Ковалі й карбівничі - Бічуя Ніна

Як червоне скло. Той, що був позад мене, чомусь не хотів, щоб я сходив з дистанції, і ми таки добігли до фінішу, і коли я роззувся, то побачив, що нога в крові, повно крові, бо маленький камінчик вліз у кед, а я не відчував ніякого болю, лише те прокляте пекельне сонце в голові. •

Цікаво, чи хлопці бігали на довгі дистанції? Тільки, може, ця історія з бігом на довгі дистанції сьогодні буде свідчити проти мене — так, наче я таки дозволив Старому зійти з дистанції й не спинився, щоб допомогти йому.

Крізь щілину, котрої ніхто, крім птаха, не міг би й помітити, чи то через вентиляційну трубу влетів у їдальню горо-■бець. Розглянувся, хвацько підстрибнув, угледів якусь крихту, склював швиденько. Степан засміявся.

Невже справді Старий міг розгніватись?

Старий не схожий на інших. Він каже, що не боїться смерті, бо молода, зовсім незнайома йому жінка скоро народить дитину. І через те він не боїться смерті. А я часом думаю, що він не боїться смерті, бо вічний. Він був завжди — такий невисокий, з широкими долонями, з коричневим, раз і назавжди засмаглим обличчям у дрібненьких віспинках — він вічний. Я перейняв від нього його рухи — і це так, наче я з тими рухами народився. Я перейняв у нього його слова — так, наче з ними народився. Старий вічний. Кожен учитель вічний.

Йшов на пенсію наш шліфувальник. П'ятнадцять років працював на заводі. У нашій професії старих людей рідко побачиш. От він та мій учитель — а більше й;не знаю. У нашій роботі — при всьому умінні — потрібна сила насамперед, а не кожен її має. Цей шліфувальник йшов на пенсію, ми його відпроваджували як належиться. Хтось говорив, який він був добрий трудівник, хтось ще там за щось хвалив. Поміж тим велася й буденна бесіда. А той чоловік сидів, похилив голову, мовчав, каву пив і мовчав, ні на кого не дивився, наче лихий був, що ми всі молодші, що ми всі — тут, а він іде геть. Це можна було зрозуміти. Сумно, коли йдеш геть. Але ж гніву за це людина не повинна мати. А він мав гнів, на нас усіх гнівався, це було видно, бо він мовчав понуро й"важко. "От, був кінь, та з'їздився", — тільки й сказав і так подивився, наче ми в тому винні були, що народились пізніше. Ми тоді всі сиділи в кімнаті, де звичайно відбуваються профспілкові збори. Купили тому чоловікові величезного торта — він любив солодке, як дитина, ми те знали й купили торта. Торт розрізали на десяток шматків, їли, щоб крихти не падали довкола, а той чоловік не їв, хоч то йому купили торт. Він ніколи не пив, це свята правда, а тут сказав! випити хочеться. Був кінь— та з'їздився... "Бери шматок торта, — сказала мені дівчина з відділу технічного контролю. — Ти ж давав гроші на торт, чому не їси?" "Хлопці, гляньте, нові алмазні круги привезли, розвантажують!" — крикнув раптом хтось, і ми вже бігли геть від того торта і від того чоловіка, котрий так чорно заздриз нам, що ми народилися пізніше. • Ми побігли дивитись, як вивантажують нове устаткування, і наче забули про нього. Вія стільки років працював тут, з нами, а завтра хтось інший стане за його верстат, і ми навряд чи спостережемо, що когось таки бракує.

Невже справді Старий міг розгніватись? .

— Та що ти весь час так дивишся, ніби ми по-турецькому балакаємо і ти нічого не тямиш? Для Старого це важило дуже багато. Він хотів довести кожному, що й зараз, коли став-таки справді старий, все одно — кращий шліфувальник, а ти захотів його перескочити... Що, важко тобі було десь там трохи браку-впороти? Нє-є, йому захотілося зі старим чоловіком наввипередки: гляньте-но, люди добрі, який я та що вмію! Ет! Давай доїдай страву, та й ходімо вже.

