернути, а не навпаки. Слухайте, Пет-Пете, — майже з острахом зважилась я запитати про це, — хто наквацяв отого чолов'ягу з такою .короткою клешнявою рукою? Що він має означати?
— Чита'й підпис, — засміявся Пет-Пет.
Я з полегкістю зрозуміла, що то не його робота — а таки чия?
— Наймають у цехах таких малярів, — все так само всміхаючись, пояснив Пет-Пет. — Зрештою, у великих цехах тримають своїх, на ставках, оце і є їх продукція. Чомусь люди сприймають своє завдання тільки як необхідність створити щось велике за розмірами, а що платять не раз і по сотні за штуку такого добра, то вони & не дбають про якусь там художню вартість чи просто — вже не кажу більше — про якусь там сумлінність... А що, треба й мазіям якось жити, мазієві діти не питають, чи тато їх геній, чи нездара —дітям потрібен хліб. Хочуть їх тут годувати — хай собі, я нікому не ворог, я не бороню...
Величезний шмат полотна терпляче витримував на собі перекинуту вниз головою людську фігуру з руками й ногами дерев'яної ляльки, а попід тією подобою господаря землі красувались величезні чорні літери: "Порушників санітарії — на смітник історії". "Смітник історії" символізували чорні й сині паліччя й кружальця.
— Пет-Пете, — сказала я й спробувала зазирнути в голубі й добрі його очі, — а навіщо тоді ми... тобто бюро естетики? Хіба ми не повинні контролювати оце все?
— Попрацюєш — зрозумієш, — сказав Пет-Пет. — Та й ще тобі пораджу: не бери собі того в голову, ти ж не хочеш завчасно посивіти, Сорохтеєчко. Не одне уздриш таке, що вразить твою тонку мистецьку душу.
— Жартуєте, Пет-Пете, а я ж серйозно!
— Мусиш загартуватись, якщо не маєш охоти вийти якогось дня за прохідну з подірявленими поняттями про чуття прекрасного... Знаєш, мені часом здається, що люди тут просто не мають часу на прекрасне. Що, не віриш? Поспитай у Теодозія, він тобі в процентах підрахує співвідношення краси й часу на нього.
Неправда, Пет-Пете, щось тут не так, бо хіба для краси потрібен доконче окремий, осібний час? 3-вичайно, ми не можемо на заводській території розвішати полотна Рафаеля чи поставити скульптури Мікеланджело, а все-таки, Пет-Пете, навіщо ми маємо псувати людям смак до мистецтва оцими жахливими плакатами, цією огидною висрібленою дівицею-спортсменкою посеред басейну, цим недбалим плануванням квітників? Адже не на те існує дизайн — оте мистецтво краси предмета, краси в побуті й у праці, аби ми ним так нехтували! Хіба ви, ми, — не на те, щоб зробити мистецтво й розуміння гарного належним людині і в годину важкої праці? У себе вдома кожна людина в міру свого розуміння й чуття намагається подбати про лад і оцю ж саму красу, вона шукає її в фільмах, в одязі, в гарних меблях, в книгах, в дівчині, яку любить, у квітах, у новому телевізорі й у новій машині — чому вона не може її шукати й тут, у своєму цеху, в своєму верстаті, в приміщенні, де проводить годину обідньої перерви, у заводському паркові?
Чому ви, Пет-Пете, ніби махнули рукою на свою роботу? Звичайно, це не жар-птиця, про яку я мріяла, може, для цього не треба натхнення й таланту, у цьому є щось від ремісництва, але ж ремісництва чесного й гарного, без якого не може тепер уже ніхто обійтись, чому ж ви махаєте на те рукою, Пет-Пете?
Моїх думок Пет-Пет, звичайно, не почув, навряд чи він володів даром телепатії, а я вимовляла усе це мовчки, я боялась патетики й красних слівець, боялась, що вони прозвучать фальшиво й, зрештою, Пет-Пет мусить ліпше знати, що говорить, аніж я, може, він має рацію — я ж була неофітом, я мала сентимент до старих мостів, коней, вітряків і коминярів, я зовсім недавно поглянула сама собі в очі й призналася, що я не геній, а простий смертний.
