Ковалі й карбівничі - Бічуя Ніна

Чи він зі своєю (напевно-таки!) вищою освітою не. тямить, як довго ще буде жити на світі той некваліфікований труд? І виконувати його доведеться грамотним, бо ж усі тепер десятирічку кінчатимуть.

Виходить, ми мусимо загордитися з того атестата, як з генеральського чину, відвернутись від праці, яка потребує більше сили, часу, аніж знань і розуму — а кому ж маємо ту роботу доручити?

Я зупинив верстат. Скинув рукавицю, показав йому руку — там у мене уздовж долоні мозоль і вздовж руки далі — також мозоль, усе залежить від того, як тримаєш екран, коли шліфуєш його; там, де екран торкається тіла, мусить бути мозоль. При середній охоті до роботи й зі середнім умінням та такими ж середніми мускулами чоловік встигає дати за зміну дев'яносто шліфованих екранів, — я показав йому той мозоль і питаю:

— Якби ви собі таку відзнаку заробили, то хіба не питали б, що вам за це заплатять? І ще я так думаю: ви за свою роботу також плату берете.

— Ви перевернули питання з ніг на голову, я вас просив пояснити зовсім інше, — кричав він мені просто у вухо, бо добре почув і зрозумів, що я йому сказав. — Я хотів знати, — кричав він, — чому ви не взялись до роботи більш кваліфікованої, адже мусила бути на це якась причина? Якщо не заробіток— то що ж? І ще одне запитання, відразу, паралельно, — як ви розумієте свій суспільний обов'язок?

Може, це було не дуже тактовно, я знаю, він сподівався іншої відповіді, йому так хотілось вписати в свій нотатник щось голосне й мудре, вимовлене моїми устами, устами робітника, що день у день займається малокваліфікованою працею, чомусь не відмовляється від неї, чомусь має від неї вдоволення (і матеріальне, і моральне), але я, напевно, не справив йому приємності своєю відповіддю. Я сказав йому, що найпершим суспільним обов'язком вважаю безперебійну роботу шліфувального верстата, який простояв з його вини ось уже шість хвилин. Я одягнув свої брезентові рукавиці, глибше насунув захисні окуляри, ввімкнув верстат і узяв до рук ще один сірувато-прозорий екран.

Трохи жаль мені було того психолога — я увімкнув верстат і міг працювати й думати водночас. Жаль, що він не запитав мене, чи моя некваліфікована праця залишає час для думок, чи не стаю я мовчазним додатком до машини, чи не почуваю непереборної втоми після зміни, п'ю горілку, а чи якось інакше проводжу свій вільний час — жаль, бо на ці запитання я відповів би набагато спокійніше, до них я вже був підготовлений, до них та до багатьох інших, котрі чув від нашого заводського соціолога — він каже, що статистика, яка визначає середню цифру, яка визначає також і точну цифру, яка замінює людей цифрами, мусить і повинна це все робити, щоб визначити, окрім всього іншого, зв'язок між —цілістю й індивідуумом, зв'язок між суспільством і окремим його членом і таким чином з'ясувати, де є повна рівновага в цих зв'язках, де вона може порушитись, а також, щоб встановити шляхи до повної гармонії у цих зв'язках.

Соціолога я зрозумів — принаймні намагався зрозуміти, намагався дійти-таки до порозуміння з ним. Він не докучав мені у робочий час, розмова.трапилась наче зовсім випадково— а може, й справді випадково, він не вибирав собі "об'єкта" як психолог — може, якраз тому, що я відчув себе зараз таким "об'єктом", усе пішло шкереберть, усе стало, як він сказав, з ніг на голову.

