Ковалі й карбівничі - Бічуя Ніна
На заводі є бюро естетики, йому якраз і довелось розробити проект інтер'єра цеху. До того, як Андріяна з'явилася на заводі, в бюро разом з Пет-Петом (справді, дуже зручне скорочення імені, скористаємося з нього) працював досвідчений старий художник, якраз вони вкупі з Пет-Петом і розпочали (зрештою, майже завершили) проект, в якому Андріяні залишилось тільки, як визначив сам Пет-Пет, дещо підчистити, звести кінці з кінцями, ну й, звичайно, підкинути до цілості якусь свою власну дрібну деталь. Хоча можна вже й не підкидати — це так, для того, щоб не вразити самолюбства. Однак, як ви зрозуміли (бо авторові це зовсім ясно), Андріяна почуває себе страшенно розгубленою й безсилою перед тим проектом. Термін викінчення — остаточного викінчення — проекту наближається, зрозуміло, час зовсім не мчав і не миготів, як біла (чому біла? — якесь дуже суб'єктивне сприйняття часу, з таким же успіхом можна
сказати: зелена чи сіра) стрічка, так здавалося Андріяні, комусь іншому могло здаватися, що він (маємо на увазі час) пнувся вгору, шкандибав, летів, як стріла чи птах, або ж поволі повз, як стара машина, в якої барахлить мотор, — для Андріяни він був білою миготливою стрічкою, якої не можна зупинити. Річ ясна, що не можна, але можна в той час щось втиснути, якоюсь мірою примусити самого себе не так різко помічати його щезання, — однак це можливе тоді (принаймні на думку автора), коли робиш щось таке, що тобі самому добре дається і справляє приємність. Андріяні, може, робота й справляла б приємність, але вона їй не давалась, Андріяна боялась, чи не вміла, чи... І все ж відступитись від своєї роботи не могла. Мусила її виконати.
Мабуть, ви звернули увагу, що вона нарікала на Пет-Пета, котрий захворів, — певно, на те не було ані його волі, ані охоти, — й у такий спосіб полишив Андріяну сам на сам з проектом, однак дівчина не шкодує, що прийшла працювати на завод: ■ на її думку, робота тут гарна, якраз така, щоб вдовольнити людину, яка вміє мислити й може або й дуже хоче ті думки обернути на реальність. Крім усього іншого, вона вже натякнула, що допоміг їй потрапити на завод Борис, а це для Андріяни зовсім не маловажно, і якраз тому, що Борис — поруч, в цеху, де проводиться реконструкція, їй би хотілось виконати завдання особливо добре, може, якраз страх,, що не зробить усе досконало, якраз цей страх перед можливою Борисо-вою іронією чи навіть зневагою — і сковує її думку, не дає працювати?
Зрештою, може, не варто всього пояснювати. Автор страшенно не хоче нагадувати того спортивного коментатора, який, пильнуючи кожен рух спортсменів, висловлює не думку з приводу дій і вчинків, а просто переповідає їх, хоча глядач (паралель мусить бути з глядачем, людина, яка читає, скоріше нагадує глядача, аніж слухача) — глядач сам усе прекрасно бачить і в усьому гаразд орієнтується, коментатор у таких випадках просто надокучливий базіка, що намагається бути дотепним тоді, коли треба хвильку помовчати.
Декілька слів до власної своєї характеристики може додати Пет-Пет.
Справа, про яку він говоритиме, вже досить давня. І така ж давня переказана нижче розмова. Пст-Пст у ту пору був набагато молодший, і Андріяна навряд чи іронізувала б з його опасистої фігури, бо не мала б на те підстави, але й тоді вже було щось спільне з Пет-Петом нинішнім у того молодого чоловіка, яким часом згадує себе Пет-Пет. Можна б і не змушувати читача вислуховувати Пет-Пета зараз, але хто знає, чи ця розповідь якось не пояснить того, що чинитиме Пет-Пет далі, бо, оскільки автор уже назвав його й дозволив з'явитись у Андріяниній розповіді, то мусить же той Пет-Пет щось чинити, щось діяти, хоч який лінькуватий і прекраснодушний він не є.
