Ковалі й карбівничі - Бічуя Ніна

І я ще не звикла до себе самої — нової і трохи впокореної, я не відважувалася сперечатись — ні з Пет-Петом, ні з Борисом, бо вони добре знали, що говорили.

Тепер Пет-Пет лежав у лікарні — наче навмисне втнув такого фігля, навмисне, щоб я могла чинити геть усе з власної волі — наче звільнив поле, вступився, як завжди, коли на нього занадто напосідали. Гм, може, він і не хворий зовсім, а так, удає?

Сиджу в позі роденівського "Мислителя" і намагаюся зрушити власний мозок з мертвої точки. Чи то — не мозок, усю ту справу з проектом — з мертвої точки. Вичистити, зв'язати кінці з кінцями, додати дві (хоча б одна була) власні ідеї.

— Вас до телефону, Андріяно, — говорить Теодозій, і я* дивуюсь, як не почула телефонного дзвінка.

— Сорохтеєчко? — ласкавий голос' Бориса засвідчує, що він має добрий настрій і превелику охоту побачитись зі мною. Знаю вже досконало всі його інтонації, всі відтінки голосу, зараз він хоче бачити мене, і він у доброму настрої, з легкої Пет-Петової руки до мене пристало оте "Сорохтеєчко", дуже ніжно звучить моє переінакшене прізвище, та ще й вимовлене Борисовим ласкавим голосом. — Сорохтеєчко, честьі Поглянь на годинника і переконаєшся, що робочий день закінчується через п'ятнадцять хвилин. Отже, через п'ятнадцять хвилин на другій прохідній.

— Ох, ні, ні, — кажу я, безпорадно озираючись на Теодо-зія, він розшифровує мій погляд, як німе прохання вийти, і тихо, безшелесно зникає з кімнати. — Ох, ні, Борисе, нічого не вийде, я мушу попрацювати, я й так прогуляла сьогодні цілу годину.

— Сорохтеєчко, спам'ятайся, як можна прогулювати! Я чекаю на тебе — уже через тринадцять хвилин.

Дивлюсь на годинника, стрілка швиденько обертається по колу. Смішний Борис, що він знає про час — що він знає про білу стрічку, котра до болю в очах миготить, миготить, наче .шалена, і я не встигаю доторкнутись до неї пальцями, не встигаю й не вмію нічого зробити і боюсь понад усе, що в якийсь мент ця стрічка раптом зупиниться. Зникають і ці тринадцять хвилин, Теодозій, котрий уже .викурив у коридорі сигарету й увійшов до кімнати якраз тоді, коли я закінчила розмову з Борисом, — Теодозій тепер дбайливо порядкує на своєму столі, вирівнює стосик книжок, кладе на місце олівці, ховає до шухляди якісь документи й замикає її на ключ, — коли при таких процедурах буває присутнім Пет-Пет, мені здається, що кожен Теодозіїв рух — безмовний докір Пет-Петовій розхрис-таності, байдужості до порядку, безсловесне засвідчення різниці поміж ними обома.

— Ви ще не йдете, Андріяно? — питає Теодозій, в його голосі—'ані здивування, ані цікавості, просто йому треба знати — замикати чи не замикати кімнату, прощатися зі мною чи^ почекати хвильку, аби ввічливо пропустити уперед при виході.

—1 Ні, — кажу я, — хочу ще трохи попрацювати.

— На все добре, — прощається Теодозій, а мені звучить у вухах власне, уже неокреслене й неконкретне "попрацювати", бо, правду кажучи, я не знаю, що зараз робитиму.

Знову, в стотисячний раз, штрих за штрихом вивчаю Пет-Петів проект. Бачу окремі його частини: вітраж при вході і ще один при переході з першого поверху на другий. Оформлення кабінетів — начальника цеху, технолога, механіка й інженера. Червоний куток, цехова їдальня.