— Олег правду каже, — ствердив Степан. — Погано ти зробив. А ще ж і учень йому, та й взагалі — Старий тебе любить, як дівка коралі, міг би вже й поступитись йому тим першим місцем... ^

Мені й справді здавалось, наче вони говорять щось незрозуміле й дивне, бо все-таки робота — не біг на довгі чи короткі дистанції. Не спорт. Чому я— мусив запорювати брак? Навіщо мав поступатися Старому перемогою в нашому сьогоднішньому змаганні? Хіба минулого року Старий поступився мені першістю? І справа ж тут не в гонитві за славою, й азарт — це зовсім інше, це не має нічого спільного з нашою сьогоднішньою роботою. Старий сам учив мене тої роботи.

Я брав до рук сірувато-прозорий екран. Притискав його до невпинного миготіння алмазного круга. Круг знімав з екрана дрібнесеньку, невловимо дрібненьку, як порох, зайвину скла. Я вже на око знав, коли треба спинити верстат. А поки його низький голос передавався крізь теплувате скло мені, я чув силу якоїсь майже людської напруги верстата, вловлював такою і його втому. І давав йому тоді зовсім маленьку хвильку перепочинку, зовсім маленьку, але таку необхідну хвильку спокою — хоча сам брав тим часом до рук новий екран і знову клав його на алмазне жорно.

Рухи віддавна завчені. Рухи мої й не мої водночас, бо то я перейняв їх від Старого. Він навчив мене чути верстат, з одного погляду бачити, чи досконало вже відшліфоване скло. Навчив брати екрани до рук так, щоб з кожним наступним вага їх не здавалась більшою. При першому знайомстві Старий подивився на мої долоні, торкнувся плечей, провів рукою по грудях — буде тобі нелегко, сину, — сказав він мені, — то кажу я, старий Батура, і як маєш страх, вже зараз іди, ніхто цього за зле тобі не матиме, звідси вже не один втік, тож та-, ке — одним втікачем більше, одним менше... Вичитав з очей, відразу вичитав, як треба розмовляти з таким хлопцем, як я: авжеж, не один втік. І ніби не має значення, як ти зробиш, одним менше, одним більше. Коли він так сказав, то я, лихий на самого себе, на цілий білий світ, на цей розпашілий вогнем цех і на старого чоловіка з коричневим у віспинках обличчям, — я, лихий на те все, уже знав, що нікуди не піду звідси — ані з заводу, ані з склоробного цеху, поки не покажу цьому старому, що не гірший від нього.

То чому ж сьогодні, коли я міг довести це і йому, і собі, і цілому світові, — чому я мусив вести нечесну гру, вдавати з себе дурня, поступитися Старому першістю. Хіба ж приємною була б йому така перемога? Зрештою, хіба він, такий старий і такий досвідчений, не зрозумів би відразу, що я поступаюсь, здаюсь навмисне, — отже, бачу в ньому слабшого суперника і тим якось виявляю жалість? А я ж зовсім не вважав, що він слабший від мене в роботі.

Горобець, мабуть, утямив, що тут усі поблажливо ставляться до його зухвалості, й уже випурхнув на сусідній стіл. Перехиливши голову, збирався поласувати рештками картоплі.

— Старий іде, — сказав Олег.

Старий ішов до нашого столу, спокійненько, поволі, наче й не примусив мене так довго чекати на нього, ніби йому й на думку не спадало, у чому тут мене ^звинувачують. А може, він і справді не міг здогадатися, яку балачку вели двоє моїх друзів і як невміло я захищався від їх дорікань — мовчки, лиш у думці, так, що вони певно вже подумали, ніби доконали мене, поклали на обидві лопатки і я розкаююсь у чорному злочині, у жахливій невдячності до мого старого Учителя. Добре було б довідатись, як міркує з цього приводу сам Учитель, але ж не випадало питати про таке.

— Максиме Івановичу, я вам зараз принесу інший гуляш, цей уже захолов. — Ми всі троє сказали так і всі троє мало що не враз підвелися.