Отже, Пет-Пет оповість дещо про себе. Про одну розмову зі своєю нареченою, яку звали Соль-вейг і яка в зв'язку з цим називала Петра Петровича просто Пером.
Епізод з минулого. Маленький рахунок
Сольвейг спускалася з гір. Зеленоока Сольвейг у міцних черевиках на новеньких лижах марки "Турист". Сніг іскрився, сонце сяяло, сосни і смереки заплутувалися верхівками у низьких ртутних хмарах. Усе було так, як і мало бути, коли прекрасна Сольвейг спускається з гір.
— Чудовий трамплін, Пер! — сказала мені Сольвейг. — І сніг чудовий. І навіть ти мені сьогодні подобаєшся більше, ніж будь-коли, сумний і добрий мій Пер.
Спираючись однією рукою в білій рукавичці на мій лікоть, другою вона обтрушувала коліна від снігу.
— Я хочу їсти, добрий Пер. У мене фантастичний апетит... Ходімо в таверну. Ти почастуєш мене пиріжками "по-славсь-кому".
На перехресті трьох доріг стояв стовпець з дерев'яними стрілками: до медпункту—100 метрів, до готелю — 300 метрів, до "Гуцула" — 500. Ми обрали дорогу найдальшу, але найпотрібнішу.
• їдальня, крихітна й тісна, пахла кухонним чадом, танучим снігом, сигаретним димом, промоклими лижними черевиками, злежаною вовною. Було незручно, як в одежі з чужого плеча, а все-таки всі жували з радісним натхненням — хто б міг подумати, що в цій глушині смажать такі соковиті біфштекси!
— Пер, — сказала Сольвейг, — з тобою щось діється. Що з тобою?
— Та ні, все гаразд. Просто мені подали невеликий рахунок. А платити нічим...
Сольвейг подивилася на мене очима старої, втомленої віщими знаннями ворожки:
— Не хочеш говорити — не треба. Однак завжди,настає час, коли хочеться про все розповісти. Особливо, коли йдеться про неоплачені рахунки. І тоді починаєш розкладати душу на тарілочці перед першим стрічним. А він не завжди буває доброзичливцем. Врахуй це, Пер.
Говорячи так, Сольвейг двома виделками старанно роздирала на тарілці апетитний шматок смаженого м'яса — у "Гуцула" не подавали ножів.
— ...Ваш рахунок, — звернувся до мене прилизаний офіціант у чорному фракові головного диригента симфонічного оркестру.
— Сольвейг, —• пошепки сказав я. — Мені привидівся офіціант. Глянь, ти не бачиш офіціанта? Такого імпозантного, у фраку?
Вона перестала жувати: шматочок м'яса, настромлений на чотири зубці виделки, тремтів над тарілкою.
— Пер, — жалібно сказала вона, і в мені ворухнувся протест проти її тону, — признайся: ти навмисне приїхав сюди, щоб на тлі білих гір ще дивовижнішими здавалися твої фантазії?
— Вибач, Сольвейг, я думав, що розсмішу тебе. Я не хотів...
Справді — я не хотів. Я зовсім не задля цього сюди їхав, я не шукав декорації" для власних фантазій. Тут гори трохи менші, ніж треба для того, щоб називатись горами, дерев'яні церкви — не такі замшілі, аби викликати інтерес дослідників, а трампліни — не такі круті, щоб на них ламати хребти. Може й мої тривоги не такі важливі, аби ними обтяжувати ще чийсь мозок, окрім свого власного?
...Бог створив людину за образом і подобою своєю. Створені ним люди запрагнули заселити всесвіт (чи нехай тільки світ) безліччю інших бого— й людиноподібних істот. І в тому, що їм вдалося це учинити, переконувати нікого не треба.