А сам цех? Він залишається ніби таким же, як був — важко тут щось зробити, важко, бо таке чорне, важке й гаряче саме виробництво, це не чистенький монтаж, де стіни легко й приємно можна викласти гарними кахляними плитами-, де можна використати мозаїку, скло, кольори, де навіть підлогу добре б мостити кольоровими плитками або ж вифантазувати взагалі для тих дівчат з монтажу щось таке легке, приємне, щоб світло просочувалось ніби крізь самі стіни, а конденсоване повітря пахло бузковим цвітом. А що ти зробиш у тому склоцеху, де чорним-чорне усе, де величезні пекельні гарячі скловарні печі дихають полум'ям, де не чуєш власного голосу, де автокари безперешкодно в'їздять грубими бетонованими доріжками коридорів мало що не під самий поріг кабінету начальника цеху? Спотикаєшся об щось на кожнім кроці, шихта наче звалюється тобі на голову, відходи виробництва ледве встигають вивозити, а вже той низ, той проклятий низ — там волого, із стелі скапує паруюча вода, чисто, як у підземній сталагмітовій печері, — той низ, то справжня мука, куди там притулиш мозаїку, кахлі, вітражі, якщо треба думати насамперед про вентиляцію...

—■ Хороша ти людина, — кажу я Борисові у телефонну трубку, — от щойно подумала про тебе — а ти вже й дзвониш.

—' Не піддобрюйся, — сміється Борис, але я ,все одно знаю, що він гнівається. — Чекаю на тебе вже цілих п'ятнадцять хвилин. Була б ти мужчиною, я б подумав, що дограєш партію в шахи. Оскільки ти — представниця прекрасної половини людства, шахи тобі непотрібні. Чому не йдеш?

— Ну, який ти, слово честі! Я сказала — маю роботу.

—■ Яка може бути робота по роботі? Признайся: ти з кимось фліртуєш? Покинь, Андрійко, те нікчемне заняття, я чекаю, чуєш?

— Добре, — зітхаю я. Борис, ясна річ, вважає, що це ще один спосіб — чисто жіночий — вплинути на чоловічу психологію, він бурмоче щось незрозуміле, трубка озивається не-вдоволеним голосом телефоністки: "Алло, алло, кінчайте приватну розмову, даю міжміську" — але ніякої міжміської не дає, мабуть, помилилась номером, я знову дивлюсь на Пет-Петів проект — якраз кабінет механіка, — уявляю собі Бориса в тій кімнаті з стіною, вкритою до стелі суцільною полірованою дерев'яною плиткою, з вмонтованою в одну із стін шафою, зі світильниками, прихованими подвійним настилом стелі — самі лише округлі віконця для ламп. Ошалів Пет-Пет! —Такий кабінет для Бориса?! Та він же там сидить не більше години на день, а решту часу—в цеху; у своєму сіруватому, мільйон разів праному робочому халаті, з чорними руками. Бар би ще там йому влаштував Пет-Пет для коньяку й кришталевих чарок або місце для арабської тахти. Ошалів Пет-Пет, слово честі!

Телефон знову дзвонить, але я вже не знімаю трубки, я вже йду — чи то Пет-Пет на Борисове замовлення утнув таку світлицю?

Цікаво, 'скільки б це коштувало? Оте панельне дерево — це ж достобіса дорога штука, і вибити таке — все одно що придбати для приватної колекції самого Рембрандта.

Борис стоїть на прохідній, гнівно посмикується його верхня губа.

— Зараз я тебе покараю, Андрійко, за твій флірт тривалістю з півгодини, — говорить він. — Отож, як є — ніяких зачісок, ніяких переодягань, ніяких манікюрів, — просто звідси йдемо в один дуже цікавий дім у гостину! Не чую, не бачу, не розумію — не треба було запізнюватись!

Оглядаю себе мало що не з відчаєм, та потім махаю на все рукою:

— Ну й нехай, нехай тобі буде соромно, що йдеш на люди з таким обдертусом.