Соціолог також вів мову про некваліфіковану працю і освічених молодих людей, молодих людей, які мусять, однак, виконувати роботу, де не так уже. й часто їм потрібні відомості з вищої математики. Але він не зводив цього тільки до моєї власної особи, він говорив про такі речі якось ширше. Наприклад, вибудували новий завод з найсучаснішим устаткуванням, автоматизоване виробництво, повна конвейєриза-ііія — там потрібні молоді спеціалісти з середньою освітою, там людина відчуває себе господарем техніки, там на тебе не тиснуть старовина й ручна праця. Але ж такий завод не дуже охоче прийме на роботу людей старшого віку, котрим до пенсії . недалеко—поки перекваліфікуються, то вже й прийде та пенсійна пора. Отже, виходить, на старих заводах — старі спеціалісти, туди молодь хоч і беруть, так хлопці ж не дуже йти хочуть. От звідси й завдання — може, замість того, щоб будувати нові заводи, треба реконструювати старі, де в трудовому процесі поєднається й молодше, й старше покоління?

У нас, наприклад, цех реконструювати вже починають, але робітників, — принаймні шліфувальників, — з тим проектом не ознайомили. Почуєш десь там слово, а там — інше, а взагалі важко уявити, як виглядатиме новий цех. Тобто, наш старий цех — по-новому. Та й, зрештою, я ~не знаю, чи має ця реконструкція відношення до справи, про яку ми говорили з соціологом. Він назвав це балансом робочої, сили, рівновагбю в участі у виробництві двох поколінь, соціолог не робить все-знаючого обличчя, і це добре, бо тоді ти й сам можеш спокійно признатись, що чогось не знаєш, і так само спокійно запитати, як він питає тебе. Видно, що людина справді цікавиться справою, а не так, як той психолог — ніби вже загодя, наче ворожбит, знає все, що ти йому скажеш, і тільки так, для годиться, перепитує зайвий раз, аби лиш потім кивнути головою: от, бачите, я ж вам казав!

Авторський коментар

Автор давно мав бажання хоч на хвилину втрутитися в хід думок свого героя, однак досі не випадало відповідної нагоди — але втрутитись все ж треба, хоча б задля того, щоб представити читачеві цього молодого робітника, про якого читач знає тільки те, що він.сам хотів або ж погодився розповісти.

Отже, це Іван Ратай, працює на заводі, де ломимо продукції, про яку автор не говоритиме, оскільки не зовсім компетентний у процесі її виробництва, виготовляють кінескопи для телевізорів. Іван Ратай працює в цеху, де продукується скляна оболонка для кінескопа й екран. Процес зв'язаний з цехом від початку аж до кінцевого результату: вариться скло; скломаса виливається у форму; охолоджена форма — екран (будемо говорити якраз про екран, бо ж до нього Іван Ратай має безпосереднє відношення)— потрапляє на конвейєр і звідти вже на шліфувальний верстат.

Як виглядає шліфування, читач, мабуть, уже уявив собі досить виразно, завдяки описові, зробленому Іваном Ратаєм. Для більш доскіпливих автор дає пораду — звернутися до спеціальної літератури, а також зробити екскурсію на завод. Одне лише затямте: не запитуйте Івана Ратая, —якщо зустрінетеся з ним, чому він став саме шліфувальником, чи справляє' йому робота моральне задоволення, чи не справляє, працює він для того, щоб. заробити гроші, а чи просто задля власної приємності, а гроші й .матеріальні блага значення не мають. Не розпитуйте Івана Ратая, краще запитайте себе самих, кожен самого себе так нехай запитає, і це буде напевно один з можливих варіантів відповіді Івана Ратая.

Зрештою, читач може чинити так, як вважатиме за потрібне, — це просто добра порада автора, а читач хай сам вирішує: варто чи не варто докучати подібними запитаннями Іванові Ратаю, котрого вже брали за "об'єкт вивчення" .соціолог, психолог, зо два обласні журналісти; котрого намагались, як ви самі були щойно свідками, зрозуміти його друзі і (це вже без свідків, звичайно, але також було) знайомі дівчата, які" шукали собі симпа-

тичного й доброго товариша для проведення вільного часу.

Вдовольнити свою цікавість щодо особи Івана Ратая читач зможе тільки при умові, що сам завоює довіру Івана і спонукає його до відвертості (спонукає по-доброму, звичайно), автор же, зі свого боку, може поінформувати читача лише про ті факти з Іванового життя, які вже відомі, скажімо, його товаришам по роботі чи просто знайомим і не становлять ніякої таємниці.