Однак бог не врахував, що в мозку людини можуть жити думки антибожественні. Коли він'це зрозумів, змінити щось було надто пізно: богоподібний антибог укоренився, утвердився, розмножився й загордився.
Мій шеф урахував помилки творця. Його не цікавила подібність благенька й поверхова. Він прагнув іншого.
Відділ заповнювало безліч людей, які покахикували, посміювались, потирали руки й протирали скельця окулярів точнісінько так само, як шеф. Дехто навіть припадав на праву ногу, хоча протез мав тільки шеф. Шеф був досить розумний, щоб не сприймати іронічно вияви улесливої поваги, однак не настільки великодушний, аби не заперечувати, коли хтось раптом пробував пробитися до самостійності.
Зрештою, він ніколи не сперечався. Вагомо притискаючи до столу кулак, він висловлював свою думку безапеляційно й спокійно, і ніхто у відповідь не висловлював антитез. Всі б вони все одно розбились об монументальну непохитність шефа.
Бог створив людину за зовнішньою подобою своєю. Шеф робив мислячих за образом своїм. Це було далекоглядніше.
Шкода, що я ніколи не цікавився літописами. Вірний тон узяти не так уже й легко. Може, пожовклі сувої допомогли б мені. Берестяна кора, пергамент. їх одвічність в'яжеться з монументальністю шефа, про нього треба писати ієрогліфами або в'яззю, до нього не пасують звичайний папір і нинішній приземлений, невисокий стиль. Правда, часом я думаю, що все це лише для мене-так: такий шеф, така монументальність. Може, ніхто більше не відчуває його монументальності, кожен бачить себе незалежним і цілком' не схожим на шефа, може, то лиш мені здається, що шеф не сперечається, а просто кладе кулака на стіл — і все не так, все навпаки: це я не сперечаюсь, я маленький, дрібний, тому шеф височить наді мною, наче гранітна брила, проти котрої кроку не ступиш, руку не зведеш?
— Правда, це так? — питає шеф, і я відповідаю:
— Звичайно, що так, — і мені здається, що всі погодились не тому, що просто думають так само, як шеф, не з внутрішньої потреби погодились, як я, а тому, що шеф поклав на стіл свою важку руку.
Дмитро Дем'янов працював над проектом інтер'єра Палацу культури зв'язківців. Власне, працював не сам — він очолював групу, але не просто очолював, він був як перпетуум мобіле, як вічне джерело енергії, як безконечца множина ідей, фантазій і думок, що їх могло вистачити на добрий десяток людей, він не скупився на ті ідеї, не беріг їх для себе, не боявся вимовляти вголос, не рахувався з тим, що хтось — нехай просто підсвідомо, вражений і захоплений, так, звичайно, підсвідомо — скористається з його ідей, бо він мав їх ще безліч, і, звичайно, цікавіших і кращих, аніж усі попередні, то за чим би мав шкодувати? Міг дарувати всім і кожному, не чекаючи подяки та й не помічаючи, що дарує не тільки свої ідеї, а свої превеселі жарти, мільйон дотепів, прекрасних рисунків, ескізів, зроблених звичайним чорним олівцем, портретів, де люди здавалися безмірно гарними, а водночас абсолютно схожими на себе самих. Заздрити йому просто не можна було — надто щедрим він був, і надто мало помічав, який щедрий; мабуть, йому здавалося, що довкола всі геть-чисто такі самі. Він з головою поринув у той свій проект, він був при тій роботі, як хлопчак, котрий вирішив відкрити машину часу, або ж поет, який пише свою найкращу поему — я б з ним ніколи не познайомив своєї дівчини, я б ніколи не познайомив з ним Сольвейг — вона, напевно, закохалася б у нього й пішла за ним куди завгодно, навіть не помітивши при тому, що десь по дорозі втратила мене, просто — як не помічають загубленого мідяка, маючи в долоні золотий.
І все-таки я не заздрив йому.