Максим Іванович дивився на нас хитренько, він уже сидів при столі й утішався з нашої готовності прислужитись йому, але ніхто не пішов по гуляш, бо Максим Іванович спинив:

— Сядьте, хлопці, й послухайте, що я вам скажу. Запрошую всіх трьох до себе додому на чарку. Стара моя вже знає і смажить гусака—та що там гусак, тут і кабанця мало, й теляти мало, коли оцей —бурмило, — показав він радісно на мене, — побив свого старого Учителя, бодай не вмер ніколи! Тож таки я недарма, виходить, учив, таки воно в люди вийшло!

Знову при мені говорили так, наче я був десь далеко звідсіля, а я не мав на те знову що сказати, лиш відчував, як мені губи розповзаються поволеньки від вуха до вуха і уявляв свою дурну, щасливу фізіономію, щасливу від того, що Старий прийшов, він не гнівається, а десь там смажиться гусак і нічого не треба вголос пояснювати хлопцям, бо Старий зробив це сам.

І все-таки при тому заспокоєнні я ще не міг зрозуміти, чи хлопці вдовольнилися мудрим поясненням усієї справи. Я думав про те, що люди так багато запитань пропонують одне одному і чекають на них обов'язкової відповіді — спробуй тільки не відповісти; а чи запитують вони про щось і самих себе, чи готові так само легко відповісти, як легко запитують?

Мене останнім часом аж обсіли з тими запитаннями — і притьмом сповідайся, притьмом говори, не має значення — хочеш чи не хочеш говорити.

Приходить, приміром, у цех такий довготелесий чоловік у береті, розглядається з господарським виглядом і так розуміюче киває головою, наче з одного погляду утямив тут усе й знає, звідки й що починається, звідки взялося й куди йде. Майстер шось йому пояснює, а він так слухає, наче тільки з ввічливості, наче сам усе те може майстрові пояснити.

А потім, усе з тим же зарозумілим виглядом підходить до

мене й каже: —

— Я хотів би з вами ближче познайомитись. Мені сказали, що ви — один з кращих шліфувальників. Бачите, віддавна вже наука цікавиться психологією творчості, тут страшенно багато залежить від індивідуальності, власне, все залежить. Зрештою, вашу роботу не назвеш творчістю, але ж ніяк не можна при тому забувати...

Вступ був довжелезний, я мусив спинити верстат, але й так уловлював тільки слово через слово. І мені вже наперед уявлялось, як то він, бідолаха, буде вдавати, що чує мене — бо з незвички в цеху у нас нічого не почуєш, а я зовсім не збирався надривати горло, щоб догодити йому, тепер я вже знав, чому він мав таку премудру міну, коли слухав майстра: просто нічого не чув, але не хотів у тому признатися.

— Ви, — говорив він далі, — маєте середню освіту, як мені сказали, кінчали спеціалізовану математичну школу і от раптом стоїте нині за шліфувальним верстатом, виконуєте роботу, яка не потребує надто високої кваліфікації, що вас приваблює в ній — скажіть відверто, може, просто добрий заробіток?

І вже він наперед сподівається від мене високих слів, а я не люблю високих слів, та й, кінець кінцем, чи то так погано, коли людина хоче добре заробити? Якби я пробував добре заробити якимось нечесним шляхом, якби я пробував винести з заводу якусь детальку, щоб загнати її за порядні гроші — то тільки один, найпримітивніший спосіб такого нечесного заробітку, перше, що спало на думку, — якби я пробував щось таке зробити — нехай би питав, а коли я всю зміну, не розгинаючись, стою за верстатом, то чому я не маю права хотіти за це доброї плати? А він так питає, наче це — ганьба для людини, наче я один вимагаю оплати своєї праці, наче він сам ладен стати на заміну, якби я раптом зі своїм взірцевим атестатом спеціалізованої школи відмовився від некваліфікованої праці за шліфувальним верстатом! Замість того, щоб сказати людині добре слово за тяжкий труд, він хоче застидати когось, що той бере гроші, зароблені по-чесному.