Правду кажучи, я б радше пішла з Борисом на старий міст, — але як у цікавий дім, то в цікавий дім. Не маю охоти сперечатись, надто довго я мала можливість робити, що сама хотіла, надто довго мала можливість самостійно вирішувати • куди важливіші проблеми — цілісінький робочий день був у моєму розпорядженні^— а тепер нехай собі діється воля Борисова. Дуже приємно й легко — нічого не думати, нічого не вирішувати самій, нічого не творити й не сперечатись — полишити усе це комусь іншому. Опертися на Борисову руку, відчувати під пальцями, яка вона тепла, дивитися на Борисів профіль — профіль у нього такий смішний, мало не дитячий ніс і кутики губів дитячі, щока чисто виголена, гладенька, а на щоці, майже при самій губі, легенький, ледве примітний шрам, — я не питаю, що то й від чого, я взагалі обминаю тисячі запитань, які могла б запропонувати йому, — обминаю, бо мені здається, що вже до мене його питали про це, він уже пояснював не одне про себе і тепер мусив би повторюватись, пояснювати ще раз — і не вперше, не вдруге навіть те, що вже пояснював, тими самими словами, у той же спосіб, або ж вигадувати щось нове, говорити хоча б мінімальну неправду, а Борис переконаний, що повторювати самого себе чи говорити неправду — це гірше, ніж усі смертні гріхи вкупі.

— Сорохтеєчко, про що ти думаєш? Якісь такі сумні в тебе очі; твої думки, по-моєму, дуже поважні й важкі, я аж відчуваю на собі їх тягар. Не думай ні про що, Сорохтеєчко. Думай хіба що про мене.

— А я про тебе.

— Так важко? Думай про мене легко. Не хочу бути для тебе тягарем. Сорохтеєчко, не думай, молодим дівчатам з такими гарними ногами нема потреби думати.

— Борисе!

— Хочеш сказати, що я не маю рації? Тоді поцілуй мене! Оглядаюсь про всяк випадок, просто так — бо все одно

знаю, що коли б навіть і були тут зараз люди, в цьому тихенькому провулку з горбкуватою старою бруківкою, порослою поміж камінням зеленню трави, з маленькими невисокими будинками, котрі цікаво приглядаються до перехожих — все одно знаю, що поцілую його, бо він попросив, бо сама так хочу відчути смак тої радості, хоча ніколи не скажу йому вголос, як стає добре, коли він просить: поцілуй мене. Цікаво — міст і місто — від одного кореня?

Авторський коментар

Вистачить, мабуть, для першого знайомства. Момент такий, що варто дати людям спокій. Уже ви щось знаєте про цю дівчину принаймні, що вона молода, зовсім молода, має нахил до аналізу власних і чужих вчинків, наскільки стає спостережливості — приглядається до людей, вміє бути відвертою (принаймні сама з собою, а це вже також немало), має почуття гумору, а ця риса в наші часи цінується особливо високо. Не має, правда, особливої відваги, точніше, самовпевненості, але ще важко сказати, чи це недолік, а чи добра риса характеру. Звати її Андріяна Сорохтей. Вона закінчила художній інститут, працює на тому ж заводі, що й знайомий уже вам Іван Ратай, Борис же (далі може зустрітись і його прізвище — Дембіцький) працює механіком у склоцеху. Робота важка й клопітна, часом може трапитись, що посеред ночі подзвонять і викличуть на завод, в цеху — безперервний цикл роботи, виробництво не припиняється навіть тоді, коли весь завод відпочиває у вихідний день, склоцех не має права на таку розкіш, як бодай коротеньке "перепочинемо", скловарну піч не можна спиняти, вона не функціонує лиш тоді, коли стає на ремонт.

Як ви вже зрозуміли, в цьому цеху відбувається реконструкція, над проектом її працювали інженери, будівельники, економісти, а також і художники.