Приміром, Іванові якось трапилося почути виступ одного поета, і той наче поскаржився, що не знає кореня свого роду далі, як до діда, і висловив жаль (поет, маємо на увазі, висловив жаль) з приводу того, що якийсь там англійський лорд чудово знає свій родовід аж на сотні років у глиб часу. Іван Ратай подумав, вислухавши ці жалі та вірша, в якому поет наївно тлумачив походження свого прізвища,'—Іван тоді з легеньким почуттям переваги подумав, що його рід, мабуть, був такий же давній, як і якийсь там лордівський, бо в них з покоління в покоління переказували, що найдавніший Іванів предок засіяв найперше зерно в землю і зібрав з того зерна найперший урожай: спершу жменьку, потому жменю, а потім уже й лантух. А коли на тім місці, де Іванів пращур сіяв перше зерно, збудували перше городище й обвели його муром, то син того пращура зостався навіки у городищі — аж до Іванового коліна, і кожному з їх роду знаходилося роботи більше, аніж усім англійським лордам. Дітей треба було годувати, взувати, одружувати й видавати заміж, а також боронитися од мору, од ворожої зброї і безчестя.

Один Іванів прадід разом із кількома своїми ^товаришами у тому ж місті, де Іван тепер працював на великому заводі', найнявся на перше крихітне підприємство, власне, цегельню, з якої виріс тепер відомий далеко за межами міста великий керамічний завод. І коли було .відзначено сто років^ його існування, то якраз при тій нагоді згадували прізвище й Іванового прадіда, що той знайшов якийсь спосіб випалювання цегли (який саме, Іван не знав, бо не дуже на тому розумівся, зате знав, що тим секретом користуються ніби й досі).

Інший Іванів прадід поїхав був на заробітки до Америки, однак .чи доробився великого маєтку, чи зостався таким же бідаком, як був, ніхто ніколи не довідався, бо прадід був неписьменний, а звіряти свої думки найманому писареві, мабуть, не мав охоти, тому й слід за ним загубився, тільки й то-— го, що знають — був такий, що поїхав до Америки. Дід же Іванів по материній лінії був людиною вже незвичайною в родині, бо вмів грати на скрипці, а також вирізати ножем з дерева дивовижні фігурки, і, мабуть, якраз від того діда й перейшла до Івана охота до малювання. Дідів талант до гри порятував у воєнні роки пораненого солдата, що лежав у вузенькій прибудові й важко стогнав та марив, а в світлиці дід грав на скрипці голосні пісні німецькому офіцерові, аматорові народної музики. Офіцер обіцяв дідові неодмінно узяти його по війні до свого домашнього оркестру, який німець мав намір урядити з слов'ян-музик, доконче із слов'ян, розчулювався німець, слов'яни мають чуття до музики, визнавав німець, а дід грав, і йому понад усе треба було заслонити своєю музикою життя того хлопця в тісній прибудові,—хлопець мав вузькі чорні очі й широкі вилиці і зовсім би не підійшов для майбутнього оркестру аматора народної музики.

Правда, Іванові на думку не спало, що все це він міг переповісти психологові, і той би знайшов

належне оформлення кожній з цих історій, а також відповідне пояснення внутрішньої і зовнішньої причини поведінки предків Івана Ратая, але оскільки Іван гадав, що всі ці події мають значення тільки для нього, лиш часом переказував їх друзям — як переказав би, може, якийсь цікавий фільм, котрий справив на нього враження.

Як автор уже зазначив, дід-музика передав Іванові у спадок свій мистецький хист, а також ім'я, яке онукові було звичним, як власне обличчя, і навряд чи міг би він сказати — гарне воно чи ні, однак на інше міняти не став би.

Так само не став би міняти, як не відмовився б і від своєї пристрасті до малювання, котра, до речі, завдавала йому не раз чимало клопоту — від необхідності малювати заголовки й карикатури до стінних газет аж до неприємностей морального порядку.